Аграрна «Солідарність». Спільнота «релігії та гніву з минулого»

Сьогодні, пам’ятаючи майже виключно серпень 1980 року та протести робітників, чи залишаємося ми вірні правді про минуле?

.Тімоті Гартон Еш, журналіст і публіцист, який відвідав страйкуючих фермерів у Жешуві в 1981 році, сумнівався в раціональності спільноти між містом і селом та писав: «Зрештою, об’єктивні інтереси цих двох соціальних груп (тобто робітників і селян) далеко не ідентичні». Чому ці об’єктивні інтереси міських і сільських жителів, а також фермерів і «робітників» виявилися спільними в 1980 і 1981 роках? Думаю, Т.Г. Еш недооцінив силу специфічної спільноти гніву, релігії та цінностей, яка об’єднувала більшість поляків у той час.

Розуміння процесу, який після багатьох страйків, часткових домовленостей і численних проривів нарешті призвів до реєстрації Профспілки «Солідарність» 12 травня 1981 року, вимагає нового погляду на досвід польського села та фермерів. Історія боротьби за реєстрацію НСПС ІФ – це історія відновлення повних громадянських і політичних прав жителів польських сіл, які в 1947 році були позбавлені політичної та ідеологічної ідентичності, потім піддані жорстокій спробі колективізації в 1948–1956 рр., щоб зрештою закріпити за ними роль виробників сільськогосподарської сировини, людей, керованих Центральним комітетом Польської об’єднаної робітничої партії через Об’єднану народну партію.

У 1981 році в Жешуві на площі Перемоги висів великий плакат із розгорнутими таким чином літерами, що утворювали слово «Солідарність»:

S як справедливість

O як жертвенність

L як влада народу

I як ідейність

D як демократія

A як активність

R як рівність

N як незалежність

O як оптимізм

Ś як усвідомленність

Ć як терпячість

Важко знайти кращий приклад цінностей, які створили спільноту, навіть для груп, яких, здавалося б, більше речей розділяло, ніж об’єднувало. Але «злість минулого» об’єднала село і місто у солідарному відчутті несправедливості та приниження. Пам’ять жертв страйків у Познані 1956 р., Ґдині, Гданську та Щецині 1970 р., жертв боротьби проти незалежницького підпілля, злочинів, скоєних проти активістів PSL Станіслава Миколайчика, репресій проти селян за часів колективізація об’єднала, а не розділила ці дві громади.

Їх також об’єднав егалітарний етос і солідарність, зрозумілі згідно з вченням Івана Павла ІІ, за словами св. Павла – «носіть тягарі один одного». Право на незалежну і самоврядну профспілку, право на пенсію, заради якої не треба віддавати свою землю, повага до людини, яку не переселяють вночі – це були цінності спільні, а не ті, що розділяли.

Спільним для них було також ставлення до віри, Католицької Церкви та великих ієрархів цієї Церкви – Примаса Кардинала Стефана Вишинського та Святішого Отця Івана Павла ІІ. Робітничі та фермерські страйки так само були «занурені» в символіку християнства, і ними «опікувалися» священики – душпастирі, які відправляли для страйкарів Святі Меси, виносячи душпастирську опіку та слова підбадьорення.

Додамо, що відчуття спільності хліборобів-борців за своє об’єднання мало не лише «галузевий» чи секторний, аграрний характер, а й стосувалося місцевої громади, малої батьківщини, яка була основою для місцевого самоврядування. Найважливішими і водночас найважчими для влади ПНР були дві ключові вимоги – право на незалежне профспілкове представництво фермерів і конституційні гарантії для приватних, сімейних ферм, тобто для приватної власності на землю.

Колективізація, попри величезний тиск, переслідування, репресії та арешти, зазнала поразки й не трансформувала польське сільське господарство відповідно до рекомендацій Комінформу з 1947 року. Важливо, що лише після 1970 р. польські селяни отримали акти власності на землю в рамках аграрної реформи PKWN 1944 р. Лише під час правління Едварда Гєрка їх звільнили від обов’язкових поставок, що дозволило їм індивідуально (а не лише в сільськогосподарських колах) купувати трактори та об’єднується через сімейні ферми. Але вже тоді в Конституції ПНР (після змін 1976 р.) зазначалося (ст. 11): «Основою суспільно-економічного ладу ПНР є соціалістичний лад господарства, заснований на усуспільнених засобах виробництва і соціалістичних виробничих відносинах». Своєю чергою, у ст. 15 пріоритети Польської Народної Республіки визначено так: «створює умови для сільського господарства, які сприяють соціалістичним перетворенням села, (…) опікується індивідуальними господарствами (…), надає підтримку і допомогу (.. .) сільськогосподарським виробничим кооперативам, (…) розвиває і зміцнює державні сільськогосподарські господарства». Цей наголос був чітким повідомленням про те, що приватна власність на землю в сільському господарстві не має достатніх конституційних гарантій. Багато конкретних рішень, зокрема Закон від 27 жовтня 1977 р. про пенсійну систему, широко відомий як «пенсія за землю», були сприйняті як чергова спроба перетворення польського сільського господарства на «соціалістичне сільське господарство».

Не дивно, що у відповідь на цей вчинок з’явилися нові форми протесту та самоорганізації селян. Аграрні ідеї, тобто приватна власність на землю, селянство, сільськість і кооперативізм, виявилися настільки глибоко вкоріненими в настроях польських селян, що, попри ліквідацію політичного представництва, розрізнені та неорганізовані селянські кола виграли боротьбу з комуністами за приватну власність на землю.

Безсумнівним проривом стало обрання Кароля Войтили на Святий Престол і його паломництво до Польщі 1979 року. Саме тоді став очевидним масштаб потенційного опору польського суспільства ідеології та практиці ПНР. У стані своєрідної духовної мобілізації, яку Іван Павло ІІ спричинив у Варшаві на площі Перемоги, можливим виявився серпень 1980 р. і, як наслідок, створення незалежних організацій поляків – НСПС «Солідарність» та НСПС Індивідуальних Фермерів „Солідарність».

Програми паломництв Івана Павла ІІ до Польщі завжди включали спеціальні меси та проповіді, які виголошувалися на зустрічах із мешканцями польських сіл та селянами. Церква та її священики також були з селянами так само, як св. Чеслав Садловський в Зброші Дужій або архієпископ Ігнацій Токарчук в Перемишльській дієцезії. Головна Рада Єпископату Польщі неодноразово висловлювала рішучу підтримку сільськогосподарським вимогам.

Битва за власні, незалежні союзи фермерів чи гарантії приватної власності на землю не закінчилася остаточно в лютому 1981 року. Того ж місяця президент Верховного комітету ОНП Станіслав Гуцва поставив під сумнів сенс створення «Солідарності» фермерів, а Болеслав Стружек (ОНП) намагався проштовхнути закон про сільськогосподарське самоврядування (що послабило вимогу існування профспілки фермерів). Битва тривала, показуючи, що остаточний успіх залежить від солідарності та почуття спільності в трьох важливих вимірах. Перший — солідарність з минулим, тобто з традицією громадсько-політичного народного руху, зруйнованої в сталінські часи; другий вимір солідарності включав порозуміння у власному середовищі, тобто співпрацю різних течій незалежного профспілкового, селянського, сільськогосподарського та сільського рухів; третій вимір солідарності зробив успіх залежним від почуття спільності між містами та селами, а також робочими та сільськогосподарськими спільнотами.

Народний рух ІІ Речі Посполитої був формуванням, яке зверталося до цінностей аграрності. Чому в Польській Народній Республіці не було місця народному аграризму? Ключовими тут видаються чотири елементи, на яких селяни будували селянську самооцінку: приватна власність на землю як гарантія їхньої незалежності та свободи; селянство розуміється як позитивна ідентичність соціальної групи, щонайменше рівна, якщо не «вища» від землевласників і робітників у своєму патріотизмі, працелюбності та незалежності; сільськість, яка має модернізаційну функцію, розуміється як віра в те, що село є кращим місцем для життя, ніж місто, якщо, звісно, ​​запровадити сучасні рішення в селянських хатах і селах (відповідно до тих часів, як наприклад як славуйки (прим. перекладача – тип туалету назовні); кооперативи, які також виконували промодернізаційну функцію, оскільки вони підвищували рівень селянських доходів та економічну безпеку через діяльність громади, або, як ми сьогодні кажемо, – згідно з принципами соціальної економії. Економічну специфіку сільськогосподарського підприємництва добре відображали кооперативні господарські установи (банки, страхові товариства, кооперативи сільськогосподарських кіл, переробників і торгівлі сільськогосподарською продукцією).

Усі ці цінності були функціональними для модернізації польського села, але жодна з них не вписувалася в бачення націоналізованого чи колективізованого за радянськими зразками сільського господарства, в якому місце селян займуть «сільські робітники». В аграризмі приватна власність на землю була основою свободи і незалежності селянства. У цьому контексті стає зрозумілим, чому комуністична влада, ліквідовуючи ПСП, намагалася привласнити слова «кооператив» і «реформа», змінивши їх сенс, підмінивши на абсолютно новий зміст. У суперечці з комуністами Польська народна партія Станіслава Миколайчика послідовно відстоювала соціал-демократію, свободу, власність, справедливість, приватне підприємництво та кооперативи. Не дивно, що умовою виживання ОНП після сфальсифікованих виборів 1947 р. була відмова від аграризму в програмі новоствореної партії.

Чому НСПС ІФ «Солідарність» було зареєстровано майже через п’ять місяців після початку сидячого страйку в Устриках Дольних (1980)? Невже влада проігнорувала сільські та аграрні громади та «тягнула час», розраховуючи на їхню втому та програш? Маю враження, що відкладення рішення було проявом страху влади ПНР перед відновленням незалежного селянського руху в Польщі, посилаючись на програму та цінності ПСП Станіслава Миколайчика.

Селянсько-сільсько-землеробська солідарність постала як реальний суспільно-політичний факт у Познані (8-9 березня 1981 р.), коли було укладено порозуміння між громадами Селянської, Сільської та Аграрної „Солідарності” та прийнято статут і назву нової організації – НСПС Індивідуальних фермерів „Солідарність”. Наступним кроком став березневий сидячий страйк фермерів у провінційному комітеті ОНП у Бидгощі, спричинений маніпуляціями влади, яка хотіла «підставити» Фермерські Гуртки та Організації як найкращі профспілкові представництва. Через три дні, 19 березня, сталася т. зв Бидгощська провокація під час сесії Воєводської Національної Ради, в якій спільно брали участь активісти Управління робітничого регіону та лідери сільськогосподарської «Солідарності». Тоді силовики «на знак солідарності» побили лідерів обох угруповань, Яна Рулевського та Міхала Бартоще.

У соціалістичній Польщі довговічність приватної власності на землю була результатом компромісу, на який влада мусила погодитися після поразки колективізації, але з яким вона так і не погодилася політично. У 1981 році пам’ять про події 1946–1948 років була набагато яскравішою, ніж ми думаємо сьогодні. Між ними було 32 роки, а від поразки колективізації минуло менше 30. Влада ПНР пам’ятала про програні ПСП Станіслава Миколайчика вибори 1947 року та програний референдум (1946). Попри усунення лідерів і структур цієї партії з політичної сцени та численні злочини й арешти її рядового активу, і референдум, і результати виборів довелося сфальсифікувати.

Не дивно, що влада Польської Народної Республіки боялася зміцнення соціальної групи, яка ще володіла землею. Вони боялися відродження аграрних цінностей, які ще були живі в пам’яті селян, а також солідарності між містом і селом, землеробством і робітничою працею, тому що керувати поляками було набагато легше, коли ці дві соціальні групи трималися у своєрідному цивілізаційному конфлікті. Тому причини, чому реєстрація аграрної «Солідарності» тривала так довго, були складними та більш політично та соціально важливими, ніж це нам сьогодні може здатися.

Один з учасників жешувського страйку фермерів, а також таємний співробітник з кодовим ім’ям Уолтер, згідно з запискою, підготовленою кап. Й. Гая пояснив: «На підставі своїх спостережень я вважаю, що цей страйк давно б провалився, якби не два елементи: релігія (вся обстановка, меси, проповіді, пісні) і накопичений гнів до минулого». Якби мотивація страйкарів була лише «вимогливою» та економічною – тобто обмежувалася вимогою пенсії без віддавання землі державі, їхня рішучість, ймовірно, була б меншою. Згаданий Т.У., який був активним учасником подій, дуже точно оцінив джерела селянської впертості.

Суто економічної цінності для селян земельна власність не мала, хоч і має такий характер сьогодні. Це було джерело гідності, свободи та незалежності хліборобської родини, її коріння в традиціях, у місцевій спільноті, в тому числі парафіяльній, що допомагало зберегти не лише землю, але й віру та вірність Церкві.

Усі спроби влади ПНР побудувати сільськогосподарське господарство на соціалістичних формах власності та соціалістичних виробничих відносинах повертали гнів минулого, тобто живу пам’ять про сталінські роки, колективізацію, виробничі кооперації, обов’язкові поставки, вбивства, репресії та ліквідація ПСП Станіслава Миколайчика. Боротьба за власність на землю була для багатьох, хоча й не для всіх жителів села, боротьбою за вільну і некомуністичну Польщу.

У боротьбі за аграрні профспілки також проявилася спільнота багатьох кіл і людей, залучених до опозиційної діяльності. Селянський опозиційний рух підтримували так звані «народні правиці», тобто кола, що ототожнювалися з цінностями народного руху ПСП Станіслава Миколайчика, та осередки народної думки. Спільноти PAX також шукали шляхи підтримки фермерів. Селян і фермерів підтримували (ще до серпня 1980 р.) т. зв антисоціалістичні елементи, тобто найважливіші групи досерпневої опозиції, КСС ​​КОР, КПН і Рух захисту прав людини і громадянина. Супроводжували аграріїв також відомі та поважні експерти – проф. Ядвіга Станішкіс, проф. Анджей Стельмаховський та проф. Збігнєв Вержбіцький. Іноземні та польські журналісти, виступи артистів, грошові пожертви та присутність мешканців Жешува перед будинком були справжнім доказом існування громади, яка солідарно підтримує селян.

Безперечно, найбільше значення мала підтримка робітничого солідарного руху. Перший Національний конгрес фермерів у грудні 1980 року відбувся за підтримки руху Солідарності робітників. У січні 1981 року сільськогосподарські страйки підтримав ККП НСПС «І», а 27 січня до Жешува прибули Лех Валенса та Анджей Ґвязда, якого ґданська «Солідарність» направила як зв’язкового та радника. Природно, найважливішими виявилися т. зв Бидгощські події. Коли 19 березня 1981 року представники правління регіону на чолі з Яном Рулевським прийшли підтримати черговий сидячий страйк у штаб-квартирі ВК ОНП у Бидгощі на засіданні ПСП, історія прискорилася. Успіх загальнонаціонального робітничого страйку закріпив успіх хліборобів, хоча, як ми пам’ятаємо, реєстрація НСПС ІФ «Солідарність» відбулася лише 12 травня 1981 року.

.Успіх спільноти цінностей, релігії, гніву минулого та солідарності привели до незалежної та демократичної Польщі. Сьогодні, пам’ятаючи майже виключно серпень 1980 року та протести робітників, чи ми залишаємося вірні правді про минуле?

Barbara Fedyszak-Radziejowska

Цілісний варіант тексту опубліковано в книзі «Горизонти культури. Між неперервністю та зміною”, Ред. UKSW, Варшава 2012. Нещодавно її згадували в «Гостинному домі Жнив» Національного Інституту Сільської Культури та Спадщини на 40-річчя Душпастирства Хліборобів.