Ренесанс народництва. Поляки по-новому відкривають своє селянське коріння

Прем’єра найновішої екранізації “Селян” за мотивами роману Владислава Реймонта продемонструвала тліюче бажання поляків пізнати своє сільське або слов’янське коріння. Ренесанс народництва став фактом.

.“Нарешті фольклор без прісного меседжу!”, “Чому ми так довго чекали, щоб хтось нарешті показав цю нашу спадщину красиво і мистецько, а не із запахом ковбаси й горілки?” – такі коментарі можна прочитати на YouTube під композицією “Jesień – Tańcuj” (Осінь – Танцюй), що рекламує фільм “Селяни” (Chłopi) у режисерії Doroty i Hugha Wellman. Стрічка, знята методом мальованої анімації, викликала широкий резонанс не лише у контексті польського кіно, а й закордонного, де вже дехто висуває “Селян” як польського кандидата на здобуття “Оскара”.

Кожен із трейлерів фільму, додатково збагачений участю артистів польської фольк-сцени, набирав перегляди кількасот тисяч користувачів і був коментований сотнями у подібному дусі. Сцени з селянської національної епопеї Реймонта, проілюстровані картинами Chełmońskiego, Ruszczyckiego чи Kowalskiego, провідних художників руху “Молода Польща”, здається, в декого пробудили почуття глибоко прихованої слов’янськості або поглибили вже раніше набуте захоплення сільським народництвом і фольклором.

Прем’єра “Селян” стала хітом і для молоді, швидко потрапивши на популярні серед цієї вікової групи платформи Tik Tok та Instagram. Незабаром там з’явилися пости від користувачок, котрі хвалилися народними костюмами, в яких вони збиралися піти на прем’єру фільму, або ділилися історіями про своїх предків – жінок-селянок. Це дуже цікаво, адже ще кілька років тому “Селяни” були для багатьох старшокласників синонімом “роману-цегли”: довгої, важкої книги, яку можна було осилити лише завдяки її скороченим описам.

Варто запитати, звідки така дивовижна потреба у слов’янському, більш первісному народництві? Чи в епоху глобальної культури та постійно присутніх західних культурних зразків, які пізнаємо не лише через кіно, серіали та музику, а й через призму новітніх медіа, раптом знайшлося місце для барвистого вбрання і традиційних, народних пісень?

При ближчому розгляді з’ясовується, що потреба повернення до національної ідентичності, яка спирається на вірування, традиції та естетику сільської Польщі, не раз містичну чи й навіть язичницьку, була присутня у нашій культурі вже давно.

.Ренесанс слов’янськості вперше зазвучав у суспільній свідомості в досить сумнозвісний і, за своїм посланням, навіть смішний спосіб. У 2015 році Інтернет облетіли меми та жартівливі дискусії про книгу Janusza Bieszka, який у праці “Слов’янські королі Лехії. Старожитня Польща” незграбно, викривляючи історичну правду або просто створюючи власні факти, намагався представити візії тисячолітньої імперії слов’ян. Автор снував оповіді про короля Крака, який пройшов шлях від легендарного володаря Кракова до правителя гігантської держави. Він нібито правив майже половиною Європи, а сама імперія лехітів (за авторським баченням) кілька разів перемагала Римську імперію.

Деякий час ідея слов’янської спадщини поляків сприймалася саме так – як фантазії ентузіастів із сумнівною компетентністю, але поступово цей “напрям” почав набирати популярності.

Початок йому поклала, як це часто буває в культурі, музика, що як жанр апелює до почуттів, а не до розуму, який, можливо, і висміював би будь-яку слов’янськість.

Надзвичайно популярна серія ігор “Відьмак”, особливо її третя частина “Дикий Гін”, вперше у так званий мейнстрім ввела фольк-музику та сирі, майже дикі, аранжування, які для декого стали першим вікном у світ народної культури. Гурт, який їх виконував, – Percival – до тих пір відносно невідомий, швидко став ледь не сенсацією світового масштабу, коли гравці по всьому світу захопилися тоном традиційно виконаних колісних лір та голосами вокалісток, натхненних «білим співом». Тоді Польща великих і малих міст побачила, що народництва не тільки не потрібно соромитися. Ба більше: з’ясувалося, що слов’янська культура може бути для закордонної публіки такою ж екзотичною і цікавою, як досягнення Японії, Китаю чи корінних народів Північної Америки.

.Тренд на фолк-музику дуже швидко зловив вітер у вітрила. Слідом за Percival ширшого розголосу набули й інші гурти, які, хоча й існували роками, але раніше були відомі лише вузькому колу любителів народної культури. Серед них – гурт “Leśne Licho” (Лісове Лихо), що поєднує артурівські легенди з сутностями слов’янського фольклору польського села, та гурт “Żywiołak” (Дух стихій), ветерани жанру, про яких ширша аудиторія дізналася завдяки реалізації ними музичної адаптації “Дзяди IV” Адама Міцкевича. Пісні цих виконавців, або ще більш популярного гурту “Tulia”, який представляв Польщу на Євробаченні, слухачі коментують з ентузіазмом, вкотре підтверджуючи, що польській музичній сцені, де домінують реп і поп, вже давно бракувало щирості народної музики.

Однак відродження інтересу до слов’янства не обмежується лише музикою. Останніми роками на видавничому ринку з’явилося чимало публікацій, пов’язаних із доробком польського села, фольклором та слов’янською ідентичністю у найширшому сенсі. Це позиції як і з відносно легким відтінком, покликані популяризувати досягнення минулого, як-от “Слов’янський бестіарій”, що видається з 2012-го і чергові томи якого користуються незмінною популярністю, так і значно більш антропологічні видання, що обмірковують історичні контексти народництва.

Наприклад, “Народна історія Польщі” Adama Leszczyńskiego висуває сміливі тези про те, як викладають історію нашої країни, де селянські маси постійно залишаються поза увагою. Це роблять і такі видання, як “Pańszczyzna. Prawdziwa historia polskiego niewolnictwa”, “Bękarty Pańszczyzny” або “Historia Buntów Chłopskich”, які ще більш критично зводять рахунки зі спадщиною національного феодалізму. Натомість книга “Селянки. Розповідь про наших бабусь” Joanny Kuciel-Frydryszakowej описує біди та страждання сільських жінок, вказуючи на травму поколінь, яка з ними пов’язана.

.Такі численні спроби повернення до нашого коріння, реалізовані в захопленому сприйнятті фільму “Селяни”, у музиці або літературі, можуть бути свідченням того, що у національній свідомості поляків чогось забракло. Варто замислитися над тим, чи, окрім повстанської мартирології, літературних пророків, національних героїв, а також зростаючої європейської ідентичності, яка вписує Польщу в західну культуру, нам не потрібна ще одна Польща – країна сільських пейзажів Chełmońskiego, квазі-поганських вірувань і народних ритмів.

Цим питанням займалася померла у 2020 році Maria Janion, – дослідниця, чиї есеї “Неймовірна слов’янщина – фантазми літератури” (нещодавно перевидані на хвилі зацікавлення народництвом), піднімають питання народної ідентичності. Науковиця писала, що туга за слов’янщиною, котра присутня в польській культурі ще з часів романтизму ХІХ століття і зараз переживає черговий ренесанс, випливає з порожнечі, яку ми відчуваємо після століть відкидання цієї частини національної спадщини. Вірування простого народу, відкинуті та викорінені не лише загарбниками, а й Костелом та осередками влади ще з часів Хрещення Польщі, поступово були забуті, а то й присоромлені.

Елементи народної культури, що збереглися лише в залишковій формі, мають нагадувати нам про первісні вірування наших предків і пробуджують порожнечу, яку ми намагаємося заповнити.

.Ця потреба бути пов’язаним із природою, селом і слов’янщиною, здається, є ще більш присутньою в епоху глобалізації, а молоді дівчата, які йдуть у кіно в народному вбранні, несвідомо є образом постійних спроб сформувати правдиву національну ідентичність польок і поляків.

Maciej BZURA для “Gazeta Na Niedzielę”