Рік дев’ятилітньої війни, що триває 300 років

2022 рік запам’ятається проривом у найскладнішій сфері – у сприйнятті українцями та поляками одне одного

.Останні дні листопада 2022 року. Після 16-годинної дороги з Києва йду Старим Містом Варшави щоб насолодитися келихом пива і правдивим шніцелем в Базилішку, що на ринку Старого міста. Нови Свят радісно світиться новорічними прикрасами і ілюмінацією, а в сквері Твардовського стоять чудові новорічні тунелі. Утім, ця яскравість і новорічність дуже контрастує і викликає бурю емоцій всередині. Стільки світла! Після Києва, який після обстрілів російської держави-терориста став настільки темним, що вночі можна побачити Велику Ведмедицю, а ліхтарик в кишені став таким же буденним атрибутом, як і телефон, вся ця яскравість здавалася якоюсь неприродною і, зізнаюся, емоційно це було дуже важко сприйняти.

Люди на вулицях фотографуються, відпочивають, п’ють глінтвейн і ти розумієш, що так, це нормальне(!), мирне життя, життя таке, яким воно має бути. Але, водночас ти розумієш, що всього в 1200 км від цього місця йдуть бої, де щодня гинуть неймовірні люди. Війна за імперські амбіції, що забирає і селянина і інженера і вченого чи лікарку. Щодня, щомиті. Наші стрічки в соцмережах наповнюються невпинним некрологом і бере жах від цих молодих, усміхнених облич, які могли б багато зробити для розвитку країни, які б могли так само радіти святам, кохати, ростити дітей…

Але, непокаране зло завжди повертається. Наївні спроби демократизувати Росію призвели до того, що після кількох років ранньої єльцинської відлиги на початку 1990-х уже в 1999 році ми отримали при владі закомплексованого і жорстокого кгб-іста, що утопив в крові Чечню, а також якого не без підстав підозрюють в причетності до терактів в самій Москві. Тактика залякування, а водночас неймовірної агресії, якою накачували росіян через телеканали і кіно, які ще з середини 1990-х почали концентруватися в руках влади чи державних монополістів на кшталт Газпрому призвела до того, що ненависть в російському суспільстві стала ненормальною нормою. Чому? Думаю це вже питання до психіатрів і спеціалістів, які працюють з жертвами тоталітарних сект. Саме так, Росію треба сприймати як одну велику тоталітарну секту, де все, що не лягає в офіційні і часто геть такі, що самі собі суперечать догми є ворожим і те, що вони хочуть знищити. Чого лише вартує поєднання ностальгічного ерзац-патріотизму над комуністичним минулим (якого насправді і не було таким, як його зображує пропаганда), і… релігійності. Цілком буденним є те, що Комсомольська правда пише про патріарха Кирила і називає розкольницькою Православну Церкву України. Зовсім забуваючи, що зробили більшовики з тою ж таки церквою.

Росія живе в своєму уявному світі, де Україна, Польща, США та багато інших країн є ворожими. Просто тому, що вони не хочуть жити в такій парадигмі і не-демократичності, як жила і живе РФ, А відтак почути риторику, що Росія готова скинути бомбу на Лондон чи дійти до Варшави в російському інфопросторі є цілком буденним і нормальним. Рівень хвороби можна побачити коментарями звичайних росіян після страшнх землетрусів в Туречині, Сирії та інших країн. В той момент, коли навіть воююча Україна надсилає гуманітарну допомогу, росіяни… зловтішаються.

Рік тому я дякував кожному громадянину Польщі за ту неймовірну допомогу і підтримку, яку отримали наші біженці. Рік по тому, не можу не повторити ДЯКУЮ! Ті історії, які я чую від друзів, волонтерів, ті слова підтримки які отримуєш від польських родичів і друзів — вони розчулюють до сліз. Поляки терплять багато незручностей і труднощів. Так, ми знаємо про проблеми в школах, бо місця зайняли наші біженці, конкуренцію на ринку праці. І це не звичайна трудова міграція а ля “на трускавки”. Це півтора мільйони людей дуже різних соціальних прошарків, освіти і фаху і це стало серйозним викликом для Польщі.

Українці, довгий час перебували в міфі “трьох братніх народів”, як це вигадала ще російська імперська пропаганда і як це успішно продовжив радянський союз і так звана російська федерація. Відірваність через залізний занавіс, через який просочувалися хіба якісь польські товари, Льолек і Болек чи Рекс та умовний, але дуже цензурований Ва-банк (так, з фільму було вирізано багато шматків, наприклад про фермерство Квінти) відірвало Україну від Польщі, а Польщу від України. З початку відновлення незалежності Україна очевидно найперше почала комунікувати з Польщею човниковим рухом. І так, ринок товарообігу обігу уже став настільки звичним, що нікого не здивуєш на полиці супермаркету сиром Млєковіта чи парканчиком для саду, виробленими в Польщі.

Але 2022 рік став важливим в найскладнішій царині — те, як ми сприймаємо одне-одного. Бо Поляки побачили не лише трудових мігрантів, а Українців, в усій можливій вибірці, від не дуже вихованих і меркантильних, до високоосвічених бізнесменів чи бізнесвумен. Бо це вже не трудові мігранти, а люди, що змушені були покинути свої затишні і сучасні домівки, з усім необхідним начинням і вже звичними роботами пилососами, через дії “спасатєлєй”, а направду — мародерів і вбивць з Росії. Українці побачили Польщу не туристичну, де ти наскоком наробив себеньок в Кракові, Любліні чи Вроцлаві, а буденним життям Польщі з усіма її барвами і контрастами. Така диффузія націй направду трапляється раз на століття і це унікальний шанс пізнати одне одного. Не на рівні бізнес-партнерів чи роботодавця і найманого працівника, а саме які ми насправді в усіх плюсах і мінусах.

І це вже стається. 72% українців вважають поляків найближчою в культурному плані нацією. При тому росіяни, як змушені були відкрити для себе багато українців в культурному плані виявилися надто далекими. Очевидно, що мовний бар’єр, бо різниця латинка/кирилиця була і є певною перешкодою в тіснішому культурному обміні, надто для наддніпрянців чи лівобережних українців. Проте, сучасні технології уже вирішують цю проблему — аудіодоріжки різними мовами чи субтитри дозволяють споживати культурний продукт сусіда. Польща і Україна наразі мають акумулювати зусилля на взаємний культурний обмін. Мені важко згадати польських виконавців на радіо, так само польські фільми не є частими гостями в прокаті. І це точно має змінитися.

Перебуваючи в Варшаві, я вражався кількості жовто-блакитних прапорів. Таке уявити ще 2 роки тому було неможливо. Двомовні надписи чи спеціальні пояснення для українців, та атмосфера підтримки вона просто була в повітрі. А побачити в книгарні поруч з польськомовною україномовну книгу — це викликало почуття неймовірної вдячності і радості, що нарешті ми на правильному шляху.

Ми розуміємо, що гостем довго бути не можна. Наскільки б ми не раділи гостям, але хочеться жити і своє життя. І я щиро розумію голоси в Польщі, які невдоволені станом речей. Проте, російська загроза — це загроза всій західній цивілізації. Це не вибір українців, але ми прийняли на себе цей удар — удар знищеним Маріуполем, Бахмутом, Сіверодонецьком, Соледаром, Бучею… Це тисячі могил, які вже знайшли, закатованих, зґвалтованих, а почати і безголовлених людей, які просто жили своє життя. Це зруйновані людські долі і поневічена природа. Це неможливість планувати і жити без гарантій, що твоє житло не “звільнить” чергова російська С-300.

.Ідучи з Варшави додому я не міг собі пообіцяти сюди повернутися. Росія повторює тактику закидання трупами і це означає, що Україна також має мобілізовувати людей, щоб протистояти цій орді. І навіть, якщо за рік я не зможу написати новий текст, я впевнений, що спільними зусиллями ми доконаємо цю недо-імперію, а попри всі жахіття війни, втрачені людські долі ми точно здобули одну неймовірно цінну річ, ми побачили, хто ж насправді для поляків і українців є братським народом. І сподіваюся, що після війни ми вийдемо зовсім іншими. А минуле, залишимо в минулому.

Igor Rozkladaj