Незалежність 2023

Свобода і прогрес залишаються  і сьогодні гаслами, в ім’я яких можна ефективно підірвати ідеал незалежності держави, яка звинувачується в порушенні свободи та блокуванні шляху до прогресу – пише проф. Andrzej NOWAK

.Королівська корона була ознакою повного суверенітету в середньовічній Європі. Наближається тисячоліття такого суверенітету Польщі. У 1025 році Болеслав Хоробрий був коронований першим королем Польщі. Після нього – протягом восьми століть – Польща мала 28 коронованих королів. Вона втратила незалежність у 18 столітті. Коли вона реформувала свій устрій, прийняла першу в Європі конституцію 3 травня 1791 року, і намагалася модернізувати свій державний устрій, стурбовані цим сусідні агресивні імперії вторглися силою і ліквідували державу. У ніч з 3 на 4 жовтня 1794 р. прусські солдати вдерлися до скарбниці Королівства Польського в замку в Кракові, який вони зайняли, і забрали коронні коштовності, якими користувалися польські правителі. Їх відвезли до Берліна. Польські регалії (зокрема шість корон, чотири королівські скіпетри та два коронаційні мечі), оцінені на понад півмільйона талерів, були переплавлені у 1811 році за наказом короля Пруссії. З отриманих таким чином 25 фунтів золота і срібла карбувалися прусські монети. Так було ліквідовано символи суверенітету Королівства Польського. Так було практично реалізовано положення кінцевої між трьома імперіями, Російською, Прусською та Австрійською у січні 1797 р. конвенції про остаточний поділ, згідно з якою необхідно було «ліквідувати все, що могло б повернути пам’ять про існування Королівства Польщі».

Знадобилося понад 120 років боротьби та праці п’яти поколінь, щоб Польща повернулася на карту Європи. Незалежність, відновлена ​​в 1918 році та закріплена у формі республіки, проіснувала лише 21 рік. Угода двох найкримінальніших і найсильніших у військовому відношенні імперій в історії, Третього Рейху Гітлера та Радянського Союзу Сталіна, знову стерла Польщу з карти світу. Після Другої світової війни, усічена на сході та переміщена на захід, Польща повернулася на карту. Але вона не була незалежною, вона повністю залежала від Сталіна та його наступників. Це була частина зони виключного панування Москви, визнаної західними державами в Ялті в 1945 році. Не всі поляки прийняли цей вирок. Подальші повстання за незалежність, зокрема: у 1956, 1968, 1970, 1976 роках і, нарешті, у масовому десятимільйонному русі «Солідарності» створили те, що американський президент Рональд Рейган у своїй промові перед британським парламентом у 1982 році назвав моделлю «геніальної відмови від поневолення». Криза радянської імперської системи, якій сприяв цей розбрат, нарешті дозволила Польщі відновити свою незалежність. Ми знову насолоджуємося нею, як і інші країни нашого регіону, що називаються Центральною та Східною Європою або Східною Європою, вже понад 33 роки.

Але ми знаємо, що незалежність не дається раз і назавжди. Ми бачимо, як оновлений російський імперіалізм намагається силою зброї відібрати її в України, як це було раніше у Грузії, і як він загрожує всьому регіону Східної Європи. Ми шукаємо засоби захисту від такої загрози. Членство в Організації Північноатлантичного договору з 1999 року, безумовно, підвищує відчуття відносної безпеки нашої країни та інших у нашій частині Європи, які приєдналися або приєднуються до НАТО – від Болгарії та Румунії до Фінляндії та Швеції.

Проте чи достатньо у 21 столітті приєднатися до найпотужнішого військового альянсу, щоб зберегти незалежність? Дехто вважає, що членство в НАТО гальмує незалежність і означає іншу, непряму форму підпорядкування, підлеглості найсильнішому члену цього альянсу. Чи все питання незалежності зводиться до (хибної) альтернативи – російської агресії чи гегемонії США? Ні, точно ні.

Перш ніж розглянути це питання, давайте спершу відповімо на, мабуть, простіше запитання: що сьогодні є символом незалежності? Звісно, ​​вже не королівська корона. Його замінив суверенітет «народу», представленого в демократично обраному парламенті демократично обраним президентом. Право вирішувати про себе, що у випадку політичної громади означає можливість вирішувати найважливіші для цієї спільноти питання через демократично обраний парламент – це суть незалежності сьогодні. Вона доповнюється функцією глави держави, який, хоч і не є божественно помазаним королем, залишається важливим символом усієї спільноти, а в багатьох випадках (зокрема в Польщі) відіграє не символічну, але практично дуже важливу роль командувача збройними силами.

Обмеження значення парламенту певної політичної спільноти та передача його повноважень іншій, зовнішній щодо неї спільноті, очевидно, означає підрив принципу незалежності. Це можна назвати «розподілом» незалежності або «участю» у ширшій спільноті, якій ми передаємо повноваження нашої власної держави, оскільки віримо, що вона піклуватиметься про наше спільне благо краще, ніж ми могли б це зробити самі в нашій поточній формулі країни. Це також може статися, коли ми перестанемо ідентифікувати себе зі своєю країною. Коли ми ставимося до власної країни як до ворога, а її незалежність ми вже не вважаємо її важливою цінністю, а джерелом загрози, проти якої шукаємо допомоги ззовні.

Польща вже двічі проходила таку ситуацію. У 18 столітті відправною точкою для сумніву щодо ідеї незалежності було визнання конкретно зрозумілої громадянської свободи як цінності, небезпечно обмеженої реформами, кульмінацією яких стала згадана вище Конституція від 3 травня 1791 року. Ці реформи мали на меті зміцнити державу, уряд, збройні сили та поширити право громадянства на ще не охоплені групи, тобто буржуазію, а в поняття нації включити також селянство. Все це для того, щоб збільшити шанси на відновлення та захист незалежності, якій загрожували сусідні імперії, з Росією Катерини II на чолі. Деякі знатні еліти, які раніше користувалися винятковими громадянськими правами, сприйняли ці реформи як замах на власну свободу. Їхнім ворогом номер один був не російський імперіалізм, а власний король і парламент, в якому гору брали прихильники реформ, спрямованих на незалежність. Під прапором захисту свободи ця частина дворянських еліт звернулася до своїх сусідів, до імперської Росії, з проханням військового втручання, щоб захистити нинішню систему влади та привілеїв у країні: зберегти все, як було раніше. Ініціатори цієї акції вірили, що можуть безкарно виборювати особисту свободу проти незалежності своєї країни. Вони зробили помилку – перестали бути громадянами й стали підданими трьох абсолютистських імперій. Ціною зовнішньої інтервенції, що відбулася 1792 р., став поділ держави й остаточна ліквідація Речі Посполитої: Польщі та Литви.

Вдруге від незалежності Польщі відмовилися її нові, сформовані на базі Москви внаслідок Другої світової війни еліти. Друга Польська Республіка, на яку напали Німеччина та Радянський Союз, не змогла відстояти свою незалежність. Зрештою, у 1944–1945 роках вона потрапила під радянську окупацію, яка потім була санкціонована у формі держави-сателіта Москви. Виправданням відмови від ідеї незалежності було не лише переконання в неможливості її ефективного захисту в геополітичних умовах 1945 року, а й гасло прогресу. Як висловився один з ідеологів цієї групи інтелігенції, «радянськими рушницями ми навчимо людей цієї країни мислити розумно, без відчуження». Прийняття марксистських категорій, які вважалися моделлю прогресу, у країні, настільки «відсталій», ворожій до комунізму серед мас свого суспільства, вимагало зовнішньої підтримки з боку країни, яка перебувала на передовій прогресу, додатково маючи у своєму розпорядженні відповідні сили ( «Радянські запаси»). Однак прославлений у 1945 році радянський прогрес за моделлю Йосипа Сталіна зрештою виявився глухим кутом модернізації.

Проте свобода і прогрес і сьогодні залишаються гаслами, в ім’я яких можна ефективно підривати ідеал незалежності держави, яку звинувачують у порушенні свободи та блокуванні шляху до прогресу.

Звичайно, легко навести приклади країн, які є незалежними, і життя в них, безсумнівно, можна вважати кошмаром, від якого варто було б звільнити їхніх жителів. Корейська Народно-Демократична Республіка династії Кімів або соціалістична Куба династії Кастро, безсумнівно, є незалежними країнами, які повністю дискредитують принцип незалежності і нагадують нам, що це може бути просто принцип захисту стін в’язниці. Проте, коли цей принцип ставиться під сумнів у таких країнах, як сучасна Польща, постає питання про те, як ми розуміємо не лише концепцію незалежності, але й концепції індивідуальної свободи чи (неминучого) прогресу, які їй протиставлені. Американський політичний філософ Пол Ґотфрід, який себе назвав «палеоконсерватором», якось зазначив, що сьогодні суверен є тим, хто вирішує, що означають «свобода», «права людини» та «демократія» в конкретному випадку. Де центри такої суверенної влади? Це варто враховувати. В американській адміністрації, Європарламенті, Європейському суді з прав людини, у найсильніших світових ЗМІ? Цікаве питання, яке ми не будемо тут вирішувати, але ми повинні пам’ятати про саме його існування, коли ми сьогодні говоримо про незалежність.

З одного боку, ми маємо справу з очевидною фізичною загрозою, як ми бачимо на прикладі України – країни-безпосереднього сусіда Польщі, на яку напала Росія. Відповідь на таку загрозу має передбачати посилення обороноздатності кордону та, ширше, обороноздатності держави, що стримує потенційну агресію. Або, у випадку членства в НАТО, збільшення шансів отримати допомогу від союзників. Воно гарантується статтею 5 договору, але вона не визначає форму чи швидкість її постачання. Перш за все ми повинні вміти допомогти собі, перш ніж нам допоможуть інші. Це просте правило, якого слід дотримуватися. Якщо ми про це забудемо, то запросимо агресорів до нападу. І сьогодні ми знаємо, що такі агресори існують не лише в запорошених підручниках історії, а й у реальності третього десятиліття ХХІ століття.

З іншого боку, ми переживаємо ситуацію, коли висуваються аргументи (підкріплені серйозною владою ЗМІ та політичним тиском частини сьогоднішніх правлячих еліт Європейського Союзу), що захист кордону, посилаючись на концепцію незалежності, на роль господаря у власному домі, фактично є закамуфльованим способом порушення «прав людини». Прикладом може бути ставлення до будівництва стіни на кордоні між Польщею, Білоруссю та Росією, яка має захистити від напливу іммігрантів з Азії та Африки. Прихильники «традиційного» розуміння незалежності вважають цей приплив частиною гібридної війни, яку ведуть режими Лукашенка та Путіна з використанням економічних мігрантів із країн «глобального Півдня», яких сприймають як «гарматне м’ясо». Противники зрозумілої незалежності як права захищати кордон свого дому, які також є прихильниками домінування доктрини прав людини над суверенітетом держав, ігнорують очевидний зв’язок цієї міграції з військово-політичними діями Путіна та Лукашенка у Східній Європі та бачать лише жертв системи дамб, побудованих державою від цього типу міграції/проникнення. Перемога цієї другої логіки тлумачення світу явно повністю руйнує принцип державної незалежності, навіть як основи захисту життя та безпеки громадян даної держави. Це добре висловив прихильник цієї логіки, який, зіткнувшись зі складним питанням: що робити в ситуації, коли її постульована позиція необмеженого приймання мігрантів, яких зараз штовхають до Польщі Лукашенко і Путін, загрожує можливості неконтрольованого проникнення терористів – спокійно відповів: «Навіть якщо хтось виявиться нападником, загине набагато менше поляків, ніж врятується біженців.”

Ці дві логіки стикаються, звичайно, не лише в Польщі, а й в інших країнах. Якщо переможе остання, говорити про незалежність буде безглуздим, а практикувати її – неможливим.

Так найкоротше можна представити геомілітарну та геоцивілізаційну сторону питання незалежності. Проте, звичайно, є й третя «сторона», точніше аспект, який я б назвав геоекономічним. ЇЇ можна описати простим запитанням: чи можемо ми дозволити собі незалежність? Відомо, що автаркія неможлива в сучасній глобальній економіці (за винятком крайнього випадку Північної Кореї), а здатність підтримувати економічний суверенітет на основі власних ресурсів можуть, хоча й сумнівно, мати Сполучені Штати, а може, Китай. Чи не потрібно тоді спробувати створити ширший блок, який зможе конкурувати на цьому глобальному ринку і залишитися там як незалежний, сильний гравець? Ця правильна ідея, безумовно, була одним із важливих мотивів, які спочатку підтримували ідею створення Європейського об’єднання вугілля та сталі, потім Європейського економічного співтовариства і, нарешті, навіть Європейського Союзу. Однак вихід Великої Британії, однієї з трьох найсильніших економік ЄС, із цієї структури ставить під питання актуальність цієї мотивації.

У процесі європейської інтеграції питання економічної співпраці спочатку було доповнено, а потім певний  час відсунуто на другий план бажанням деяких еліт, що керують цим процесом, створити структуру федеративної супердержави. Однією з її ідеологічних основ є чітко проголошена воля до послаблення та остаточної ліквідації індивідуальних повноважень держав, що входять до Союзу, та боротьба з національною державою як пережитком епохи націоналізмів. Додатковим аспектом цієї ідеології є відкрито висловлене переконання, що ці залишки націоналізму зосереджені у східній частині Європи, у державах-членах, які приєдналися до неї у 21 столітті, і до них досі ставляться як до нерівних петиціонерів, як до членів клубу на випробувальному терміні. Перш за все потрібно відібрати в них «іграшки», які дозволяють їм небезпечно гратися з незалежністю, і посилити силу впливу в новій європейській супердержаві старих, досвідчених центрів імперського управління, таких як Париж чи Берлін.

Як зберегти важливі переваги економічної співпраці в Європі, почуття спільної традиції та спільної долі нашого континенту, і водночас захистити право на незалежність, право вирішувати про себе, у себе, в окремих країнах ЄС – без того, щоб віддавати ЄС подальші атрибути суверенної держави? Це ключове питання, на яке треба інтенсивно шукати відповідь в найближчі місяці.

.Якщо ми хочемо зберегти свою незалежність, ми повинні навчитися шукати для цього союзників. Не тільки в нашій частині Європи, яка більш чутлива до військових загроз зі сходу. Не лише у Вашингтоні, як в опорі ефективного оборонного пакту НАТО. Ми повинні навчитися шукати їх і переконувати їх співпрацювати також у країнах «старої» Європи, в Італії, а також у Німеччині чи Франції, де, зрештою, значна частина суспільства також відчуває тривогу через перспективу втратити їхній дім, їхню суверенну державу, замінивши її імперською, віддаленою від мешканців Страсбурга чи Брюсселя набагато сильніше ніж інші європейські держави. Але перш за все ми повинні продовжувати переконувати наших співгромадян  у Польщі не відмовлятися необдумано від цінності власної держави та здатності самостійно приймати рішення – щодо оборони, культури та освіти, елементарного економічного інтересу та вільного вибору зовнішніх партнерів у всіх цих сферах. Ці можливості ми втрачали двічі в історії. Ціна була жахлива. Якою вона була б втретє? Навіть не хочу собі цього уявляти.

Andrzej Nowak