Сила добра і посестринства

.«Момент, коли я відчула себе біженкою, настав, коли ми вийшли із цього довжелезного евакуаційного потягу під Краковом, нас було дві тисячі людей. І от ми вийшли на платформу з усіма цими речами, а тут камери, журналісти, а ти в такому жахливому стані, що хочеться від тих камер прикриватися… стоять оці намети величезні, де ти маєш зареєструватися, тобі бутерброда дають, гарячий чай, а ще один дідусь побачив, що в мене коти, приніс їм два пакетики корму і дав мені, то в цей момент я відчула себе саме такою біженкою, як бачила раніше тільки по телевізору!..» – згадує Дар’я, сімейна фотографка з Києва, яка на другий день від початку повномасштабного російського вторгнення виїхала спершу до Львова, а потім – до Варшави.

• Багато хто на слово «біженець» ображається, або взагалі намагається не застосовувати це слово, коли говорять про себе, бо це їх тригерило. А мене ні. Бо я розуміла, так, на даний момент так і є, я біженка, я тікаю від війни, і я не бачила в цьому нічого стидного.

Даря – одна із тих майже мільйона українських біженців у Польщі (дані від офісу ООН з прав людини на червень цього року), кого війна, проти волі, безпардонно висмикнула із звичного, влаштованого, розпланованого життя і жбурнула у вир невизначеності, смутку, страху, самотності і граничної непередбачуваності. Життя з його принадами, надбаннями, омріяним майбутнім зіжмакалося до розмірів тривожного наплічника з фотокамерою і документами та двох котячих переносок. За словами Дар’ї, виїзд з країни був подорожжю в абсолютну невідомість. Попервах її погодилась прихистити у себе зовиця, яка мешкала під Варшавою, втім, за однієї умови – без котів. «Наша з чоловіком цінність – це коти, але вони дуже обмежують. Чоловік лишився у Львові, а мене з котами відправив до Польщі, де, безперечно, було безпечніше. Був самий початок війни, березень, ти ще до пуття не розумієш, як далеко зайдуть росіяни, ніхто не знає, що буде попереду, тому я погодилась з умовами родички, що буду без тварин. І ще в дорозі почала шукати перетримку для них. Мої знайомі знайшли через фейсбук людей, які погодилися прийняти у Варшаві моїх киць. Я приїхала до них познайомитися, світоглядно ми виявилися дуже схожі, я відчула, що можу довірити їм своїх тварин. Отак перший місяць я і жила у родички під Варшавою, а кішки жили у моїх нових друзів-поляків у Варшаві».

Нові знайомі запросили Дар’ю раз на тиждень приїжджати до них із ночівлею, щоб побути поруч із котиками, аби ті не стресували в новому для себе просторі. На той час в їхній чотирикімнатній квартирі у вільній кімнаті уже жила українська родина, яку польські знайомі Дар’ї взяли до себе. За місяць українські пожильці перебралися в окреме житло, тож Дар’я спитала у нових друзів, чи може вона переїхати до них у вільну кімнату, щоб бути із своїми котиками і шукати роботу у Варшаві. Ті охоче погодилися.

Нова історія українського біженства це великою мірою історія про те, як війна вихлюпнула огром людських мас за межі їхніх звичних життів з першими вибухами на світанку 24 лютого 22 року. З дітьми і тваринами, із старенькими чи хворими родичами на руках, з тривожними наплічниками або й взагалі без нічого, ці жінки – а обличчя українського біженства саме жіноче! – мали лічені години, щоб усвідомити, перетравити і прийняти факт – життя, яким воно було до 23 лютого, скінчилось і не повернеться ніколи. Всі, хто штурмували евакуаційні потяги, по кілька діб стояли на кордонах в авто або і йшли пішки, тягнучі на собі дітей, собак, котів і клунки з пожитками, оглушені вибухами, що вже зруйнували їхні домівки, із вирвами ракетних воронок на місці серця, не мали іншого вибору, як зужитися із усвідомленням – там, позаду, за умовним маркувальним стовпчиком кордону, лишається війна грандіозна, кривава та достоту епохальна, але попереду чекає війна особиста, за нове життя, яке мусить прорости, пробитися на заміну страченому. І ця війна так само потребує союзників, тих, хто буде поруч, хто стане на твій бік, хто протягне руку. Ті, хто в натовпі принесе тобі пляшку води чи бутерброд, поділиться пакетиком корму з твоїми котами, залишить для твого малюка візочок і теплий комбінезон – безкоштовно, не очікуючи подяки чи грошової компенсації, як то робили польки на прикордонних вокзалах, ті, хто прихистить тебе, поділившись затишком і простором свого дому, квартири, невеличкої студії. Ті, хто дадуть можливість вчитися, працювати, лікуватися, хто поділиться одягом, сумішшю для годування малят, прокладками і памперсами.

Не хотіла б здаватися людиною, яка споглядає цей етап війни, що його прийнято називати повномасштабним вторгненням, у всуціль рожевих окулярах – я добре знаю, що всі люди різні. І поруч з тими, хто щиро прагне допомогти, є й ті, хто напружено і навіть вороже сприймають натовпи українців, які начебто претендують на соціальні плюшки чи якісь вигоди коштом місцевих жителів. Війна як загальнолюдський катаклізм, цілить ракетами в нас, українців, але рикошетом розсікає тиньк на будинку сусіда. Війна скаламутила темні води в душах українців і збурила цивілізаційний намул на людських стосунках, оприявила правду про нас самих, але кола розійшлись по воді і дісталися навіть віддалених куточків щонайменше цілої Європи. І поруч з історіями про посестринство, підтримку і доброту зовсім незнайомих людей, українські біженки стикалися і з нерозумінням, і з відвертою ворожістю, а часом і відвертими загрозами життю – від словесних погроз до брутальних кримінальних історій на ґрунті ненависті і категоричного несприйняття «чужого», який прийшов, непроханий і не дуже очікуваний.

Нам би всім хотілося, щоб історія Європи та світу 21 століття складалась інакше, але траєкторію цієї епохи визначив «відкритий фінал» Другої Світової війни, коли непокаране совєцьке зло нарешті принесло свої криваві жнива. Нам би всім хотілося, щоб дім залишався домом, і то, незагроженим простором, над яким щодня не чигають російські ракети й іранські дрони, несучи смерть і розпач, руїну і біль, такий невимовний, що вже не виходить викричати чи виплакати його. Нам би хотілося їздити до Польщі у туристичні мандри, літати до Кракова на гаряче вино із «ощіпками» до різдвяних свят або вигулюватися вулицями Варшави чи мальовничою рівєрою Гдині й Сопоту, замість ночівель у біженських центрах та спортивних залах, куди минулої весни в найпекельніші дні набивалося по дві, по три тисячі людей – уже знедолених, уже надщерблених, уже схарапуджених війною на решту життя.

Війна при всій свої жорстокості і пекельності насправді не робить людей гранично інакшими, ніж вони насправді є. Натомість зриває маски і наочно демонструє, хто є хто в твоєму житті – хто друг, хто своя людина, а хто – лише випадкова плямка на обрії твого буття. Хто – твоя опора і підтримка, сусід і друг, а хто – чужинець, з яким ти, може, не рік і не два будувала життя, дружбу чи навіть мала міцні кревні зв’язки.

Поляки чи не найпершими в цій війні простягнули Україні руку підтримки, і запустили кругообіг добра. Велика політика і дипломатичні ігрища, звісно так чи інакше будуть випробувати міцність цього захисного кола, але дивовижну силу (вже даруйте мені цей рожевий погляд на добросусідство крізь цю непроглядну темряву війни) посестринства і взаємопідтримки не так то просто зламати і розтрощити об політичні амбіції. Бо добро теж має незлецьку силу примножуватися, більшати і огортати собою всіх, хто вирішує пристати на його бік. В усі часи важливо бути добрими. Бути добрим під час війни – це єдиний порятунок від її темряви

.«Це справді було якесь диво! – звіряється Дар’я. – За кілька днів до мого дня народження мені написала знайома: мовляв, привіт, бачила, що ти зараз у Варшаві, чи не треба тобі часом, велосипед?! Її подруга-полька купила собі новий ровер і шукала, кому б прилаштувати старий. В результаті, я отримала цей велосипед, абсолютно робочий, від незнайомої людини, і завдяки якому я їздила по всьому місту, майже не користувалась громадським транспортом. А проїзд у Варшаві набагато дорожчий, ніж в Києві, тож я економила купу грошей. Потім я цей велосипед привезла до України, коли вже було більш-менш безпечно повертатися. Зараз на ньому їздить на роботу мій чоловік, дуже задоволений. Ми вирішили, коли після перемоги ми переїдемо працювати за кордон, то наші велосипеди теж тут комусь подаруємо, кому вони будуть потрібніші, щоб не розривати оце коло добра!»

Ольга КАPІ