Що далі з війною в Україні?
Nigel GOULD-DAVIES
Нещодавні політичні рішення Сполучених Штатів, Європи та Китаю, а також внутрішня економічна напруженість змінюють плани Росії. Так як виглядає на те, що час більше не працює на користь Москви, вона дедалі сміливіше і агресивніше перевіряє рішучість Заходу. Якщо Європа не відреагує, ситуація погіршиться, пише Nigel GOULD-DAVIES
.Виглядає на те, що західні чиновники здивовані раптовою хвилею вторгнень російських безпілотників та винищувачів у повітряний простір НАТО. А не повинні бути. Дії Росії є логічним наслідком чотирьох ширших процесів, які змінюють її спосіб мислення. Перші три виникають із політичних рішень Сполучених Штатів, Європи та Китаю. Четвертий процес – це погіршення внутрішньої ситуації в Росії. Результатом є нова, більш небезпечна фаза війни в Україні.
Погіршення умов, зростання тривожності
.По-перше, повернення Дональда Трампа до Білого дому в січні 2025 року спочатку підживило надії Кремля, що це може схилити чашу терезів на користь Росії та розірвати трансатлантичні зв’язки. Цьому нібито сприяла заявлена американським президентом мета швидкого припинення війни в Україні. Попри інтенсивні дипломатичні зусилля, що завершилися самітом в Анкориджі в серпні 2025 року, Росії не вдалося досягти своїх цілей. Хоча Сполучені Штати пішли на односторонні поступки — відмовившись від своєї вимоги негайного припинення вогню та зняли погрози новими санкціями, вони не відвернулися ні від України, ні відЄвропи. Трамп різко висловився щодо Володимира Путіна та продовжує постачати українцям зброю (хоча зараз він її продає, а не дарує). Таким чином, дев’ять місяців бурхливої дипломатії не призвели ні до реалізації найбільших надій Росії, ні до здійснення найглибших страхів Європи.
По-друге, Європа прискорюється. На саміті НАТО в червні 2025 року держави-члени домовилися збільшити витрати на оборону до 5 відсотків ВВП до 2035 року. Оскільки сукупний ВВП Європи вдесятеро більший за ВВП Росії, це являє собою значне збільшення військового потенціалу. Європейський Союз також посилює економічний тиск на Росію. Тільки цього року він ухвалив чотири нові пакети санкцій – це найшвидші темпи від 2022 року – і близький до узгодження п’ятого. Це буде 19-й такий пакет з моменту вторгнення Росії в Україну. Найголовніше, що ЄС зараз працює над амбітним планом надання Україні репараційного кредиту в розмірі 140 мільярдів євро, що фінансується коштом заморожених активів російського центрального банку. Якщо цю ініціативу буде схвалено, вона дозволить Україні втриматися на плаву та боротися ще два-три роки, а також полегшить тягар для європейських платників податків.
По-третє, Китай дедалі більше звертає свою увагу на Росію. У 2024 році НАТО визначило Китайську Народну Республіку як «ключового партнера» у російській військовій машині через продаж нею військової техніки та товарів подвійного використання Росії, а також її співучасть у масовому обходженні санкцій. Минулого місяця Пекін погодився на будівництво газопроводу «Сила Сибіру-2», який Москва старалася отримати вже багато років. Після завершення будівництва експорт російського газу до Китаю зросте більш ніж удвічі.
По-четверте, вирішальним фактором є внутрішній стан Росії. Як два леза ножиць, війна та санкції все більше підрізають економіку країни, руйнуючи її фінансову систему та обмежуючи виробничі потужності. Реальні процентні ставки в Росії наразі є найвищими у світі. Ринок праці бореться з рекордною нестачею робочої сили. Цивільна економіка стагнує. Основним рушієм зростання є виробництво озброєння, попит на яке зростатиме з уваги на вичерпання величезних запасів військової техніки. Попри це, Путін минулого місяця на засіданні Комітету оборонної промисловості заявив, що оборонне виробництво досягло «максимальної ефективності». Ці проблеми ефективно загострюються атаками України на нафтопереробні заводи, які дедалі серйозніше порушують життя цивільного населення в Росії.
Все це викликає занепокоєння в країні. Самовдоволення, яке охопило російські еліти два роки тому — коли економічне зростання було сильним, санкції здавались можливими до витримання, а контрнаступ України закінчився невдачею — зникло. Натомість зростають страх і відчуття невпевненості. Дехто навіть планує втекти, про всяк випадок, якщо «все зруйнується». Минулого місяця Дмитро Козак — довірена особа Путіна з 1990-х років, який виступав проти вторгнення, — пішов у відставку з посади заступника голови Адміністрації Президента. Настрій зіпсувався навіть серед так званих «Z-блогерів» — онлайн-ентузіастів війни, яких зараз пригнічують все нові поразки на фронті.
Неминуча ескалація
.Таким чином, змінюється стратегічний контекст війни. Літній наступ Росії закінчився невдачею та масовими людськими втратами. Дипломатичне протистояння зі Сполученими Штатами також не дало очікуваних результатів. Напруженість у країні зростає. Європа розв’язує повільне, але потужне цунамі оборонних витрат. З іншого боку, Китай збільшить експорт військової техніки до Росії та приблизно у 2030 році почне закуповувати газ, що може надати підтримку ослабленим фінансам Росії. Така підтримка не лише спонукає Москву йти на більші ризики, а фактично змушує її це робити. Поразка зменшить цінність Росії як партнера та ще більше змістить баланс впливу в цих відносинах на користь Пекіна.
Коротше кажучи, є багато ознак того, що перестає працювати на користь Росії. Баланс матеріального та технологічного потенціалу явно сприяє її супротивникам. За нинішніх обставин Росія може перемогти тільки якщо не дасть своїм ворогам перетворити свою колективну, приховану силу на реальну перевагу. І вона може зробити це, підриваючи їхню рішучість. Тому вона намагається пришвидшити власну «теорію перемоги»: знищити Україну військовим шляхом та пережити політичний опір Заходу, перш ніж вікно можливостей врешті закриється. Москва зараз здійснює рекордну кількість ударів безпілотниками та ракетами по українських містах, щоб послабити моральний дух та волю до опору, а також проводить безпрецедентні порушення повітряного простору та диверсійні операції, щоб залякати та розділити Європу.
Росія робитиме дедалі ризикованіші та агресивніші кроки, якщо не зіткнеться з неприйнятними витратами. Питання в тому, чи зможе Європа продемонструвати — не лише словами, а й діями — свою готовність накласти ці витрати. Нездатність це зробити не запобіжить конфронтації, а лише відкладе її. Страх перед ескалацією — це найнадійніший спосіб, аби власне до неї допровадити.
