«Коханий, я живу» – як українські жінки допомагають одна одній пережити втрату коханих людей на війні

.«Я була готова до загибелі коханого, бо попередні місці там, де він служив, були дуже важкі, — згадує Ярина Геращенко із Запоріжжя, засновниця проєкту психологічної підтримки жінок полеглих воїнів. — Ростислав воював на Авдіївському напрямку, і він готував усіх своїх близьких до цього. Ми з ним дуже багато говорили про смерть. Понад усе мене зараз тримають слова мого коханого про те, що я міцніша за сталь. А ще – уже зроблена нами робота. Ті жінки, яким ми допомагаємо. Адже це я придумала назву «Коханий, я живу!», вона ж якось мені прийшла зі всесвіту! І для мене зараз здатися, опустити руки – це просто зрадити тих дівчат, яким ми вже допомогли, і тих, кого ми ще будемо вести далі, а відтак, це зрадити себе. Отак я і тримаюсь».

Ми познайомилися з Яриною, коли минулого літа проект «Коханий, я живу» тільки-но завершив перший кількатижневий курс психологічної підтримки жінок, які втратили на війні коханих – його на тоді пройшли перші шість учасниць. Задум, казала Ярина, прийшов як відповідь на запит близької подруги, яка втратила на війні чоловіка і дуже потребувала фахової підтримки, натомість, ніде не могла її знайти. Сьогодні Ярина, на жаль, на власному досвіді пересвідчилась – жінки, які втрачають коханих і партнерів на війні, фактично залишається із своїм горем сам на сам. «На сьогодні фактично нема інших програм, які настільки ґрунтовно працювали б саме жінкам, які втратили коханих на війні. Наші учасниці нам казали: «Ми вам такі вдячні, що ви про нас згадали, про дружин!» Тому що для дітей і матерів воїнів є багато груп підтримки, а от про дружин якось забувають. Не кажучи вже про цивільних партнерок. Перед тим, як ми запустили наш проєкт, я шукала в інтернеті, чи існує у нас взагалі щось подібне чи ні, і нічого не знайшла», — каже Ярина.

Програма підтримки «Коханий, я живу» складається із восьми терапевтичних зустрічей, що проходять раз на тиждень. Кожна сесія триває приблизно чотири години і складається із двох частин. Перша, власне, терапевтична – це конфіденційна зустріч із психологинею, на якій працюють над питаннями втрати і проживання горя. Друга частина зустрічі несе в собі елемент арт-терапії та творчості, і часто підкріплює собою ті важкі і важливі моменти, що над ними жінки працювали в групі із психологом. Це може бути урок йоги чи фотосесія або відео-щоденник із спогадами про коханого, який дівчата мають завдання створити. По завершенню програми жінки не залишаються «у вільному польоті» сам на сам із своїм горем: підтримка триває, робота із проживання втрати теж – психологиня проводить із ними регулярні зустрічі. Але, каже Ярина, крім цього дівчата-учасниці і самі охоче спілкуються одна з одною за межами терапевтичного курсу – зустрічаються на каву, ходять порибалити, займаються фізичною активністю разом.

.«Дозріти до роботи із психологом індивідуально чи в групі – дуже важливо. Навіть обов’язково. У нас заповнювали анкети жінки, які от буквально два дні чи два тижні до того втратили чоловіків. Ми не можемо брати в групу таких жінок, адже має пройти не менше 4 місяці від моменту втрати і ритуалу поховання. До цього часу можуть бути якісь індивідуальні сесії та супровід дружин, але не групова терапія. Тому з анкет, що заповнювали учасниці, ми відбираємо тих дівчат, у кого вже минув цей термін у 4 місяці з моменту втрати. Дуже важливо, щоб відбувся і ритуал поховання», — пояснює Ярина.

Проєкт «Коханий, я живу!» заснований на норвезькій 8-ми кроковій програмі по роботі з горем, яку адаптував Інститут психології здоров’я. Вікторія Геращенко, мати Ярини, психологиня-волонтерка, яка працює у центрі по зниклих безвісти та полоненим, доповнила її різними активностями, що допомагають жінкам відновитися.

«Творчість виступає таким собі перехідним об’єктом, за допомогою якого жінки поступово приймають факт втрати коханого, — пояснює Вікторія Геращенко. — Бувають в наших учасниць незакриті питання, наприклад, чоловік загинув, а вона відчуває, що не встигла сказати йому якісь теплі слова, сказати про своє кохання, тому я запропонувала дівчатам написати лист чоловіку, в якому вони могли б розказати про себе, подякувати йому за все, що він зробив для неї. Таким чином це допомагає жінкам знайти форму для своїх думок і перетворити їх в дію. Бо ж ніхто не знає, як поспілкуватися із померлою людиною. Але можна написати листа. Потім з тих листів дівчата робили паперові човники і відпускали у воду. Це дуже дієва техніка. Кожна така техніка – це не просто творчість заради творчості, це робота над прийняттям ситуації такою, яка вона є, про можливість примиритися з нею, наскільки це виходить. А також про усвідомлення факту, що коханої людини поруч нема, але з нею можна спілкуватися у різний спосіб».

Ярина та Вікторія кажуть, що важливим маркером успіху програми стає готовність їхніх підопічних будувати плани на майбутнє. «Авжеж, це дуже індивідуальний процес, бо цей біль, ця туга – вони отак не зникають одразу. Якщо людина 20 років була в шлюбі, то, на жаль, такий біль буде для неї хронічним, з часом він буде не такий гострий, але буде хронічний, і він на все життя. І кожна буде іти цим шляхом так, як вона відчуває, в своєму ритмі і так, як того потребує сама» — пояснює психологиня.

«Наш проєкт не тільки про чоловіків. Ми багато часу приділяємо розмовам саме про них, про їхній бойовий шлях, але все-таки це проєкт про жінок і для жінок, — каже Ярина. – Чоловіки стоять за ними, вони їх підтримують, жінки тримаються завдяки пам’яті про своїх полеглих воїнів. Це один із стовпів проєкту – гідно нести пам’ять про кохану людину. Поки ми пам’ятаємо, вони не вмирають, це правда.»

Катерина Ілюхіна втратила на війні чоловіка. Згадує, як уже 26 лютого він пішов у військомат, куди його не брали, того ж дня пробував записався до сил територіальної оборони – там теж не було місць, і нарешті зміг потрапити добровольцем до бригади морської піхоти і поїхав на Донецький напрямок. «Це його рішення, — каже вона. — Він для себе ще 24 лютого, у день повномасштабного вторгнення, прийняв таке рішення і його ніщо не могло би стримати. Я ним дуже пишаюсь!»

.Катерина була серед тих учасниць, хто записався ще на найперший курс «Коханий, я живу», втім, зізнається, потім відмовилася. Повернулась вже на другий набір і не пошкодувала.

«На той момент я думала, що впораюсь сама. Але потім зрозуміла, що «самій» не дуже то виходить, але ж треба було якось рухатися далі, у мене син, я ж не можу просто «овочем» лежати і чекати. Треба було щось робити. Мій би чоловік точно не хотів би, щоб я тижнями лежала нерухомо і тільки те й робила б, що страждала. Тому я знову подалась на програму і потрапила в другу групу, — каже жінка. – І я вже з досвіду розумію, що не треба соромитися просити про допомогу, думати, що це щось страшне чи стидне. Дуже багато жінок замикаються в собі, коли «родичі» починають на них тиснути аж до почуття провини, наче це вона винна, що коханий загинув на війні. Цим грішать і родичі, дуже часто свекрухи, але жінка і сама може себе до такої міри накрутити, що стане винуватити себе. І починає себе карати, вірить, що має до кінця життя «нести хрест», бо «не втримала, не спинила», а насправді, ніхто ні в чому не винен, окрім росії. Всі тут дорослі чоловіки та жінки, які зробили свій вибір, і єдине, що ми можемо зробити – це пишатися їхнім вибором».

Проєкт «Коханий, я живу» проводиться у Запоріжжі, тому фізично не може охопити всіх українських жінок, які мають потребу в якісній психологічній підтримці. Але Ярина та Вікторія запевняють, що готові проводити навчальні тренінги для тих психологів, які допомагатимуть жінкам, що втратили коханих на війні. На сьогодні проєкт волонтерський, не залучає спонсорських чи грантових коштів, але підтримується ініціативами дуже різних небайдужих людей: хтось надає приміщення для зустрічей, хтось зголошується безкоштовно провести майстер-клас, зробити фотозйомку, провести майстер-клас із кікбоксингу.

.«Мені дуже сумно, бо насправді хороших спеціалістів по роботі із втратою у нас катастрофічно мало, – звіряється Ярина Геращенко. – А з тією кількістю втрат, що у нас, на жаль, це чи не найголовніші спеціалісти, які мають працювати зараз з їхніми близькими. І це ж не тільки загиблі, це і військові, що зникли без вісти або перебувають у полоні. І наша задача – підтримувати жінок, які переживають втрату, «ловити» в момент, коли їм дуже тяжко і витягувати їх. Наші учасниці програми всі кажуть, що їм ніхто з першої хвилини, коли вони дізнаються про загибель, не надавав жодної підтримки – наприклад, у воєнкоматі, де їм повідомляють про загибель чоловіка. А ця підтримка надважлива вже з першої секунди, коли тебе від повідомлення про смерть розбиває на друзки. І поки якщо цю проблему не вирішувати, ми будемо втрачати не тільки воїнів, а й і їхніх партнерок, яким ніхто вчасно не допоміг».

Olha Kari

Авторка фото – Олена ТІТА