Укладення порозуміння між Заходом, Україною та Росією стає все ближче

Після майже двох років руйнівної війни в Україні зростає ймовірність її тимчасового заморожування та досягнення якоїсь крихкої угоди між Заходом, Україною та Росією, яку назвуть «миром». Для Польщі така нова ситуація стане великим викликом, щоб уникнути небезпеки її нової нейтралізації в Європі та повернення несприятливих умов, які виникли у 2015 році для польської східної політики, – пише проф. Marek Cichocki

.Саме тоді, вісім років тому, – варто підкреслити – з благословення американців був створений так званий нормандський формат, у якому потім Франція, Німеччина, Росія та Україна мали в Мінську (з особливою роллю Лукашенка як господаря переговорів) опрацювати рішення для українсько-російських відносин, анексії Криму та нового статусу Донбасу. Важливим правилом цієї структури був брак місця для Польщі, а ширше, для всієї Центральної Європи. Ідея полягала в повторенні логіки, типової для традиційного концерту наддержав.

А лише роком раніше, на початку 2014-го, в охопленому Євромайданом Києві ситуація була зовсім іншою. Тоді переговори між лідерами опозиції та Віктором Януковичем проходили за посередництва міністрів закордонних справ Польщі, Франції та Німеччини – Радослава Сікорського, Лорана Фабіуса та Франка-Вальтера Штайнмаєра. Це було прийнятно, оскільки виходило, що переговори стосуються двох українських сторін. Однак після анексії Криму протилежною стороною відкрито стала Росія, і Росія ніколи не погодиться, щоб Польща була частиною формату, в якому Захід погоджував би з Росією правила політики безпеки. Така ситуація розширила б повноваження Польщі, а відтак і всього регіону, а отже, зруйнувала б логіку концерту наддержав. А про те, наскільки геть відмінними є справжні наміри Кремля щодо Польщі та всієї Центрально-Східної Європи в цьому відношенні, Росія дала зрозуміти Заходу в ультиматумі Сергія Лаврова в грудні 2021 року, в якому вимагала відновлення безпекової ситуації в Європі з початку 1990-х років.

На практиці лише дві країни могли змусити остаточно змінити баланс сил у нашій частині Європи. Одна — США, друга — Франція. Такий змінений баланс сил мав би передбачати захист прозахідної еволюції України в кордонах, сформованих у результаті війни, стратегічну роль Польщі в регіоні та відмову від претензій Росії розглядати цю частину Європи як свою сферу впливу. Однак немає жодних ознак того, що це може статися. Нам скоріше загрожує повернення до ситуації 2015 року.

Все більше здається, що рішення Джо Байдена підтримати Україну не мало на меті змінити баланс сил у Східній Європі, як це вже намагалися зробити американці в 1918 році. Мета була більш посередньою: по-перше, залучити та послабити військовий потенціал Росії, по-друге, дисциплінувати європейських союзників Америки, насамперед Німеччину. З огляду на майбутні президентські вибори у 2024 році, які Джо Байден може програти, Вашингтон, очевидно, вважає, що досяг обох стратегічних цілей у короткостроковій перспективі перед обличчям російського вторгнення в Україну, тому йому слід швидше прагнути припинити військові дії. Звісно, ​​для цих розрахунків важливе значення мають і спалах конфлікту на Близькому Сході, і напад ХАМАС на Ізраїль, і перспектива нової серйозної війни, і весь контекст внутрішньої політики США. Річ у тім, що війну на Близькому Сході можна вважати не лише стратегічно важливішим питанням для Америки, але й ідеологічно більш емоційним. З точки зору культурних війн, що тривають, для республіканців захист Ізраїлю чи напад на Іран є питаннями, які безпосередньо вписуються в їх боротьбу проти американських лівих і прогресивних кіл cancel culture, які борються зі структуральним расизмом і західним постколоніалізмом, і які як один стали на захист палестинців, викликавши цілу спіраль лівого антисемітизму. Війна в Україні вже не викликає таких емоцій ні в американській політиці, ні в американському суспільстві.

Франція є другою країною, яка теоретично має бути зацікавлена ​​у більш тривалій зміні балансу сил у Центральній та Східній Європі, насамперед через концепцію європейського стратегічного суверенітету, яку вона так послідовно пропагує роками. Однак проблема полягає в тому, що Париж розглядає цю ідею більше як політичний піар у Європі, ніж серйозну пропозицію щодо політики безпеки. Якби було інакше, не було б потреби пояснювати французьким політикам, чому європейський стратегічний суверенітет без визнання військового та геополітичного потенціалу Польщі просто не має сенсу.

.Нарешті, ми повинні також запитати себе, чи справді нинішні українські політичні еліти переконані, що перманентна зміна балансу сил у нашому регіоні Європи має означати зовсім інше ніж раніше позиціювання польського потенціалу в польсько-українських відносинах. Я думаю, що наразі відповідь була б негативною. Київ усе ще більше мислить старими категоріями пострадянського світу, аніж модусом побудови нової позиції регіону Центральної та Східної Європи. Тож, можливо, нам варто просто змінити всі наші міркування і припустити, що єдині люди, зацікавлені в зміні правил гри, встановлених у 2015 році, — це ми самі. Що саме для цього, а не лише для власної зручності чи самозадоволення, ми примножуємо потенціал власної країни та власної економіки. Цей потенціал є необхідною умовою для подальших спроб досягнення нашої фундаментальної, історичної мети, яка полягає в побудові нового балансу сил у нашій частині Європи, остаточно порушуючи логіку концерту сил.

Marek Cichocki