Читання на руїнах – чому російські окупанти знищують українські книги
.«Росіяни облаштували свій штаб у бібліотеці, поскидали всі виткані авторські рушники, які там були, на підлогу, користувалися ними, як ганчірками, кидали під ноги, затуляли дірки у вікнах, перепсували купу експонатів, – так згадує свій перший візит до місцевої бібліотеки після деокупації Київщини в село Обуховичі Іванківської громади Люсьена Шум, виконавча директорка благодійного фонду «Бібліотечна країна». Обуховичівська бібліотека ділила одне приміщення із місцевим Музеєм ткацтва.
Люсьєна зізнається, що побачені нею розстріляні книги вразили її найбільше. «Я знала саме ці книги, бо це ми передавали їх свого часу до бібліотеки. Книги з української історії, географії – всі простріляні. Такий от спосіб окупантів показати свою зверхність, винищити нашу культуру, нашу історію. Це руйнація цивілізаційних надбань. Росіяни діють, як варвари, знищують все на своєму шляху, все, що створене нашими інтелектуалами. І в принципі ведуть себе так, як і вели впродовж усієї своєї історії».
Понад 200 зруйнованих бібліотек, 400 пошкоджених, і майже 200 мільйонів книжок, назавжди втрачених для бібліотечного фонду країни – на сьогодні такі дані наводить українське Міністерство культури та інформаційної політики. Втім, попереджають: підрахунки – попередні, реальна цифра бібліотечно-книжкових втрат може виявитися значно більшою. І не випадає говорити про те, що винищення та розграбування українських пам’яток, об’єктів культури, музеїв – то, так би мовити, супутні втрати війни, мовляв, просто «прилетіло поруч» чи «випадково зачепило».
Так само, як росіяни прицільно б’ють важким озброєнням та ракетами по житлових масивах, лікарнях, школах і дитячих садках, вони свідомо нищать українську культуру і все дотичне до неї – від рушників у сільській бібліотеці до книжок. Та, водночас, руйнуючи українську мистецьку та культурну спадщину, росіяни власними руками деконструюють спадковий «совєцький» міф про начебто культурну націю, яка читає найбільше в світі. Нещадна експлуатація цього міфу мала на меті творити ілюзію такого собі високоосвіченого «хорошего русского», який зранку дивиться балет «Лускунчик», в обід заслуховується концертами Рахманінова, а ввечері перечитує щось із «толстоєвських» під «хруст французької булки».
Цей міф почав оспатися і просідати, за великим рахунком, ще з часів перших чеченських кампанії. До українських земель задушливий пил руйнації дістався у 2014 році, і вже остаточно розсипався на друзки і змішався з битою цеглою 11 березня 2022 року, коли російський авіаційний удар поцілив у старовинний будинок Василя Тарнавського у Чернігові. Відомий український меценат у 1902 році відкрив у пишній будівлі свого дому Музей старожитностей, де в наші часи розмістилась юнацька бібліотека. Від розкішного будиночка з високими стрілчастими вікнами, що нагадував казковий палац, і який пережив дві світові війни, представники «найчитаючої нації світу» залишили саму руїну. Невимовним щемом стискалося серце від фотографії чернігівських рятувальників, які обережно, мов маленьких дітей, виносили з-під уламків той мізерний книжковий скарб, що вдалося врятувати після авіанальоту.
Люсьєні Шум випало виступати із доповіддю, як окупанти руйнували українські бібліотеки у Лондоні та в Оксфордському університеті на запрошення Британської асоціації бібліотек Libraries Connected. Згадує, що найбільше слухачів шокувало те, як затято росіяни нищать українські книги.
«Я розповідала про те, як російські військові прострілювали книги, викидали їх на вулиці, розповідала про затоплені, знищені, спалені книги – оце їх шокувало. Для них не зрозуміло, для чого нищити книги, бо, насправді, у світі не до кінця розуміють, чому саме ця війна відбувається, що це також і про культурне протистояння теж. Коли ти говориш, що вони знищують наші книги, тому, що росіяни хочуть знищити нас як націю, для багатьох це звучить як відкриття! – розповідає Люсьєна Шум. – Це війна за нашу ідентичність, за збереження нашої нації, культури, історії. А бібліотеки зокрема і є осередками цієї культури. І в якому б скрутному становищі не були наші бібліотеки, все одно протягом 30 років поновлювалися фонди, у бібліотеках з’являлися нові книги. Зокрема, серед них були і видання про Революцію гідності, про історію російсько-української війни, про українську історію. Наш фонд активно передавав такі книги до бібліотек, і звісно, заходячи на наші території, окупанти першим ділом винищували саме такі книги».
Катерина Литвин, українська науковиця, як пережила 40 днів окупації у селі під Черніговом, після звільнення української півночі взялася за наукову розвідку. З колегами-однодумцями вони почали їздити по деокупованих селах і селищах Чернігівщини та записували свідчення й історії людей, які вижили під час окупації.
«У бібліотеках окупанти дуже часто зупинялися та облаштовували свої пункти. У Жукотках тамтешня бібліотекарка розповідала, що на її робочому столі вони залишили стару розгорнуту мапу Чернігова, і три порожні чарки. Мабуть, якась нарада в них була, і по тих картах 19-того століття вони намагалися вивчити Чернігів. Багато книжок з бібліотеки використовували на підпал. У Коцюбинському подіставали старі радянські видання з хірургії, одну з книг залишили розкритою на сторінці з пораненнями ноги. Лишили по собі перев’язані стоси книг, які, мабуть, планували вивезти, та, мабуть, вже не встигли, їх дуже швидко вигнали. Але в усіх бібліотеках покрали ножиці. У селі Льгів теж стояли в бібліотеці. А це ж перед повномасштабним вторгненням 24 лютого щойно були роковини Майдану. То бібліотекарка хутко приїхала, згребла все, що було на тематичній виставці про майдан і сховала в себе вдома, щоб окупанти не побачили жодної фотографії АТО-шників».
На сьогодні найбільших втрат – і людських, і економічних, і культурних, зазнають прифронтові регіони. Люсьєна Шум згадує, що у селищі Велика Писарівка, що на Сумщині, перед війною була дуже гарна бібліотека – відремонтована, сучасна. Нині бібліотека зруйнована, а великописарівську громаду евакуюють – життя стало там неможливим через щоденні обстріли КАБами.
«Я побачила на фотографіях, що лишилося від бібліотеки… Нам показали знімок, на якому я впізнала прострелену книгу Деніела Сміта «Думати, як Вінстон Черчилль». От чи міг подумати британський прем’єр-міністр, коли боровся з нацизмом, що сучасні російські нацисти будуть стріляти по книгах про нього в Україні?» – запитує вона.
За словами Люсьєни, через постійні загрози прильотів (прикордонні громади потрапляють під обстріл по кілька разів на день), вона не бачить сенсу нині вкладати гроші у відновлення приміщень зруйнованих бібліотек. Але каже, як варіант, планують тимчасово замінити їх пересувними бібліотеками – бібліобусами. На перший такий книжко-автобус спільно з британцями вони вже збирають кошти через краудфаундінгову платформу. Такий бусик попередньо планують обладнати доступом до вайфаю та щедро спорядити книжками. Він за графіком курсуватиме між селищами і маленькими селами прифронтових регіонів, де знищено найбільше бібліотек – на Херсонщині чи на Запоріжжі.
Втім, не лише бібліотечні громади та їхні міжнародні партнери охоче докладають зусиль для відновлення книжкового фонду України. Українці й самі через соціальні мережі чи не з перших місяців повномасштабного вторгнення збирають книги, щоб поповнювати втрачені фонди українських бібліотек, що побували під окупацією чи постраждали від обстрілів.
«Я чудово знаю, що у більшості випадків сільські та маленькі бібліотеки на 90 відсотків нашпиговані російськомовними виданнями та радянськими книжками. Для лівого берега України зараз критично важливо замінити цей асортимент українською книгою, бо люди, які все життя могли бути недотичними до неї, зараз відчувають потребу в українському слові, – каже Олександр Сапронов, історик, викладач і книжковий волонтер. – Я обрав для допомоги саме ті бібліотеки, що знаходяться у прифронтовому поясі. Туди я надсилаю україномовну літературу для тих, хто хотів би читати, але немає фізичного чи фінансового доступу до української книги».
За півтора року волонтер уже зібрав та відправив до 200 бібліотек прифронтових та деокупованих громад 6,5 тисяч книг. Каже, що найбільшим попитом користуються дитячі книги. Крім того, до Олександра по книги звертаються і військові шпиталі, і військові частини. Тут найчастіше попитом користується фантастика, історія, фентезі. Для громад, де лишилися самі люди літнього віку, Олександр збирає переважно художню літературу, легку і читабельну.
.«Для мене книжкове волонтерство – це можливість дати людям доступ до літератури, якої вони не бачили, не читали і не знали, а зараз у них з’явилося бажання читати українське і українською. Війна принесла переосмислення цінностей. Я чудово знаю, що навіть якщо, уявімо, війна закінчиться просто завтра, то держава іще довго не візьметься за бібліотеки. У переліку пріоритетів вони будуть, добре, якщо десь на 20-тому місці. Тому мають бути такі волонтери, як я, хто братиме «на баланс» маленькі бібліотеки і просувати у такий спосіб культуру читання українською і культуру книги загалом – і під час війни, і після перемоги».
Olha Kari
