Nadia FEDECZKO: Як нині живе Маріуполь?

ua Language Flag Як нині живе Маріуполь?

Photo of Nadia FEDECZKO

Nadia FEDECZKO

Українська журналістка, пише для газет “Експрес”, “Моя сповідь”, “Історія+” (всеукраїнські видання з офісом у Львові), а також для проекту ukrayina.pl. Головна редакторка журналу “Рецепти господині”.

Про трагедію блокади українського Маріуполя у лютому-березні 2022 року знає весь світ, але дуже мало інформації про те, як жило місто до того, а ще менше, що там відбувається зараз. Отож спробуємо “заглянути” у Маріуполь очима його мешканців: і тих, хто виїхав, і тих, хто залишаються донині.

Місто розквітло 

.Я приїхала у Маріуполь у вересні 2019 року, милувалася Азовським морем, прогулюючись безконечним, широким і чистим піщаним пляжем, що за 20 хвилин від центру міста. Мене приємно дивували заквітчані парки, фонтани, дитячі майданчики, безплатний вхід на виставку у музей, традиційні грецькі будинки з арками у подвір’я. Того дня маріупольці відзначали День міста: зі сцени лунали українські пісні, глядачі танцювали, співали, влаштовували пікніки на газонах, хоча по морю із села Широкине, що за якихось 20 км, час до часу було чути постріли. Війна Росії проти України на той момент тривала уже 5 років…

“Але Маріуполь не завжди був таким квітучим і красивим, — розповідає Анна Мурликіна, головна редакторка маріупольського сайту 0629.com.ua, яка виїхала з міста у лютому 2022 року. — У радянські часи місто приймало багато відпочивальників, бо люди були невибагливі, їм було байдуже, яким повітрям дихати, на які краєвиди дивитися, аби було море. Та з роками бази відпочинку та дитячі табори занепадали, а люди ставали заможнішими, а тому їхали в Крим, Туреччину, Єгипет, а коли запрацював безвізовий режим, то й в країни Європи. Тому впродовж останніх 20 років Маріуполь вже не можна було назвати курортним містом. Ба більше — місто не розвивалося через брак коштів, бо податки великих заводів (“Азовсталь”, ММК ім. Ілліча та “Азовмаш”) та порту йшли в обласний та всеукраїнський бюджети, а у місцевому залишалися крихти. Маріуполь був сірим, задимленим, запилюженим і брудним…”

Але коли у 2014 році місто зуміло протистояти російській агресії, а в Україні розгорнулася реформа децентралізації, це дозволило у багато разів збільшити надходження до місцевого бюджету. До того ж розпочалася співпраця з міжнародними фінансовими інституціями та грантодавцями. Завдяки цим фінансовим вливанням місто змогло реалізувати кілька масштабних проектів: реконструкція тепломереж, оновлення системи громадського транспорту. Ще один проект “Чиста вода” мав втілюватися у 2022 році за договором між урядом Франції та містом Маріуполь (уперше у світі між містом і країною), за яким мав бути споруджений новий сучасний завод з очищення води. Місто розквітло, а його мешканці мали багато планів, але ранок 24 лютого 2022 усе перекреслив…

Українців витісняють з міста

“Не буду описувати жахи блокади міста російськими військами, скажу тільки, що кількість населення скоротилося учетверо, — веде далі Анна Мурликіна. — І перше, що зробила нова “влада” — змусила маріупольців отримати російське громадянство. І зовсім це не питання політичних поглядів, а фізичного виживання. Без російського паспорта не можливо переміщатися містом, отримати медичну допомогу, ліки і навіть жити у своїй квартирі. Якщо батьки не отримали російські паспорти і не влаштували дітей у російські школи, їм погрожували, що позбавлять батьківських прав і заберуть дітей”.

Далі окупаційна влада розпочала процес ексгумації та переховання тих, хто загинув у час обстрілів і був похований на подвір’ях та узбіччях доріг. Тіла викопували, звозили і розкладали на асфальті, щоб родичі могли їх впізнати та по-людськи поховати. Місто перетворилося на велетенський морг, маріупольці ходили поміж розкладених трупів у смороді, шукали якісь елементи, залишки одягу чи прикраси. Це пекло тривало майже цілий 2022 рік, але й досі люди знаходять могили на пустирях.

А далі розпочався демонтаж зруйнованих будинків із насильницьким витісненням корінного українського населення на околиці.

“Елітні будинки у центральній частині міста, з вікон яких видно море, демонтують, бо вони постраждали від обстрілів Росії, а на їхньому місті будують нові, проте нова “влада” змінює в адресі одну цифру чи букву, — розповідає Анна Мурликіна. — Наприклад, на місці будинку на проспекті Нахімова під номером 82 будують новий, якому присвоюють номер 82 а, і квартири в ньому в іпотеку купують росіяни, які хочуть мати житло біля моря. У результаті ті люди, які мають власність і реєстрацію у названому будинку, втратили право на своє власне житло, їм кажуть: “Вашого дому не існує, ми вам дамо кімнату у гуртожитку на околиці міста”.  Цю схему застосовують до усіх топових локацій у місті. А так як у місті перебуває дуже багато російських військових та будівельників, то українського населення стає все менше, а російського більше”.

Росіяни придумали ще один спосіб позбавляння маріупольців житла: склали список так званого безхазяйного майна, оприлюднивши його в інтернеті, і щомісяця його оновлюють. Якщо квартира потрапляє у цей список, то власник житла повинен прийти особисто впродовж двох місяців з документами і підтвердити право власності. Якщо цього не зробити, то житло віддають у комунальну власність, а потім заселяють нових жильців, найчастіше росіян.

Ймовірно така доля очікує квартиру 72-річної Світлани, яка жила у центрі Маріуполя і в перші дні окупації виїхала в Італію, де її поселили у притулку разом із біженцями з Африки, Азії, Латинської Америки. Для неї це було психологічно важко і вона вирішила повернутися.

Поясню, що єдиний шлях особам з українським паспортом у Маріуполь — це авіапереліт з чотирьох країн: Туреччини, Вірменії, Казахстану і Білорусі у московський аеропорт Шереметьєво. Там є спеціальний пункт пропуску, де працівники ФСБ влаштовують допит, тотальну перевірку телефонів, відновлюють видалені файли і дають вердикт на в’їзд. Далі автобусом можна доїхати до Маріуполя.

“Мені нічого не треба, я тільки хотіла приїхати додому, лягти у своє ліжко і чекати смерті у власній квартирі, — розповідає Світлана Василівна. — У пункті пропуску представники ФСБ оглянули мій телефон і їм здалося дивним, що у контактах записано тільки чотири номери: дочки, племінниці і двох подруг, бо більше з ніким не спілкуюся. Вони сказали, що це новий телефон, а отже я щось приховую. Вони не тільки не пропустили мене у рідне місто, а ще й поставили штамп заборони в’їзду на 20 років! Я ніколи в житті так не ридала, бо втратила можливість навіть померти там, де я хочу… У мене не залишилося іншого виходу, як повернулася назад у притулок в Італію”.

Реальною причиною відмови у в’їзді є небажання російської влади платити жінці пенсію, а також можливість забрати її квартиру у гарному районі міста. І таких історій є сотні.

Безправ’я, безробіття і брехня

.Важким є становище тих пенсіонерів, які через стан здоров’я не можуть ходити по інстанціях, стояти у чергах, щоб переоформити пенсію згідно відпрацьованого стажу. Після окупації нова “влада” призначили усім пенсію 10 тисяч рублів, що є за межами виживання, бо 1 кг ковбаси коштує 600-700 рублів. Будинок Лариси Іванівни згорів повністю з усім майном та документами під час обстрілів Росії у 2022 році. Тепер вона живе у квартирі сина, який виїхав з міста. Їй вісімдесят років, має хворе серцем, пережила страшенний стрес, не виходить з дому і тому не може відновити документи. Якщо б їй не допомагали діти, то вона б померла з голоду. Ще й існує ризик, що квартира потрапить у список безхазяйного майна і її відберуть, бо власником є син Лариси, який не може вернутися у Маріуполь.

Якщо ж пенсіонери ходять по інстанціях, приносять документи, що підтверджують стаж, то можуть переоформити пенсію і отримувати 30-40 тисяч, яких вистачає лише на харчування. Так вчинив Георгій Михайлович, колишній лікар, який би міг ще працювати, але вийшов на пенсію, бо принципово не хоче співпрацювати із окупаційною владою, бо має проукраїнську позицію.

“Я залишився з дружиною у Маріуполі, бо будинок, який я сам збудував, вцілів, — каже пан Георгій, — але мені важко психологічно. Майже усі мої друзі та колеги виїхали. Я живу, як у капсулі, я не маю з ким поговорити, поділитися своїми думками, бо не знаю, хто мене може здати. Тобто ситуація така, як у сталінські часи. Від розпачу я почав писати вірші, але вони такі болісні…”

Людям працездатного віку важко знайти роботу, комбінат “Азовсталь” розбомблений повністю, МК ім. Ілліча — на 50%, але щоб їх запустити, то треба не тільки відбудувати, а й подати газ і електроенергію у промислових обсягах, які не постачаються після окупації. Нині газ у місто подається резервною гілкою з Таганрога, яка була побудована за радянських часів, і труба є дуже тонкою, тому її вистачає тільки для населення і то не у повному обсязі. З електрикою те саме, зараз її постачають з Новоазовська тимчасовими кабелями, її бракує навіть для приватних споживачів, які добами сидять без світла, тому про промисловість навіть не йдеться.

Чоловіки працюють переважно на будівництві, середня зарплата — 40-70 тисячі рублів, росіянам платять удвічі більше, ніж маріупольцям, яким ще й часто затримують виплати або й ошукують. Жінкам же знайти роботу практично неможливо.

Ще одним негативним фактором у місті є безправ’я і і відсутність безпеки. Як почалися пограбування під час блокади, то так і далі тривають. Поліціянти навіть не приїжджають на виклики, максимум можуть зафіксувати смерть, якщо на тротуарі лежить мертва людина. У місто приїхало на будови багато таджиків, узбеків, серед них є асоціальні елементи, які чіпляються до жінок: вже й не можна одягти коротку спідницю чи топ, бо хтось причепиться, схопить, буде улюлюкати, пропонувати вийти заміж.

Такий стан справ розчаровує не тільки маріупольців, що мають проукраїнську позицію, а й тих, які чекали Росію, бо вони отримали криміногенну ситуацію, бардак, черги, тотальну несправедливість. Але вони не можуть того визнати і кажуть, це вина так званої ДНР, а якщо б Маріуполь приєднати до Росії, скажімо, Ростовської області, то було би все добре.

“Мені найбільше шкода дітей, батьки яких залишилися в Маріуполі, — каже Анна Мурликіна. — Я вважаю це злочином. Бо ті діточки народилися при незалежній Україні, ніякої Росії не знали і не знають, для них це все чуже. А ще гірше, коли та вчителька, яка до окупації викладала у них українську мову, вчила любити вишиванку і шанувати жовто-блакитний прапор, тепер змушує вчити гімн Росії. Та сама вчителька, та сама людина. Чи є у дитини довіра? Але я вірю, що повернуся у Маріуполь, щоб побачити відновлення справедливості,  що негідники будуть покарні і відповідатимуть за свої злочини перед законом”. 

.У серцях маріупольців та всіх українців живе надія, що Україна переможе у війні і “місто Марії” (такою є його назва у перекладі з грецької мови) розквітне з новою силою.

Nadia Fedeczko

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 6 września 2024