Захист спадщини під час війни та формування української ідентичності

Війна в Україні – це не просто військовий конфлікт; це теж боротьба за пам’ять, культуру та національну ідентичність, а також за місце України у світі. У самому серці Львова, в Історичному музеї, директор Roman CZMEŁYK та його команда кураторів і реставраторів перебувають на передовій захисту національної спадщини. З перших днів повномасштабного російського вторгнення музей перетворився на своєрідну фортецю, де рухомі та нерухомі пам’ятки захищені від руйнування, а історія міста та регіону документована в нових виставках. В інтерв’ю з Michał KŁOSOWSKI директор розповідає про збереження цінних картин, кераміки та документів, захист історичних будівель, таких як Чорна кам’яниця, кам’яниця Корнякта та палац Бандінеллі, а також про те, як війна та наплив переміщених осіб зі східної України впливають на повсякденне життя у Львові та його багатовікову мультикультурну ідентичність. Інтерв’ю демонструє, що музей – це не просто місце для зберігання експонатів, це живий організм, який зберігає пам’ять, навчає громадськість та зміцнює почуття ідентичності у найважчі часи.

Michał KŁOSOWSKI: Пане директоре, почнемо з найприроднішого питання: якою була ситуація з музеєм та охороною пам’яток від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

Roman CZMEŁYK: По-перше, нам потрібно розрізняти два типи спадщини – нерухому та рухому. Зосередимося на музеї, тож ми говоримо передусім про рухомі пам’ятки – картини, монети, кераміку, документи, зброю, скло, фаянс тощо, але не можна забувати й про будівлі. Кожен із цих об’єктів потребує різних умов зберігання та захисту.

– Тож якою була перша реакція музею, коли почалася війна?

– Перші тижні після початку війни були присвячені демонтажу та захисту постійної експозиції та всіх артефактів. Нам довелося організувати ящики, пакувальні матеріали та безпечні місця для зберігання предметів. Це було непросто, оскільки музей не був готовий до такої масштабної операції. Йшлося не лише про зняття картин зі стін, а й про безпечне зберігання їх у пристосованих підвалах або цокольних приміщеннях, оскільки найвищі поверхи будівель завжди є найнебезпечнішими.

Ми отримали величезну допомогу від польських та литовських музеїв, установ Швейцарії та Швеції, а також Музею королівського замку Вавель, який підготував для нас спеціальні скрині, за що я дуже вдячний директору цієї інституції, пану Анджею Бетлею. Кожен предмет, від паперу до зброї чи скла, також потребував індивідуальних умов зберігання. Це була спільна міжнародна відповідь на загрозу, що виходила від російського вторгнення в Україну.

– Чи іноземні спеціалісти допомагали з пакуванням, чи все робилося власними силами?

– У музеї працювали лише наші куратори та реставратори – особи з досвідом та дозволом. Стороннім особам, які не входили до складу команди, не дозволялося заходити до сховищ; це було заборонено під час воєнних операцій Росії. Це було б небезпечно як для предметів, так і для людей. Варто також зазначити, що ми одночасно приймали колекції, які були евакуйовані під час війни з інших міст східної України. Це означало подвійну відповідальність: з одного боку, забезпечення безпеки власних колекцій, а з іншого – допомога колегам у районах, яким безпосередньо загрожувала війна, і навіть там, де вже тривали бойові дії.

– А як щодо нерухомої спадщини? Музейні будівлі самі по собі є історично цінними, але вони також наражені на ризик нападів та руйнування.

– Саме так. Наші будівлі, включно з Чорна кам’яниця, Кам’яниця Корнякта та Палац Бандінеллі, мають величезну історичну та культурну цінність і також занесені до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. До війни ми завершили реставрацію фасаду Чорної кам’яниці, скориставшись підтримкою та фінансуванням, серед інших, від Сполучених Штатів. Коли почалася війна, ми отримали підтримку від посольства США, яке допомогло нам створити захисні екрани для захисту фасаду від потенційних пошкоджень. Такі зусилля продемонстрували, що збереження спадщини — це не лише консервація, а й швидке реагування на кризові ситуації. Минулого року ми розпочали реставрацію фасаду Кам’яниці Корнякта, відомої в Польщі як Королівська кам’яниця, за фінансової підтримки POLONIKA. Експерти з України та Польщі працюють разом над захистом нашої спільної культурної спадщини.

– Для поляків прикладом цього є захист пам’ятників Діви Марії та Адама Міцкевича у Львові…

– Так, це один із прикладів. Хоча нерухому спадщину неможливо захистити від руйнування, наприклад, ракетою, будівлі чи скульптури можна захистити від осколків чи фрагментів.

– Тож як війна вплинула на функціонування музею?

– У перші кілька тижнів усі працювали на повну потужність, щоб забезпечити безпеку артефактів у виставках та сховищах, тобто колекцій музею загалом. Ми закрили музей для відвідувачів, закрили його для публіки та зосередилися на роботі у сховищах та тимчасових виставках. Пізніше, коли ситуація стабілізувалася, у травні ми відкрили першу тимчасову виставку, присвячену «Пласту», українським скаутам та скаутському руху. Це були переважно фотографії та документи, без оригінальних експонатів. Згодом відбулися й інші виставки, зокрема виставка про музейних працівників під час війни, де були представлені предмети, захоплені на фронті, залишки зброї, уніформа, фотографії — одним словом, все, що мало б поінформувати громадськість та документувати сучасну історію.

– Війна також призвела до напливу не лише експонатів, а й людей, переміщених зі східної України. Як це вплинуло на місто?

– Приплив людей зі східних регіонів змінив образ міста з перспективи культурних та мовних практик, але не його соціальну структуру в довгостроковій перспективі. Дух Львова не лежить на поверхні. Серед новоприбулих переважали чоловіки, оскільки їм було заборонено виїжджати за кордон через воєнний стан, тоді як жінки з дітьми часто переїжджали далі, до Польщі чи сусідніх країн. Багато людей розмовляли російською мовою, що вимагало адаптації до українського міського життя, але у Львові, місті з глибоко вкоріненою культурною ідентичністю, цей процес проходив гладко. Релігійні та соціальні традиції, що збереглися на заході України, були та й досі є зовсім іншими, ніж на сході, що іноді призводило до напруженості, але також давало можливість для освіти та інтеграції. Адже Львів може похвалитися сотнями храмів, церков та костьолів, тоді як у Запоріжжі, звідки походила частина внутрішніх мігрантів, релігійні практики були повністю забуті.

– А як щодо майбутнього музею після війни, в новому культурному та соціальному контексті міста? Чи буде повернення до старих експозицій?

– Йдеться не про повернення в минуле. Світ і суспільство змінюються, в тому числі й в Україні, тому виставки потребують модернізації. Ми вже працюємо над новими концепціями, наприклад, для Музею боротьби за українську незалежність чи Арсеналу. Ми хочемо представити історію та сьогодення актуально, пізнавально та надихаюче.

– Ви також згадали про закордонні виставки.

– Так, ми найтісніше співпрацюємо з Польщею та Литвою, організовуючи виставки, що пропагують українську історію та культуру, одночасно захищаючи таким чином частини колекцій. Прикладом є виставка «Прикордонні землі Європи», яка зараз експонується в Любліні, Вроцлаві та планується в Познані. Співпраця з іноземними музеями є неоціненною, оскільки вона не лише захищає об’єкти та навчає громадськість, але й зміцнює місце України у світі та знайомить її сусідів один з одним, що в цілому не є таким очевидним.

– Як видно наприклад з масштабів російської дезінформації в регіоні…

– Так; хоча ми і сусіди, ми все ще мало знаємо одне про одного.

– А як загалом війна вплинула на відчуття ідентичності Львова та його мешканців?

– Війна, що вирує в Україні, – це, перш за все, війна за ідентичність, а не лише за територію. Львів зберіг свою багатовікову, складну ідентичність: польську, єврейську, вірменську, італійську, австро-угорську тощо; навіть за радянських часів з’явилися елементи радянської культури. Тому це місто, яке формує свою ідентичність. Приплив людей зі сходу вимагав адаптації, але місто не втратило своєї ідентичності; повторюю, вона лежить набагато глибше, зовсім не на поверхні. Це ідентичність, сформована культурою, історією та спільним досвідом, навіть кулінарним. Тому я вірю, що після війни Львів збереже свою унікальну ідентичність. Так само, як і Історичний музей, який є не лише місцем для зберігання та представлення експонатів, а й свідоцтвом суспільства, історії та цінностей, які ми повинні захищати навіть у найважчі часи.

Інтерв’ю взяв Michał Kłosowski