Lubko PETRENKO: Без надії на перемовини

Без надії на перемовини

Photo of Lubko PETRENKO

Lubko PETRENKO

Український журналіст і колумніст, пов'язаний з львівським порталом Zaxid.net.

Інші статті цього автора

.Відомо, що офіційних перемовин із Росією українська влада не проводить вже скоро два роки. У березні 2022 року українські й російські делегації зустрічалися у Стамбулі за турецького посередництва. Тоді перемовники навіть досягли якихось попередніх домовленостей. Й було вирішено, що кожна зі сторін обговорить пропозиції у себе вдома, порадившись з реальними десижин мейкерами.

Відносно недавно про стамбульські перемовини знову згадали. Сталося це з «легкої руки» голови провладної фракції «Слуга народу» у Верховній Раді Давида Арахамії, який очолював українську переговорну делегацію. У листопаді минулого року він дав інтерв’ю телеведучій Наталії Мосейчук.

Отже, у цьому інтерв’ю Арахамія приголомшив усіх звісткою, що кровопролитна російсько-українська війна могла закінчитися майже не розпочавшись, ще в березні 2022 року. А що для цього мала зробити Україна? Фактично дурничку – відмовитися від вступу до НАТО, до якого нас і так, м’яко кажучи, на надто поспішали приймати.

Це якщо вірити словам Арахамії, який розповідав Мосейчук про хід українсько-російських перемовин, які розпочалися ще в лютому 2022 року в Білорусі та продовжилися в Стамбулі у березні. Здавалося б: як же йому не вірити, адже він й очолював українську переговорну делегацію від імені президента України Володимира Зеленського?

Наведемо пряму цитату відповіді Арахамії на запитання інтерв’юерки про мету російської делегації на перемовинах:

«- Мета російської делегації, на мій погляд… вони дійсно майже до останнього сподівалися, що вони нас дотиснуть до підписання такої угоди, щоб ми взяли нейтралітет. Це була найбільша для них справа. Вони готові були закінчити війну, якщо ми візьмемо – як Фінляндія колись – нейтралітет і дамо зобов’язання, що ми не будемо вступати до НАТО.

– Тільки один пункт?

– Ну, фактично ключовий пункт був цей. Все інше – там косметичні, політичні приправки».

Отже, за твердженням Арахамії, війну можна було б зупинити майже на старті, причому неймовірно просто – пообіцяти не вступати до Північноатлантичного альянсу, до якого нас і нині не особливо приймають. А два роки тому – поготів, адже ніхто на Заході точно не знав: вдасться Україні встояти під російським наступальним натиском чи ні.

Умова нівроку кумедна, адже свого часу Україна фактично вже брала на себе зобов’язання не вступати в НАТО. Це було за президентства Януковича. Але після Євромайдану й втечі Януковича до Ростова легко вдалося все переграти. Й от тепер прагнення України до західного оборонного блоку внесено до Конституції. То хто ж завадить нам вчергове зробити такий самий «розворот над Атлантикою», щойно випаде слушна нагода? Ніхто. 

Тож якось не дуже віриться у твердження Арахамії, що саме питання НАТО було засадничим пунктом, а все решта – дрібнички, «косметичні, політичні приправки», як запевняв він. Може політик щось забув з моменту перемовин у Стамбулі? То можемо йому нагадати й інші побажання росіян, від яких вони аж ніяк не бажали відступати. Наприклад, визнання Києвом «ДНР» та «ЛНР» незалежними республіками в кордонах Донецької й Луганської областей та виведення українських військ з їхньої території. Тобто Україна мала погодитися на втрату не тільки тих куцих невизнаних республік, але й віддати значно більші території, які навіть ще не були окупованими. Той же Маріуполь, який на момент ведення перемовин героїчно оборонявся, а ще Краматорськ, Слов’янськ, Бахмут тощо.

Йдемо далі російськими вимогами. Україна, згідно з ними, має визнати Крим суб’єктом РФ. І ви думаєте на цьому все? Аж ніяк. Ще Україна мала б визнати Запорізьку і Херсонську області новими губерніями РФ та вивести війська України з їхніх територій. Можливо щодо цього питання вдалося б про щось домовитися, але точно не про «сухопутний коридор» до Криму. Тобто Маріуполь і Бердянськ мали б навічно залишитися російськими, а Україна відповідно втрачала б вихід до Азовського моря.

І це – лише територіальні побажання росіян, але ними «кремлівський райдер» не обмежується. Про НАТО ми вже сказали, йдемо далі. Про «демілітаризацію» не забули? Конкретно малося на увазі: скоротити склад ЗСУ з 250 тисяч до 83 500 осіб. Нічогенько, правда ж? Щоб потім загарбати Україну малою кров’ю.

А ще «денацифікація», яка передбачала, за словами міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, «широкі права російської мови в Україні» і «зупинити переслідування УПЦ МП в Україні».

У будь-якому випадку всі наступні евентуальні домовленості між Україною і Росією перекреслила Буча. Після того, як російських окупантів вдалося вибити з цього міста у ньому було виявлено масові поховання місцевих мешканців. Від моторошних фотографій закатованих російськими вояками і нашвидкоруч похованих тіл мешканців Бучі, а потім ще Іріпня й Гостомеля, вжахнулася не тільки Україна – увесь світ. І зрозуміло, що про жодні перемовини з таким нелюдом не могло бути й мови. Особливо про можливість хоча б мінімальних територіальних поступок агресору. Адже на кожному залишеному клаптику української землі окупанти можуть влаштувати «нову Бучу», де створити катівні для незгодних прийняти «русский мир», а згодних – перетворити на яничарів та відправити на війну проти своїх ж співвітчизників. А це власне й ставалося, як ми дізнавалися після деокупації частини Харківщини й Херсонщини. 

Тож стало зрозумілим, що Україна не має ні морального, ні політичного права добровільно, без бою залишати окупанту хоч сантиметр своєї території. Таким чином з питання перемовин було жорстко вилучено найбільший потенціал для компромісу – територіальний. Окрім того, з’явилася й серйозна моральна перешкода для переговорів з росіянами: як можна узагалі розмовляти з нелюдами, які без суду й слідства масово винищують мирне населення на окупованих територіях?

Наступного фатального удару по шансах на українсько-російські перемовини Кремль завдав 30 вересня 2022 року. Саме того дня президент Росії Володимир Путін урочисто оголосив про анексію чотирьох областей України — Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської. Навіть більше, до Херсонської області у складі РФ окупаційна влада приписала окуповані на той момент частини Миколаївської області — місто Снігурівку та прилеглий район, а також західну частину Кінбурнського півострова. 2 жовтня Конституційний суд РФ визнав оголошену Путіним анексію такою, що «відповідає конституції». А вже 3 жовтня Державна дума Росії одноголосно підтримала незаконну анексію і внесла відповідні поправки до Конституції РФ.

Ще один цікавий момент у всій цій історії з анексією. Владні російські політики так досі нормально й не пояснили ні росіянам, ні світові, у яких межах анексовано українські території. Одні російські політики заявляли, що «легітимними російськими територіями» визнано вказані області (окрім Миколаївської) у їхніх адміністративних межах, тобто навіть з тими частинами, які російським окупантам так і не вдалося захопити. Інші стверджують, що лінія кордону ще не визначена, і варто, мовляв, брати до уваги «актуальний територіальний стан».

Зрештою, це суто внутрішні російські питання й нас вони не повинні турбувати. Україна чітко відстоює тезу про повернення всіх окупованих територій, включно з Кримом та Донбасом. Проте зразу ж після оголошеної Путіним анексії 30 вересня 2023 року президент України Володимир Зеленський провів засідання Ради Безпеки й Оборони України, за результатами якого заявив, що Україна більше не розмовлятиме з Путіним, а вестиме перемовин хіба що з майбутнім президентом Росії. На виконання цього принципу Зеленський видав відповідний указ.

Відтак справа російських перемовин потрапила в геополітичний пат. Досить точно описав цю ситуацію німецький політолог-кремлезнавець Андреас Умланд:

«У разі проведення гіпотетичних перемовин дві країни мали б не тільки обговорити низку політичних питань між собою, а й вирішити фундаментальну правову суперечку. Мало того, що Росія вже майже десять років порушує міжнародне право у спосіб, який раніше було неможливо уявити. Анексії Москви також докорінно змінили внутрішнє російське законодавство. Наприклад, українська і російська конституції чітко визначають за собою одні й ті самі території на сході та півдні України, включно з Кримом.

Владімір Путін і Володимир Зеленський як президенти своїх держав, крім того, розглядаються своїми народами як «гаранти» їхніх конституцій і зобов’язані їх виконувати. Навіть якщо один із них або обидва хотіли б укласти якийсь територіальний компроміс, основні закони їхніх двох держав прямо забороняють їм це робити. Це означає, що одна або обидві конституції мають бути змінені до того, як відбудуться будь-які предметні мирні переговори. Однак для цього знадобиться значна більшість голосів у відповідному парламенті. Це щонайменше складно у випадку з путінською Росією і нереально у випадку з Україною».

Чи це значить, що перемовини між Україною і Росією у принципі неможливі? Аж ніяк. Заяви про наміри домовитися (як справжні, такі і фіктивні) не припиняли лунати з російського боку. Кремль ще восени 2022 року фактично готовий був зупинитися, припинити подальшу експансію і, як заявляв тоді міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров «домовлятися з огляду на актуальну територіальну ситуацію». Тобто віддавати окуповані території в Москві не збиралися, але вважали, що українці мали б вдовольнитися й тим, що землі в них більше не відбиратимуть.

Висловлювання з українського боку щодо евентуальних перемовин з Москвою залунали роком пізніше. До осені 2023 року Україна все ще сподівалася на успіх контрнаступу, на те, що ми потужним ударом прорвемося до Азовського моря, увірвемося в Крим і фактично звільнимо ледь не всі загарбані ворогом території. Упевненості нашим переконанням додавали бунтівні порухи в самій Росії. Чого лишень вартував похід на Москву Євгена Прігожина, який, на жаль, не було доведено до кінця. Але й без того, здавалося, що Росія валиться, що її фронт от-от посипиться, тож наша армія переможною ходою звільнятиме свої землі. 

Утім згодом з’ясувалося, що не все так райдужно, як нам здавалося. Російський фронт тримається, зведена росіянами «лінія Суровікіна» не дозволяє здійснити масштабного прориву. Західна військова допомога зменшується, мобілізація буксує.

І от на початку вересня 2023 року Зеленський в інтерв’ю все тій же Наталії Мосейчук натякнув на певну готовність Києва до перемовин. Зокрема дав сигнал, що не проти порозмовляти, принаймні про долю Криму.

Але тут вже впертість почали проявляти росіяни. У Кремлі зрозуміли, що український наступ остаточно захлинувся, Росія перейняла ініціативу, розпочала потужний штурм на Авдіївському, Лиманському та Куп’янському напрямку. Україна ж чимраз більше страждала на снарядний голод. Давала про себе знати втома людей на передовій, відсутність ротації, буксування з мобілізацією.

Путін, який ще недавно заявляв, що ми, мовляв, готові розмовляти, а от Київ не бажає йти на перемовини, тепер стверджує, що не вестиме жодних розмов, окрім обговорення умов української капітуляції. 

То які все ж перспективи у перемовин? Можна майже впевнено стверджувати, що цьогоріч вони не відбудеться. Кожна сторона готується перейняти ініціативу на фронті. Україна вибудовує лінії оборони, щоб сточувати боєздатність російської армії і вичекавши слушний момент самій рушити в контратаку, яка може тепер стати успішною, бо буде прикрита з повітря винищувачами F-16. Що ж, можливо з американськими бойовими літаками й з відповідною інфраструктурою Україні й вдасться запанувати в повітря, а відтак організувати успішну атаку на Півдні, тобто в Херсонській та Запорізький областях. Проте існує й небезпека, що Росія, яка наростила свою оборонну промисловість кине всі свої сили й засоби на прорив на Сході – Луганщині та Харківщині.

.Тож змагання за ініціативу на війні триватиме приблизно до кінця поточного року. До цього часу не варто сподіватися на якісь серйозні перемовини. Ну, хіба що з’явиться якийсь несподіваний «чорний лебідь» з одного чи другого боку.

Любомир Петренко

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 23 lutego 2024