За Ваше і наше майбутнє

.В перші ночі вторгнення Росії в Україну на тлі світового заціпеніння польсько-український кордон почали стрімко перетинати польські танки. Через північний, східний і південний кордони в Україну вривались російські танки. Російські танки їхали вбивати, польські – рятувати. Коли ми про це думали під час облоги Києва навесні 2022 року, здавалося, що польські танки нечутно перелітають кордон. Кордон був живою пульсуючою артерією солідарності і допомоги. А далі був і просто безмір солідарності Польщі, яка стала на той час притулком для мільйонів українських біженців та гігантською злагодженою системою всіх можливих і неможливих форм допомоги. З боку Росії на Україну сипались смертоносні ракети, термобаричні бомби випалювали все живе. Польща обійняла українців під захисним дахом свого Дому. Український кордон став реальним і символічним розламом слов’янської цивілізації. Росія убивала, катувала, грабувала. Польща рятувала, захищала, дарувала.

Майже два роки по тому польсько-український кордон застиг, скрижанів, глухо заблокований перевізниками. Минула польська влада підтримала вимоги перевізників. Теперішня польська влада робить кроки для розблокування, але частково також підтримує вимоги перевізників.

Між цими двома вимірами кордону пролягає прірва. Економічні та загалом прагматичні складові цієї ситуації значно менш важливі порівняно з культурно-історичною складовою. Це символічні виміри двох іпостасей стосунків між Польщею та Україною.

Трохи історії. «Формула польської свободи».

.Війна неухильно актуалізує історію. Взаємини між Польщею та Україною – це унікальна сторінка європейської історії. В інтелектуальному полі цих двох країн часом народжувалися ідеї, що випереджали політичні практики Західної Європи. Скажімо, релігійна толерантність, парламентаризм, мультикультурна структура суспільства, – попри історичний конфлікт між Польщею та Україною, ці базові цінності Європи іноді швидше реалізувались на цих теренах, ніж на Заході доби релігійних війн. І це не лише занесена снігом історія, а й палаюча сучасність. У 2004 році, під час Помаранчевої революції, простір демократичного голосування в Україні збігався з територією України, що була частиною Речі Посполитої. Іншими словами, не окремо Польща і/чи окремо Україна становить собою східний Limes Europae – реальний і метафоричний кордон Європи, а обидві ці країни мають ключове значення для майбутнього Європи та загалом Західної Цивілізації. Адже саме тут і саме зараз вирішується, чи буде проходити цей Limes Europae східним кордоном України, цементуючи світову демократичну систему, чи зупиниться на східному кордоні Польщі, віщуючи подальшу маніакальну експансію російського Ктулху з неминучим привидом Третьої світової.

Що є найціннішим у цьому історичному спадку? На мою думку, найціннішим є той факт, що культурний досвід співжиття в одній державній структурі виявився міцнішим і тривалішим від політичних конфліктів. Власне, й нинішня війна Росії проти України значною мірою спричинена саме цим спадком, тобто близькістю української культурної ментальності до польської і в цілому до європейської. Співжиття двох країн у Речі Посполитій докорінно трансформувало історично православну культуру, зробивши її великою мірою західною. Зрештою, сутичка між Україною та Польщею в ХVІІ ст. була також виявом оксиденталізації України – країни, що вже на той час свідомо й послідовно прагла суверенності, республіканського ладу, громадянських свобод, вільного вияву ідентичності.

Але справжнє порозуміння Польщі й України відбулося тоді, коли обидві країни пережили спільну катастрофу втрати державності в 1795 році після Третього поділу. І от, власне, сьогодні можна звернути вдячний погляд на письменників того часу – і Адама Міцкевича, і Тараса Шевченка, і загалом всієї плеяди польських та українських інтелектуалів доби Романтизму, які пророче зрозуміли, що Росія – ворог не лише Польщі й України, а й всієї Європи. Ці митці і вчені були переконані, що не взаємні звинувачення, а визнання «вини батьків» є тим необхідним конструктивом, який дозволяє народам порозумітись між собою. У видатному документі того часу – «Книги Буття українського народу (Закон Божий)» (1847) – історик Микола Костомаров називав Польщу «сестрою», пророкував воскресіння України і вирішальну її роль у поваленні Російської імперії та в перетворенні слов’ян на сім’ю рівноправних народів. Історія замкнулась у 1863-му, коли польські повстанці боролися за відновлення Речі Посполитої вже не dwojga, а «trojga narodów», з повноцінною присутністю України поряд з Польщею та Литвою. А власне, ця ідея була не чим іншим, як відтворенням проєкту, що його в середині ХVІІ ст. Богдан Хмельницький напередодні спустошливої для обох народів війни пропонував Владиславові ІV.

Відтоді Польщу й Україну стрясали далі різні конфлікти. Була війна 1918-1919 років, була трагедія Волині, була драма «Операції Вісла». Історики ще довго дискутуватимуть стосовно фактів та їх інтерпретацій. Але найголовніше те, що у 50-60-ті роки і з боку України і з боку Польщі з’явились нові постаті інтелектуалів, які поставили в центр уваги етику стосунків між двома народами, визнання знов таки «обопільної вини» та «пріоритет простягнутої руки»(«pierwszeństwo wyciągniętej dłoni»), як писав Юзеф Лободовскі (Józef Łobodowski). Єжи Ґєдройц та його школа дали великий приклад переосмислення історії. Згідно з Ґєдройцем, як пам’ятаємо, Варшава мала визнати Львів українським, а Вільнюс – литовським в ім’я мирного співіснування рівноправних народів. Це великий спадок, який став моральним імперативом «Солідарності», таких знакових її постатей, як Яцек Куронь чи Адам Міхнік. І так до сучасних авторів. Одним з найбільших здобутків польської історичної думки є «формула польської свободи»: «вільні з вільними, рівні з рівними». Це глибинна природа європейського коду польської культури, яка віднаходить цілком гідне відлуння в українській культурі різних століть, де константою проходять ідеї свободи та справедливої рівності між народами. Саме це дає змогу побороти «упирів минулого», за словами Лободовського, щоб – разом – вільно і без страху дивитися в майбутнє.

Вмираючи за Україну і Європу. Криза візії Кундери

.У вірші «Бородинская годовщина», в якому Пушкін оспівує жорстоку окупацію росіянами передмістя Варшави Праги в 1831 році, є цікаве запитання:

Наш Киев дряхлый, златоглавый,

Сей пращур русских городов,

Сроднит ли с буйною Варшавой

Святыню всех своих гробов?

Саме це й зробив Київ. Пушкін, оспівуючи тріумф імперії над поверженими народами, все ж інтуїтивно підозрював можливість, що в історичній перспективі Київ – сакральне місто в імперській парадигмі – обере Варшаву, а не Москву як вектор свого геокультурного вибору. Натомість Кундера у своїй відомій статті «Трагедія Центральної Європи», написаній 1983 року, 150 років після тексту Пушкіна, бачив як «вкрадений Захід» лише Будапешт, Прагу і Варшаву, вважаючи, що Україна вже цілковито поглинена Росією. Але за Україну і Європу Київ боровся і в 20-х роках ХХ ст. в часи створення УНР. Бореться Київ не лише за Європу, а й в цілому за Захід, і сьогодні, в той час, як у різні моменти історії Чехія Земана, Угорщина Орбана та навіть іноді Польща в особі окремих політиків, перебуваючи під прикриттям інституцій ЄС та НАТО, демонстрували – і демонструють – відхід (будемо сподіватися, тимчасовий!) від європейських цінностей. В 1956-му, коли радянські танки входили в Будапешт, угорський журналіст проголошував перед смертю, що угорці вмирають за Угорщину і Європу. А сьогодні Орбан на догоду Кремлю блокує інституції ЄС, щоб перепинити європейський шлях України. Світла пам’ять Мілану Кундері, а нам лишився безнемірний жаль, що письменник перед смертю бачив цю ганьбу Угорщини і безсилля омріяної Європи перед прокремлівським хамством.

Тож виникає запитання: а чи не є вищецитовані шляхетні думки дорогоцінним спадком інтелектуальних еліт, мало чутним нині у всіх без винятку суспільствах, де популістичні гасла вже звично нейтралізують етичні імперативи?! Наскільки політики і бюрократи Польщі й України знають і розуміють такі речі? Між Україною і Польщею ніби запала смислова прірва. Конкуренція, брюссельські дозволи, з одного боку, а з другого – країна, яка стікає кров’ю. Якої завтра може не бути. Яка втрачає на цій блокаді мільярди євро, призначені для фінансування армії. Євро, потрібні не для комфортного життя, а для виживання. Для зупинки російської армії, що мріє перетворити всю Україну на руїни, на Бучу, на концентраційний табір біля кордонів Польщі. Десь у тих заблокованих фурах паливо для військових. Танки. БТРи. Артилерійські снаряди. Турнікети для поранених. Гуманітарна допомога…

Гаразд, підписана угода. Варшава чи Брюссель дадуть відшкодування фермерам. Але біль цих місяців залишиться. Біль місяців, коли в українських аграріїв росіяни вкрали мільйони тонн зерна і морські порти. А ще ж незліченну кількість зерна просто спалили. Коли одним з небагатьох шляхів експорту лишилась Польща. Між нами відтепер не буде кордонів, пообіцяв Президент Анджей Дуда на початку війни – у травні 2022 року. Виявилось: кордон таки є, і він став «кордоном ганьби». Адже навіть якщо цю акцію й не інспірував безпосередньо Кремль, саме він має з неї політичний та економічний зиск, принизливий для демократичного світу.

Ось тоді українське суспільство здригнулось від гіркої реальності: українські аграрії конають під бомбами, а польські вимагають дотацій на кукурудзу. Польські селяни – фермери, а українські сьогодні – смертники. А виявляється, ні, – «конкуренти»! Мабуть, якщо в час такої безжальної війни українці далі працюють, а земля далі родить… Частина українських міст і сіл – це вже попіл і кам’яна павутина, як Варшава після нацистських бомбардувань. На Україну летять вже й північнокорейські та іранські ракети. Найродючіша земля на планеті – найзамінованіша. А селяни сусідньої країни, що мають змогу під мирним сонцем обробляти землю, сіяти, збирати врожай, вбачають собі небезпеку не в потоках крові і вогню, а в мороженій малині з України.

В ці місяці мене буквально переслідувало видіння з моторошної новели Стефана Жеромського «Пороздзьобують нас круки, ворони…» («Rozdzióbią nas kruki, wrony…»). Учасника Січневого повстання Шимона Вінриха (Szymon Winrych) – одного з останніх повстанців, хто ще вірить у сенс боротьби, – садистично вбивають російські солдати, глумлячись над конаючим «полячишком», як вони його називають, розтинаючи його тіло списами, а обличчя – шпорами. А потім цю трагічну сцену загиблого повстанця, вбитого коня і недобитого іншого коня розглядає уважним оком метикований селянин, що планує зняти з коня шкіру і забрати на своє господарство в якості сільського реманенту зброю та все решту, що лишилось від останнього захисника Польщі. Тим часом вже й ворона добирається до мозку вбитого, «останньої цитаделі польського повстання».

Новела з далекого 1895 року звучить сьогодні грізною пересторогою Україні. Бо повстанець сьогодні – тепер вже українець, а от селянин так само польський.

Тож загалом страйк перевізників створив ситуацію, в якій кожен дисонанс у стосунках множиться стокротною луною. На цьому тлі колізія навколо рішення Інституту національної пам’яті Польщі закрити дослідження «Операції Вісла», виправдавши депортацію українців як «військову операцію», що велася «гуманним чином», могла стати новим пунктом непорозуміння. Однак миттєва реакція польських вчених на цю подію стала потужною протиотрутою, як свого часу чесна і відкрита полеміка в польських інтелектуальних колах стосовно книжки Яна Ґросса «Сусіди: Історія знищення єврейського містечка» («Sąsiedzi: Historia zagłady żydowskiego miasteczka», 2000) та відповідноісторії Єдвабного в часи німецької окупації.

Іншими словами, блокада польськими перевізниками українського експорту зробила шокове враження на українське суспільство. Але це жодною мірою не перекреслює той факт, що від самого початку війни допомога саме Польщі, як уже мовилось, була моментальною, всеохопною, безвідмовною настільки, що, попри всі наступні кризи, саме цей факт має залишатися основою стосунків між двома державами. Тож баланс вражень складний, оскільки постають питання не лише політичного чи економічного характеру. Йдеться, власне, про етичні аспекти європейської ідентичності цих двох слов’янських народів. Адже все це разом перетворює східний кордон Європи на больову артерію європейської цивілізації. Східний кордон цієї цивілізації сьогодні особливо нестабільний, небезпечний, вибуховий, може спровокувати як відновлювальні, так і катастрофічні зміни культурної та політичної ідентичності Заходу.

«Історія майбутнього». Подяка Міцкевичу

.За ностальгійними спогадами про польсько-українське порозуміння в минулому та гіркими спостереженнями теперішнього може загубитися перспектива майбутнього. Або, власне, перспектива «історії майбутнього» («Historia przyszłości»), якщо процитувати філософсько-історичний трактат Міцкевича, що дійшов до нас лише уривками, – перспектива, яку ми всі разом будуємо сьогодні. В цьому плані іноді важливо зуміти хоч трохи відсторонитися від реакцій на поточні події. Політичні ігри і/чи економічні доцільності – це, по суті, банальні явища порівняно з глобальним перестворенням європейського простору, простору західної демократії і в цілому демократичної цивілізації. Власне, була пророчою біблійна цитата Миколи Костомарова в «Книгах Буття українського народу»: з падінням імперій Україна постане вільною республікою в колі рівноправних народів – так камінь, відкинутий будівничими, стане наріжним каменем нової будови (Псалом 117: 22-23). Саме в Україні нині вирішуються кордони, а великою мірою і доля західної цивілізації. В Україні справджується – і доповнюється – пророча візія Міцкевича, яка свого часу була цілковито новим революційним поступом геополітичного бачення Сходу Європи. Міцкевич вважав Листопадове повстання не польською справою, а європейською. Це був цілковито новий погляд на слов’янство, на Східну Європу – і на Європу загалом. І це в той час, коли сама Західна Європа ще не надто сприймала такий дискурс, оскільки – за невеликими винятками видатних мислителів, як, наприклад, Руссо, – бачила всі слов’янські народи виключно в тіні Росії.

Тож у ті часи візіонери Міцкевич і Костомаров, як, зрештою, Мадзіні, а згодом Драгоманов, лише уявляли майбутню Європу як федерацію вільних народів. Сьогодні така федерація – доконаний факт. Але війна Росії проти України змусила вже саму Європу побачити, що це питання не українське, а європейське. Європа зрозуміла і визнала, що Україна захищає не лише саму себе, а здобутки демократичного світу, а відтак є частиною системи цінностей цього світу. Тож драма України, по суті, спричинилась до переосмислення з боку Європи своїх ідентитарних основ і своїх цінностей, а відтак і методів їхнього захисту. Сьогодні говориться про ймовірність створення європейської армії, а Італія в особі Маріо Драґі (Mario Draghi) та Міністерства закордонних прав заговорила про можливість мати єдиного президента ЄС.

Іншими словами, Європа тепер бачить Україну впритул, зблизька, чого не було раніше. Однак це знання поки що досить приблизне. І в плані негативному і в плані позитивному Захід почав відчувати спорідненість польських і українських проблем, але ще не достатньо предметно. У 2004 році під час Помаранчевої революції італійський журналіст і дипломат з проросійськими поглядами Серджо Романо (Sergio Romano) закликав Україну перестати бути «польською колючкою в спині Росії». На початку 90-х славіст Вітторіо Страда (Vittorio Strada) бачив Україну як частину «триєдиної російської нації». Але після Євромайдану 2014 року скрушно визнав, що Україна поряд з Польщею належать до європейської цивілізації, а Росія – до євразійської.

Тобто трагедія війни, яку нині переживає Україна, все ж має грандіозний історичний результат. Вперше на глобальному рівні в демократичному світі порушена багатостолітня система компромісної політики з Росією. І це сталося саме завдяки тому, що українське питання стало європейським. Натомість Польща зробила ще рішучіший крок. Доки ЄС, США і НАТО на початку війни скрушно готувались бути свідками знищення України і припускали як форму опору можливість лише партизанської війни, ймовірно Польща була єдиною країною, переконаною, що Україна повинна повноцінно боротися, а отже, може перемогти. І це чи не найбільший набуток польсько-українського порозуміння впродовж століть.

І ось, може, найголовніший аспект. Польща і Україна мають змогу перенести на пан’європейський обшир унікальність свого культурно-історичного досвіду. Дві рівновеликі країни мали між собою трагічні сутички і разом з тим – надзвичайно цікаві сторінки співпраці, взаємної підтримки і солідарності. Ймовірно саме сьогодні зокрема на ці дві країни лягає велика відповідальність за переосмислення базових категорій європейської ідентичності. І саме це може стати одним з основних завдань і для України і для Польщі на найближчі роки. На ті роки, які, можливо, будуть роками вибіркової чи й тотальної війни Росії проти Європи. Росія нині цілеспрямовано і демонстративно оприявнює свою антиєвропейську, антизахідну і разом з тим антилюдську сутність. Європа виявляє силу і нове розуміння, але разом з тим і свої слабкості, свою вразливість у контексті насильницьких дій авторитарних країн (це насамперед відсутність рішучості і часто одностайності в політичних рішеннях та неготовність до війни, зокрема відставання динаміки озброєння у порівнянні з Росією та Китаєм).

Натомість саме Польща і саме Україна мають той необхідний історичний досвід трагічних відносин з Росією, який не дозволяє цим країнам мати жодних ілюзій. Тому польсько-українське порозуміння могло б стати одним з моторів трансформації Європи, доводячи, що цінності демократії – не ритуальний пафосний вислів, а гостра і нагальна потреба бути готовими захищати ці цінності hic et nunc, тут-і-зараз.

Тож для Польщі й України відкривається нова сторінка відносин – і нова сторінка співпраці в пан’європейській перспективі. В цьому плані польські та українські інтелектуали мають працювати разом задля викорінення з західної культури токсичних російських ідеологем та деформуючих наративів, що пустили глибоке коріння в західній політиці, західній славістиці, історіографії, журналістиці. Питання виходить далеко за межі нинішньої драми України, хоч би якою вона не була травматичною та загрозливою. Нині вся демократична система в кризі, і не останньою мірою через занадто тривале прийняття правил гри, продиктованих Росією. Ніхто краще від поляків, українців та балтійських народів не може зрозуміти природу російського імперіалізму, а тепер вже й ультрашовінізму, що призвів до геноцидальних неонацистських практик Росії в Україні. Особливості пережитого цими народами робить їхній досвід унікальним і необхідним Європі і загалом Заходу. Так само, як Польща, Україна та Балтика мають озброюватися в передбаченні нових експансій Росії у військовому плані, вони мають озброюватися морально та інтелектуально. Відтак саме зараз необхідна системна співпраця не лише військових, а й істориків, істориків культури, соціологів, політологів, – словом, своєрідний польсько-український think tank перманентної та цілеспрямованої дії.

Мотто «За Вашу і нашу свободу» в Україні завжди вважалось особливо шляхетною формулою. Більш того, українці воліють зберігати в ній послідовність присвійних займенників у той спосіб, що «Ваша» стоїть на першому місці. Це українське бачення унікальної солідарності поляків, їхньої неспроможності бути байдужими перед лицем страждань інших народів. Моя батьківщина там, де народ страждає, – це знов таки Міцкевич! Зрештою, на втіху прагматикам, тут є також і елемент суто логічного раціо: жоден народ не може бути по-справжньому вільним, якщо поряд страждають народи у рабстві.

На це незабутнє польське мотто українці могли б відповісти сьогодні так: «За Ваше і наше європейське майбутнє». Власне, за Ваше і наше майбутнє. Само собою розуміється – європейське, оскільки поза цим виміром виживання Польщі й України було б неможливим. Росія це знає теж, тому найжорстокішими засобами намагається спинити рух України в бік Європи. Ось тому захист української демократії з боку Польщі – це без перебільшення, священний акт підтримки сусіднього народу в грізний момент його долі. І так само священний обов’язок України – бути вдячною за цю шляхетну підтримку і розуміти величезну роль Польщі в процесі євроатлантичної інтеграції України. Але мотиваційним горизонтом цього вибору є етос ідентичності Європи: свобода як базова цінність буття людини і народів.

Насамкінець кілька слів про суто родинний вимір цього питання. Польща для нашої родини – більше ніж просто сусідня держава. Це безцінна частина родинного досвіду, складних доріг любові. Це ніби наша друга Батьківщина, тож особливо болючим є відчуття конфліктних непорозумінь між нашими народами і особливою – радість, коли ці дві країни синтонізуються між собою, відчуваючи себе у спільному моральному та емоційному вимірі.

Свого часу моя мати Ліна Костенко написала вірш «Поїзд у Варшаву», присвячений моєму батькові, Єжи-Яну Пахльовському. Вірш про кохання став піснею, особливо популярною серед молоді ще в ті далекі радянські часи, коли Україна була ізольованою від світу. Тож навіть комуністична Польща уявлялась простором свободи і Європи. Там є такі рядки:

Поїзд у Варшаву йде крізь моє серце.

Сто доріг між нами, а печаль одна.

.Сьогодні ці рядки набувають іншого звучання. Поїзд у Варшаву – це основна артерія зв’язку зі світом знову ізольованої України, в чиєму небі замість літаків літають ракети. Тож хотілось би побажати, щоб наші народи мали не лише спільну печаль, а й спільну радість – радість взаєморозуміння і солідарності на шляху України до Європи. В цьому сенсі була б – буде! – спільною і радість Перемоги, такої зараз необхідної Україні і всьому цивілізованому світу. Це було б справедливе і шляхетне вивершення й парадигми історичних стосунків Польщі та України.

Oksana Pachlowska
Київ, січень 2024 р.