Коли мистецтво на війні рятує

.Моя близька подруга Світлана – головна редакторка київського онлайн порталу новин. Її видання пише про все найцікавіше, що відбувається в українській столиці, чим живе місто, які вистави відвідують його мешканці, де відпочивають, по яких музеях гуляють і чим наповнюють свої дні. Час від часу в своїх соціальних мережах Світлана, готуючи черговий матеріал, цікавиться у читачів, наприклад, що вони складають в тривожні валізки, які ковзанки відвідують взимку, де купують українські прикраси чи українське вино. Днями вона поцікавилась у підписників: що саме з тих речей і техніки, якими люди записалися першої воєнної зими, яку провели переважно під ракетними обстрілами, стало їм у нагоді. З величезною цікавістю я занурилась в коментарі: хотілося звірити свої думки з чужим досвідом, зважаючи на те, що люди в межах того самого міста мали часом дуже граничний досвід виживання. Комусь у нагоді стали генератори, запас дров та пристрої еко-флоу, хтось спокійно обходився самими свічками, комусь вистачило кількох діодних світлограйок і туристичних спальників, запасів консервів, теплих ковдр та лижних костюмів, щоб перебути зиму під супровід гудіння іранських бойових дронів та гупання ракет в небі. Чи не кожен другий згадував в тому переліку речей, з які полегшили ту сутужну зимівлю – були книги. Люди читали книги. Під звуки вибухів, під моторошне гудіння «мопедів» в небі, під бухкання анти-дронових рушниць. Люди читали книги. В скупому світлі свічок і новорічних гірлянд на батарейках, при світлі туристичних і налобних ліхтарів, сидячи по сховищах, на кам’яних сходинках метро, між двох «умовно безпечних стін». Люди читали книги.

Моструозний блек-аут, що в нього наприкінці минулого листопада занурилась українська столиця разом із усією Україною, стався одномоментно і невідворотньо. До того вже траплялися обстріли, коли світло зникало на кілька годин, але того разу все було інакше. Кілька вибухів вечірнього обстрілу розірвали небо над Києвом, і раптом запала тиша. Одразу зникло світло, а з ним інтернет-зв’язок. Одночасно із тим припинилась подача води. Ледь жеврів мобільний зв’язок – потім зник і він. Місто занурилось в тишу і темряву – вулиці не озивалися тьмяним світлом ліхтарів, вікна сусідніх будинків дивилися порожніми зіницями. Це дуже моторошно – шкірою відчувати тишу знеструмленого, знекровленого міста. І я не знаю, що було тяжчим особистим випробуванням – пережити березневу облогу столиці, коли твоє улюблене місто, яке іще вчора гомоніло тисячами голосів веселих і шумних компаній, бібіканням заторів, пломеніло світлом кафе та кав’ярень, раптом зазвучало автоматними чергами та вибухами арт-обстрілів, чи сидіти в непроглядній темряві в абсолютній порожнечі та повному нерозумінні того, як надовго прийшла ця темінь – на день? На два? На рік? На все життя?

Єдиним промінчиком в цій темряві блек-ауту були книжки. Під час того першого блек-ауту павербанки доводилося економити і витрачати хіба на зарядку телефонів, а не для того, щоб живити ліхтарі для читання, тож часто вдовольнялися свічками. Пригадую, що тоді, першого року повномасштабного вторгнення, мені не читалось нічого, окрім спогадів про Другу світову війну. Такі книги єдині несли хоч якесь полегшення, бо давали розуміння – особисто у мене іще все не так погано, як може здаватися! Хай який морок і жахи несе ця війна, та все ж цифровий поступ і сучасні технології залишають набагато більше просторів для маневру та виживання. І навіть для читання книжок.

В ті дні темряви і постійних  обстрілів моїм особистим потужним щитом, таким собі культурно-мистецьким ППО, було не лише читання, а й писання книги. Про війну. Звучить дивно, чи не так? Бо ж – за вікном війна, в телефоні війна, повсюди війна, ти ще й пишеш про війну – то як же не розчинитися в ній, не ув’язнути? Я не знаю відповіді. Але ті кілька годин, які я щодня проводила за ноутбуком із рукописом, уриваючи дорогоцінний час між відключеннями електрики, журналістською роботою і домашнім побутом, направду були найщасливішими і найспокійнішими годинами тієї першої воєнної зими, які давали мені сили і наснагу прокидатися кожного нового ранку і жити далі, вірити в перемогу і в те, що книгу, принаймні, я допишу.

На війні ти дуже швидко вчишся цінувати ті дрібнесенькі скалки мирного життя, деінде розсипані у тебе під ногами. Це справді дивовижно! Бо я дуже добре пригадую, як на початку війни, будь-яка новина не те, що про пожвавлення культурного життя, а банально про те, що комунальники почали висівати якісь там квіти у міських парках, збурювала людей – багатьох це засмучувало і ображало. Все, що було не дотичне до війни – не на часі! Квіти не на часі! Клумби не на часі! Вистави не на часі, ще й дуже небезпечно, бо раптом почнеться обстріл, і ракета поцілить у театр при повному залі глядачів!

Та разом із тим поступово приходило розуміння – а за що тоді триматися в ці страшні епохальні часи, коли горизонт планування майбутнього завалений, і єдине, в чому ти маєш певність, так це в моменті життя тут і зараз?! Знаєте, який магазин в українській столиці відкрився одним із перших (не рахуючи аптек і продуктових крамниць, як потроху оживали із другого дня повномасштабного вторгнення)? Це була книгарня! Звісно, на полицях не було жодних новинок, а ті книги, що лишилися там лежати у вітрині із 23 лютого, за кілька тижнів облоги припали трохи пилюкою, але особисто для мене із відкриттям книгарні в місто направду повернулося життя. Недарма ж окупанти, заходячи в українські міста і села, чи не першим ділом нищили, розграбовували бібліотеки, прицільно обстрілювали їх, знищували книги, розграбовували книжкові фонди! Бо книги зокрема і мистецтво загалом – це потужний культурний код, оберіг і захист від непам’яті, а непам’ять – це ворог страшніший за будь-яку авіаційну ракету.

І тому відкриття тої книгареньки, посеред порожнього міста в облозі, стало промінчиком надії, що згодом засяяв із потужністю вуличного прожектора! На позір видається, наче читання книжок на війні, походи в театри чи на концерти – то жалюгідна форма ескапізму, якому не місце під час епохальних історичних подій, особливо, коли болісно палає Бахмут і вороги розстрілюють знекровлену Авдіївку, чи то лупить Кинджалами по столиці, та насправді, культура в усіх її формах – від затишного «книжкування» (читання, збирання, писання чи видання книжок) до зйомок грандіозних правдивих байопіків про оборону українських міст – це наш потужний захист від зневіри і мороку.

Трохи згодом, коли окупантів вигнали з півночі, у столиці потроху ожило й театральне життя. З грандіозними поправками репертуару, з огляду на ту кількість артистів, що залишили репетиційні зали і долучилися до лав ЗСУ та ТРО. З величезними застереженнями і новими правилами безпеки – якщо лунає тривога, то виставу переривають, і всі глядачі та артисти з музикантами мають спуститися у підвал театру або перейти в найближче укриття. І все ж театри знов запістрявіли афішами і оголошеннями вистав та балетів! Коли після потужних обстрілів енергооб’єктів постала потреба берегти електроенергію, у Києві шаленої популярності набули «концерти при свічках» – виступи музикантів під «живу музику», коли сцену освітлювати сотні свічок на діодах чи акумуляторних батарейках! І попри щосекундну загрозу обстрілів балістичними ракетами (тобто такими, що ти не маєш і хвилини, щоб добігти до укриття) жодного разу на тих концертах не бувало порожньої зали. Що там казав колишній директор Гогвортсу, Альбус Дамблдор про світло, яке можна віднайти у найтемніші часи? Нам таки випало верифікувати слова казкового персонажа у нашому неказковому сьогоденні.

Книжкові фестивалі, концерти живої музики, балетні й оперні вистави, виставки мистецькі та урбаністичні перформанси під час війни – це ж не тільки про «життя всупереч», це, в першу чергу, про граничну потребу творити справжнє, повнокровне життя для себе і своїх близьких, рідних, любих людей, потребу зводити потужні захисні кола людяності, що їх так злостиво намагаються зруйнувати, змішати з попелом і битою цеглою росіяни, руйнуючи і розграбовуючи наші музеї, бібліотеки, вбиваючи і калічачи наших митців, танцюристів, музикантів, письменників, фотографів, нахабно і потворно крадучи у них творчі роки, роки розквіту і натхнення, а часом і їхні життя. Бо українські митці часто протистоять ворогам не лише «культурним фронтом», а й тим реальним  фронтом, в бліндажах і окопах, де замість балетної пачки і пуантів новоспечена медикиня носить розгрузку і тактичний шолом, а викладач класичного танцю оперує бойовими дронами чи збиває ворожі ракети, що цілять по мирних містах.

Одного разу, після якогось дуже потужного обстрілу, я записувала інтерв’ю для книги із харківською місткинею на ім’я Вікторія. На початку вторгнення їй вдалося із родиною врятуватися із розбомбленої  Північної Салтівки. Залишаючи дім, вона схопила хіба що свій планшет для малювання, кілька скетчбуків та олівці, і з тим активом увійшла в нове життя – не просто талановитої художниці, а тепер уже внутрішньо переміщеної особи, яка змушена просити у волонтерів про засоби медичної гігієни і жити на пташиних правах у чужих хатах – бо її власну російські обстріли понівечили до стану непридатної до життя руїни. Наша розмова тривала кілька годин і від обговорення біженства, залишених позаду надій і минулого життя якось непомітно ми перейшли до обговорення книжкових новинок, улюблених авторів і книг, за які ми тримаємося, щоб не втратити під ногами твердий ґрунт. І ці слова Вікторії поцілили мені прямо в серце:

.«Ви помітили, як ми живемо? У нас палають розбомблені міста, ми вже знаємо все про техніку безпеки під час повітряної тривоги, і про що ми спілкуємося між собою? Ми спілкуємось про літературу! А як живе «орчня» на росії — у них які розмови? Де б «ладу-каліну» добути? Про унітази? Ми тут виживаємо, у нас боротьба за культурне, розумове і фізичне виживання, і в нас усе-одно вистачає сил і консервувати запаси, і надбати якісь стосунки, читати книжки, аналізувати їх, чомусь навчатися, а в них же деградація щокожного прожитого дня! Вони вже розлюднені так, що їм абсолютно не шкода нас нищити…»

Ольга КАРІ