Olha KARI: Пам'ять про геноцид: невивчені уроки історії

Пам'ять про геноцид

Photo of Olha KARI

Olha KARI

Українська письменниця, журналістка, колумністка. У своїх репортажах та книгах досліджує теми подолання «совєцьких» травм у суспільстві та стигматизації жіноцтва в усіх сферах – від тілесності до гендерної рівності під час служби у війську. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну ґрунтовно досліджує і пише про жіночий досвід проживання війни – в тилу, на фронті, в біженстві. Авторка книг «Рибка дядечка Завена» (2019), «Компот із патисонів» (2020), «Хрестик, або дуже кривава книжка» (2022), «Життя посеред життя» (2022), «Та що ти знаєш про війну?» (2023).

Інші статті цього автора

.«У плані складання «тривожної валізки» у мене була фора, — згадує українська журналістка Гаяне Авакян з Бахмута. – Ми до того чотири роки писали про життя переселенців, багато хто з них підказав мені, що брати із собою. Ми виїжджали в лютому, та я одразу взяла речі на літо, бо розуміла – в Бахмут ми більше не повернемось. Тому я брала із собою і те, що не зможу відновити в разі втрати. Я взяла всі фотографії, взяла вишиванку дитині, взяла прапор України, який у 2014 році  мені дало українське волонтерське підпілля, і я з цим прапором потім на всі акції виходила. Тобто це були такі якісь сентиментальні речі, які мені хотілося зберегти, бо вони були нагадуванням про дім».

Ще до початку повномасштабного вторгнення Гаяне домовилась із колегами, що в разі наступу, вони всі разом без зволікань будуть виїжджати. «Мої речі зібрані були ще 23 лютого. Я чомусь думала, що ескалація буде лише на сході, а тут росіяни просуватимуться досить швидко, бо за 20 км від Бахмута вже Майорськ та окупована територія, і як показали нам досвід Чернігівщини та Сумщини, 20 км в бойових умовах – це ніщо!»

Гаяне згадує, як вмовляла батьків виїжджати разом із нею та сином, але ті відмовлялися. І справа була не в тому, що батьки не розуміли загроз і викликів повномасштабної війни. Розуміли й дуже добре! Але через росію та війни, розв’язані нею, батьки Гаяне уже один раз втратили свій дім. Війна в Нагірному Карабаху вигнала їх з домівки і змусила залишити Вірменію. «Тато тоді забрав маму і купу їхньої рідні в Бахмут. Фактично вони вже пережили те саме, що ми у 22 році. Коли ми виїхали з Бахмуту і одна з наших колег допомагала знайти нам великий будинок під Львовом, і ми заїхали туди – 11 людей, п’ятеро котів. Такий вийшов гуртожиток. А я згадувала, як мама розповідала, що 90-ті в одній кімнаті в Артемівську (радянська назва міста Бахмут до перейменування у 2016 році – прим. Карі) жили вона, батько, її сестра, родина батькової сестри, і люди все їхали і їхали. І вони всі тоді так само спали на підлозі, як і ми.»

Батькам Гаяне вдалося тоді, тридцять років тому, з нуля збудувати нове життя, звести дім і народити дітей – в новій для себе країні, у нових умовах, без підтримки, без стартового капіталу – самою лише важкою працею. Тому рішення про евакуацію з уже охопленого вогнем Бахмуту давалося їм болісно – вони знову втрачали не лише дім і облаштоване життя, а й ґрунт під ногами.

«Батькам було найважче, – погоджується Гаяне. – Мені було простіше прийняти рішення про виїзд та евакуацію, бо я розуміла загрози для дитини. І я розуміла загрози своєму життю через проукраїнську позицію та журналістську діяльність. Я знала, якщо залишусь, то мене вб’ють. Ми із сестрою півтора місяці постійно просили батьків виїжджати, і коли вони нарешті наважилися, то приїхали до мене обидва у жахливому стані. Саме стан батька спонукав маму до виїзду з Бахмуту. Треба знати мого тата – він завжди веселий і життєрадісний, але приїхав він до мене дослівно паралізованим від страху. Одна з ракет на той момент уже прилетіла на сусідню з їхнім домом вулицю, і вже наступного ранку мама написала мені, що вони виїхали до Дніпра. До того я ніколи не чула, щоб батько говорив матом. Не бачила маму такою роздратованою. Вони вдруге втратили все! В тому числі і будинок, який вони тридцять років будували як емігранти в чужій країні, і от тепер вони знову лишилися ні з чим…»

Зараз, каже Гаяне, батьки вже більш-менш оговталися, займаються онуком, знайомляться з Києвом. «Я дуже рада, що вони виїхали і мені не доводиться щомиті думати, чи не вбило їх там десь снарядом».

Історія Гаяне болісна й тим, що для багатьох вірмен в Україні – не є унікальною. Хтось із на початку 90-тих років тікав від різанини в Баку, хтось – від війни в Нагірному Карабаху, хтось шукав кращої долі для себе і своїх дітей, бо злам епохи 90-тих занурив Вірменію в страшний економічний колапс, і звідти потекли ріки людей, які деінде шукали кращої долі для себе і своїх дітей – в Європі, в Північній, Південній Америці. І в Україні зокрема.

Саломе Енгібарян – вірменка з міста Гавар, переїхала до України разом із дітьми й чоловіком у 1997 році. Тут вивчила мову, тут почала успішну кар’єру книжкової івент-менеджерки, тут вони з чоловіком виростили дітей і збудували будинок – у Білогородці під Києвом. Наприкінці лютого 2022 року, коли окупанти зайняли кілька сусідніх сіл, Саломе із чоловіком прийняли рішення виїжджати з України. «Коли діти виросли, і ми з чоловіком залишилися самі в нашому будинку, то весь час думали, навіщо нам такий великий підвал в домі? Але коли в перші дні війни ми сиділи там фактично безвилазно, то вже зрозуміли, навіщо він нам. За ті перші дні я вже навчилась на слух розрізняти, чи то працює наше ППО, чи то окупанти б’ють. А коли вже ракети стали літати зовсім низько над нами, ми зрозуміли, що треба виїжджати, хоч як важко нам давалося це рішення». Саломе додає: «Але ми повернемось!»

Зараз Саломе мешкає в Празі, волонтерить та опікується українською громадою (зокрема проводить книжкові зустрічі для українських дітей, що їх вивезли під час повномасштабної війни з України) – фактичною, робить в Празі те саме для української спільноти, що колись робила для вірменської в Києві.

За плечима у Саломе – не лише її особистий досвід вимушеного переселення – спочатку з Вірменії до України (через війну в Карабаху, підживлювану росією, та повоєнну розруху), а через кілька десятиліть – з України до Чехії (через чергову війну, розв’язану тими самими російськими імперськими руками). Понад сто років тому її прадіду довелося тікати від кривавого геноциду, що його влаштували младотурки на землях Західної Вірменії. Тоді родина перейшла Арарат і заснувалась неподалік від озера Севан у гірському місті Гавар, звідки вже Саломе підхопила прадідову естафету вимушених мандрів, на які штовхає не цікавість до світу, а прикра історична доля. Нескінченна оповідь родинної втечі триває, кінця і краю їй не видно.

Геноцид 1915 року був не першим, що змусив вірмен тікати світ за очі з обжитих домівок у пошуку порятунку. Війна 2014 року із її брутальним напором 2022, що її розв’язала росія проти України – не перший геноцид, не другий, і навіть не третій, влаштований кремлем на українській землі. На мою думку, як письменниці, як української вірменки, як вірменської українки, та і як людини загалом: вихідні історичні умови для вчинення геноцидів завжди мають єдину відправну точку – це брутальна боротьба «на винищення» за ресурс, підживлювана мстивістю і жалюгідним ресентиментом. Проте вихід із закільцьованого кола геноциду ніколи не буває там, де й вхід.

Чи має геноцид як найвища ступінь антилюдської поведінки уніфікований шлях до примирення – ні, не з тим, хто вчинив над твоєю нацією, над твоєю родиною, над тобою неосяжне й брутальне зло й наругу. Співіснування із винуватцем злочину можливе. Примирення – навряд. Та мова іде в першу чергу про примирення із собою, із своїм пережитим досвідом, із застиглою в часі й просторі травмою, що Бог його знає, як її проживати, як осмислювати і як відрефлексовувати, і як потім жити з цим далі. І при цьому розумієш, що не проживши, не осмисливши і не відрефлексувавши цей біль, лишень загнавши його глибоко під шкіру чи у найтемніший закуток пам’яті, ти кратно підвищуєш шанси повернення зла і його примноження. Світова практика «обнуління геноцидів» до стану, «а давайте зробимо вигляд, наче нічого не було, хіба що пишно, сумно і урочисто відзначатимемо роковини» – це шлях в нікуди, це і є та непрожита травма, яка розчахує всі двері перед новими геноцидам, новими війнами, новими глобальним і планетарними катастрофам. Я пригадую свого вірменського дядька Вартана, який незадовго до своєї смерті вирішив побувати у місцевості під турецьким Карсом, де сторіччя тому квітнуло собі вірменське село Гопал. Звісно, після 1915 року нічого вже там не квітнуло, натомість чорним згарищем розповзалися брунатні патьоки крові – ото і все, що лишилось від Гопалу і тамтешніх мешканців. На сьогодні це просто грудка каміння посеред поля. Вартан згадував, як щойно він вийшов із туристичного автобусу, його з усіх боків оточили турецькі діти, які випрошували у нього дрібноту й солодощі. Його охопив жаль – ті діти були такі ж малі, як його власні онуки. Але в ту саму мить, згадував він, його мов електричний розряд пронизав. «Це ж правнуки тих, хто нищив моїх рідних, вбивав, безжально патрав їх, мов поросят до святкової учти! Тож я дістав монетки і жбурнув собі під ноги – хай визбирують подачку із землі! – від самого спогаду губи Вартана люто тремтіли, а долоні стискалися в кулаки. Йому боліло. Серце Вартана не примирилося і не пробачило, хоч і мусив він покірно прийняти втрату загублених прадіда і прабаби, а з ними й ненароджених своїх дядів і тіток. Мусив все життя прожити із розумінням: світ, що лежить за парканом дому, не має ані найменшого наміру (бо не має політичної волі? Емпатії? Співчуття? Чи просто не бачить ані найменшої вигоди?) карати винних за злочини проти його родини, його роду, його нації. Засудити заявою? Будь ласка. Ратифікувати декларацію з дипломатичними реверансами «ай-ай-ай, так не можна!»? Прошу! Покарати? Зупинити нескінченне плетиво зла? Оце вже ні. Зупинимось на «загальній стурбованості та збентеженні!»

Тож поки що єдиний висновок, яким можна підсумувати сьогоднішню здатність світу давати раду із геноцидами та війнами і тими, хто їх вчиняє та розв’язує: непокаране зло повертається. Завжди. Вигнавши тебе із спаленого до ноги прадідового Гопалу, зло іде за тобою вслід. Незчуєшся, як воно пожене тебе далі, з батьківського дому, з гірського Гвару, де зими такі брутальні й морозні, а літо так і пашіть пахощами вірменських полонин. Воно розшукає твій щойнозведений дім у Бахмуті чи в Білгородці і з усією мстивістю обрушить ракети на голову тобі і твоїм онукам. Ти тікатимеш далі, і далі, але земна куля кругла, тож, скажи, чи далеко ти втечеш?

.Але зло лякається і нітиться перед тим, хто впізнає його, роздивляється у притул і називає зло злом, війну війною, а геноцид геноцидом. Бахмут, Маріуполь, Нова Каховка, Бердянськ. Мелітополь. Буча, Ізюм, Чернігів, Київ, Авдіївка. Яворів, Запоріжжя, Енергодар. За цю правду сьогодні б’ються на фронті українці. І бліндажі із ними розділяють вірмени й азербайджанці, білоруси із Полку імені Кастуся Калиновського та росіяни із Російського добровольчого корпусу. Бо тільки покаране зло, чиї злочини названі вголос, побачені (і не обов’язково пробачені!) під збільшувальним склом історичної оптики, звільнить шлях додому всім, хто його втратив – хоч сто років тому, хоч тридцять, хоч від вчорашніх прильотів ракет.

Ольга Карі

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 14 kwietnia 2024