Україна – конфлікт пам’яті

Україна, наш донедавна дещо забутий сусід, уже понад рік як енергійно увійшла в польське життя. Так не ставалося вже давно. Здавалося, наша спільна події вже належать до історії, хоча й не завжди погодженої і закритої. Українці та українки приїжджають працювати – і це все. А виявилося, що Україна, яка воює з Росією, є викликом для Польщі, але, можливо, й шансом на майбутнє. Безсумнівно, вона стала новим фактором на карті Європи – не обов’язково лише в регіоні. Було б добре познайомитися з нею ближче – пише Jan ŚLIWA

.На початку застереження – я не збираюся зосереджувати увагу на волинській різанині та операції «Вісла». Про це багато написано в інших місцях. А все-таки , я хочу подивитися на історію, написану українцями та західними авторами, в цьому контексті  – чи ця тема трактується широко (і як), чи вона значною мірою замовчана. Я теж не маю наміру писати про нинішню ситуацію на фронті. Я маю на увазі скоріше історичні та культурні теми, які залишаються поза увагою при поверхневому аналізі поточних подій.

Різні точки зору

.Дійти до об’єктивної картини України нелегко. Це не є однозначна, однакова для всіх картина. Скоріше можна уявити безліч акторів, що метушаться по напівзатемненій сцені під світлом десяти прожекторів, що освітлюють сюжети, які розгортаються паралельно. Кожен глядач бачить те, що хоче, а часто і те, що якраз йому показують.

Оскільки там живе (або жило) багато націй, а додатково багато націй і груп інтересів змішалися ззовні, кожна представляє свій власний наратив. Звичайно, в глибині існує одна об’єктивна істина, але нам доступні лише наративи, які яскраво забарвлені емоціями. Також у випадку наукових праць особистість автора не позбавлена значення. Зокрема, українська історія відрізнятиметься від польської, ще іншою буде російська, німецька чи австрійська, і обов’язково відрізнятиметься єврейська. Ми розглянемо їх і спробуємо виплести з них правду.

Українці говоритимуть про традиції Київської Русі та національне відродження у ХІХ ст., поляки – про збереження польськості, цивілізаційну місію на сході та повстання. Для росіян Україна – це Малоросія, провінція імперії, частина російської нації, яка розмовляє діалектом і має певні регіональні традиції. Австрійці будуть згадувати Галичину і шукати маленький Відень у кав’ярнях і театрах Львова (Лемберг). Історик релігії наголосить на конфлікті між католицизмом, греко-католицькою (уніатською) церквою та православними Київською та Московською митрополіями, а це все з національно-державним підтекстом. З іншого боку, для євреїв найважливішими є їхні традиції та культура, хасиди та штетли, а особливо переслідування та винищення.

Який народ є нацією, яка нація заслуговує на власну державу? Йорам Хазоні в «Похвалі національної держави» зазначає, що не кожна група людей має для цього підстави. Перш за все, вони повинні мати сильне почуття громади та взаємної лояльності, вони також повинні населяти відносно узгоджену територію та мати можливість забезпечити собі економічну основу для функціонування. На практиці це неочевидно. Без бажання влаштовувати дипломатичний скандал, скажу, що Польща, Грузія, Угорщина та Румунія – так, Абхазія та Сілезія – ні, Каталонія та Татарстан – сумнівно. Чехія та Словаччина, багато балканських держав – уточнюється. Але де проходить чесний кордон між Угорщиною та Румунією? Власне. Кінець кінцем: Україна – так, але незалежному Донбасу – ні. А що з Кримом, відданим Україні в 1954 році? Ми виступаємо за непорушність кордонів, але через скільки часу вони стають «чинними»? Бо Росія може роками підтримувати існування незалежного (?) Донбасу.

Від греків і скіфів

.Коли ми говоримо про історію України, варто запитати, що ми власне маємо на увазі. Чи територію сьогоднішньої України, чи народ? І як визначений?

Територія сьогоднішньої України величезна, і впродовж історії тут відбувалися різні цікаві речі. Перші відомості походять від греків, які оселилися на північному узбережжі Чорного моря. Через степи переходили кочові народи: скіфи, потім сармати. Вони існують у нашій уяві й сьогодні. Олександр Блок, прославляючи революцію, пророкував загибель старого світу і ототожнював себе з дикими скіфами, а польські шляхтичі вважали себе нащадками відважних сарматів. Римську імперію в занепаді захопили орди гунів, які під проводом Аттіли дійшли аж до Каталаунських полів (нині Шалон на півночі Франції), де зазнали поразки від Аеція, останнього великого римського полководця. Серед значимих загарбників варто згадати готів, аварів, мадяр (угорців) і хозарів, відомих тим, що прийняли (або принаймні їх еліти) юдаїзм як свою релігію. Їхня історія та подальша доля є предметом досить емоційних дискусій. Проте фактом є те, що у великому степі були присутні такі правителі, як Захарій, Аарон і Давид. Усі ці (і численні інші) племена також домінували на території сучасної України, займалися грабіжництвом, землеробством, розведенням і торгівлею зі сходом: Індією та Китаєм. Останки народів великого степу можна знайти в мові, навіть у польській. Так ось наш “бохатер” (“герой” польською; прим.перекладача) – монгольський баатар, як в Улан-Баторі. І на тому ж шляху: український богатир, казахський батир, киргизький баатир і угорський батор (хоробрий), звідси й Стефан Баторій.

Під час цих змагань слов’яни були скоріше героями другого плану, що дозволило їм краще пережити непевні часи. Вони скористалися порожнечею, залишеною численними війнами, щоб поширитися по всій Центральній і Східній Європі протягом першого тисячоліття. Територія України була стратегічно розташована на шляхах між сходом і заходом і північчю і півднем – з варягів (вікінгів) у греки. Великим торговим центром був Київ, заснований у 482 р. на широкому Дніпрі. Цим же Дніпром прийшли з півночі згадані вище варяги. Вони належали до роду Рюрика, родоначальника роду, що правив у Великому Новгороді. Вони дали назву Русь від «Ruotsi», фінської назви шведів, і давньонорвезького «rods» — веслярі. Київ, навпаки, тоді називався «Kanugård», що означає «місто човна». Ця назва збереглася в ісландській мові донині.

Правителі носили нордичні імена, які сьогодні сприймаються як російські: Ігор (Інгвар) або Олег/Ольга (Хельге/Хельга), але незабаром прийняли слов’янські імена. У 988 році князь Володимир Великий, чоловік Анни, сестри візантійського імператора (виняткова відзнака), був хрещений за східним обрядом. Це було ще до остаточного розколу в Церкві, але це мало наслідки для наступного тисячоліття. Цей прекрасний розвиток був перерваний нашестям монголів, яких потім вигнали литовці. Таким чином Русь потрапила під владу Литви, а потім разом з нею увійшла до складу Речі Посполитої Обох (і, шкода, що не Трьох) Народів.

Пришвидшмо нашу розповідь: далі — козацькі повстання й автономний гетьманат, перехід східної частини до Росії після Переяславської угоди (1654 р.), якій мала протистояти невдала Гадяцька угода (1658 р.). Після поділів західна частина (Галичина) опинилася під австрійською владою, східна ще під російською. Через понад століття імперії розпадаються, створюється Польща Пілсудського і на короткий час незалежна Україна Петлюри, але врешті східна Україна входить в склад Радянського Союзу, а Західна (тобто польської точки зору: Польські креси) — в склад Другої Польської Республіки.

Існують різні думки про польське панування на сході. Соціальні ролі перепліталися з національними поділами. Селяни (русини), безсумнівно, були пригнічені. А де не були?

Господарями були поляки, а насправді часто полонізовані русини. Між ними були керівники, переважно євреї. А займалися вони цим не для благодійності, а заради зиску, зневажали теж селянські маси. Пан жив із праці селянина, але селянин був далеко, а помітно було єврея. Пан був католиком, селянин — православним, єврей — послідовник юдаїзму. Існувало багато джерел конфлікту. Нарешті, дійшло до повстання Хмельницького, в якому поляки бачать козацьке повстання, українці — національне повстання, комуністи — соціальну революцію, росіяни — об’єднання з матір’ю-Росією, а євреї — великий погром, найбільший перед Голокостом.

Аналогічна ситуація мала місце в міжвоєнний період, коли дехто вбачає польську політику вираженням імперського експансіонізму. Пам’ятаймо, однак, що кожне переміщення польсько-радянського кордону на кілометр на схід означало тисячі врятованих життів. Візьмемо, наприклад, досвід Артура Кестлера, автора «Темряви опівдні». Як комуніст виїхав у Країну Рад і опинився в Україні під час Голодомору. Коли їхав в поїзді, він бачив на станціях голодні постаті, які просили хліба (згодом провідники наказали зачинити вікна). Йому говорили, що то просто нікчемні куркулі, які чинили опір колективізації. Однак його віра піддавалася все більшим випробуванням. Коли, повертаючись, він перетинав польський кордон, його вразили кольори та запахи вокзального буфету: справжні булочки зі справжнім сиром та шинкою, справжня кава. Інший світ, межа цивілізації – там смерть, тут життя.

Історія України: різноманіття культур, регіонів і міста

.Україна — велика й різноманітна країна — родючі чорноземи, неосяжні степи, а на півдні відкрите світові узбережжя Чорного моря. Країна між Візантією і Скандинавією, між Віднем і Москвою, у повних конфліктів та взаємовпливів відносинах з Польщею. 

Серед міст, авжеж, найважливішим є Київ – столиця, «мати міст руських», великий культурний центр, також і для поляків. Заснований у 1834 році університет базувався на розграбованих після Листопадового повстання збірках Кшеменєцького ліцею та Віленського університету. Мав бути русифікований, але через брак персоналу мав переважно польський характер. Наприкінці ХІХ століття в Києві працював архітектор Владислав Городецький, творець між іншими Національного музею і резиденції Президента України. Його іменем названа колишня вулиця Кароля Маркса 

Колоритне місто – Одеса, чорноморський (а отже, середземноморський) порт, колись повний євреїв, вірмен, турків тощо. Це середовище увічнив Ісаак Бабель у шахрайських «Одеських оповіданнях», головним героєм яких є Беня Крик, якого звали Королем. У реальному житті певним відповідником Бені Крика може бути Нафталі Френкель. Народжений у Константинополі, Хайфі чи, можливо, в Одесі та засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, він піднявся від в’язня до керівника табору і зрештою став одним з організаторів загальнонаціональної системи ГУЛАГів. Безсумнівно, блискуча кар’єра, хоч і не шахрая, але безжального лиходія.

Для поляків найважливіший Львів За приклад його багатої долі служить історія праці Канта, яка зі Львова через Францію потрапила у Ватикан. [Див.: Ян СЛИВА: „Книга для Папи. Історія в капсулі» ПОСИЛАННЯ].

Якщо я не розвину тему польського Львова, то не через неповагу, а через широту теми.

Львів також є важливим містом для інших націй і культур. Львів був батьківщиною Леопольда фон Захер-Мазоха, від якого походить концепція мазохізму, економіста вільного ринку Людвіга фон Мізеса та діяча Комінтерну Кароля Зобельзона, відомого як Радек, від героя “Сізіфової праці” Жеромського. Також зі Львовом були пов’язані філософ Мартін Бубер, юрист Рафал Лемкін, творець терміну «геноцид», і Симон Візенталь, мисливець за нацистами.

На жаль, серед тих, хто народився або пов’язаний зі Львовом, є й українські націоналісти, такі як Степан Бандера, Роман Шухевич, Дмитро Клачковський (Клим Савур) і Ярослав Стецько. Саме Галичина була осередком екстремального українського націоналізму, і донині там залишається проблемою культ ОУН, УПА та Бандери. Сумно, що вдова Стецька Слава вже у вільній Україні заснувала партію Конгрес українських націоналістів, була депутаткою Верховної Ради, а в 1993 році отримала почесне громадянство міста Львова. Ми ще повернемося до цієї теми.

З ХІХ ст. в Україні розвивалася важка промисловість. Важливим центром розвитку був Донецький басейн (Донбас), де було відкрито поклади вугілля. Творцем міста та заводів був валлійський підприємець Джон Юз, від якого місто отримало назву Юзувка, подібно до польського Жирардува, який отримав назву на честь Жирарда. Пізніше місто отримало назву Сталіно, а зараз просто Донецьк. Іншим важливим центром промисловості був Харків, місто тракторів і танків, у 1919–1934 роках столиця радянської України.

Цікаве місто Дніпро (Дніпропетровськ), яке колись знаходилось на польсько-турецько-російському кордоні, у ХХ столітті стало важливим центром важкої промисловості, зокрема збройової, а потім і космічної. У 1959–1987 роках це було закрите місто, відоме на Заході як «радянське ракетне місто». Наразі (травень 2023 р.) місто розташовано недалеко від фронту і є важливим транспортним вузлом між Донецьком, Харковом та Херсоном, контролюючи, між іншими, переправу через Дніпро. 

Україна має велике значення як центр промисловості та технологій. Нагадаємо деякі факти. Найбільший у світі літак Ан-225 «Мрія» був побудований на київському заводі «Антонов». У Запоріжжі розташована найбільша в Європі атомна електростанція. Там також у рамках сталінської індустріалізації за участю американських інженерів була побудована величезна гідроелектростанція.

Україна разом з Росією, Білорусією та Казахстаном була однією з чотирьох республік СРСР, які мали ядерну зброю. Після здобуття незалежності Україна стала б третьою ядерною державою у світі. Ця зброя, однак, контролювалася Росією. Без можливості (але чи без бажання?) зламати коди доступу, Україна відмовилася від такої зброї в 1994 році. Однак можна запитати, що залишилося від інсталяції та особливо ноу-хау.

Нації та держави

.Ілюзією було б вважати, що лінія на карті розділяє внутрішньо згуртовані нації, які залишалися однаковими протягом століть. Франція, квінтесенція романського стилю, заснована на кельтському субстраті, а свою назву отримала від германського племені франків. Англія була завойована в 1066 році романізованими норманами під керівництвом Вільгельма Завойовника. Загарбники розмовляли французькою, тому девіз королівського герба: «Dieu et mon Droit». Їхні діти вивчали англійську мову від місцевих нянь.

Лише Французька революція включила в політичне життя всі соціальні верстви Раніше було інакше. Столітня війна, трактована як війна між Францією та Англією, насправді була лише сімейною ворожнечею між Плантагенетами та Капетингами.

У поляків була жива національна свідомість, звідси й постійна боротьба за незалежність, але це стосувалося шляхти – ми пам’ятаємо постійну проблему включення селянських мас у цю боротьбу. Лише в ХІХ столітті освіта і «робота з основами» викликали в людей почуття спільності. У 1920 році народ повстав проти більшовиків, що стало для них шоком.

Багато сучасних націй сформувалися пізно, деякі мали багатовікову перерву в самостійному існуванні. Такою була ситуація в Чехії, де держава, сильна в середні віки, розвалилася, і країна піддалася довготривалій германізації. Лише в 19 столітті інтелектуальні еліти привели до відродження мови та культури. Однак потрібен був народний субстрат, який би відгукнувся на цей імпульс.

Сучасна українська нація також сформувалася в ХІХ столітті завдяки взаємодії інтелектуалів і народу. Традиція великої культури була справді далекою, а додатково українська мова схожа на російську. Мова чи діалект? Однак, попри схожість, ми не вважаємо португальську мову діалектом іспанської, а от питання каталонської – це вже політична проблема. Важливим є почуття іншості, яке можна підживлювати або пригнічувати. Для свідомості важливі література, історія, національні міфи. Літературу створювали Іван Франко і Тарас Шевченко, а багатотомні історичні праці писав Михайло Грушевський. Чи український націоналізм підживлювався ззовні? Звичайно, що так. Українці були противагою полякам; а Росії, так і для Австро-Угорщини були зацікавлені дестабілізацією сусіда. Проте наразі, особливо в умовах російської агресії, ця тема закрита. На цю мить існування свідомої української нації не викликає сумнівів.

Більшості та меншини

.Розпад імперій після Першої світової війни дав націям Центральної Європи, з благословення президента Вільсона, незалежність. Але яким націям, у яких межах? У Дунайській монархії та Російській імперії нації перепліталися. Як чесно розділити український (русинський), польський, російський, угорський, румунський і словацький впливи? Меншини залишаються в нових державах, а на їх територіях наступні меншини. Як далеко можна зайти в розподілах? А новим державам необхідно визначити та реалізувати свою ідентичність, що призводить до конфліктів.

Велика країна між океанами може дозволити собі мультикультуралізм. Особливо, якщо вона багата і пропонує розвиток цивілізації. Неважливо, чи таксист – індієць, чи єврей, важливо, щоб він довіз вас з пункту А в пункт Б. Країни, оточені недружніми сусідами, знаходяться в складнішому становищі. Там від мешканців чекають однозначної заяви, чи вони з нами, чи проти нас. Влада також може визначити групову приналежність зверху вниз, наприклад, на підставі розміру черепа або прізвища, що звучить польсько. Бо ця влада може прийти ззовні. На національну ситуацію нашаровувалися дві тоталітарні імперії: раніше і довше Радянський Союз, а пізніше і на коротший час, проте не менш жорстоко, нацистська Німеччина. Наслідком півстолітнього радянського панування стало згасання конфліктів між окремими країнами, але вони спалахнули з новою силою після краху комуністичної системи.

Тож на цих теренах гостро стоїть проблема національних меншин. Її можна вирішити різними способами:

– розділити,

• співіснувати на рівних, 
• дати автономію, 
• закохати в собі позитивною пропозицією,
• асимілювати за допомогою насилля,
• вигнати,
• знищити.

Власне, протягом усього міжвоєнного періоду на цій території використовувалися різні варіанти з наведеного вище переліку. Іноді конфлікти затихали, щоб через роки спалахнути знову. Джефрі Вейдлінгер навіть пов’язує погроми на кордоні більшовицької Росії під час громадянської війни з на 20 років пізнішим німецьким Голокостом.

Криваві землі

.Час Другої світової війни – темний період в історії України. Перебуваючи в контакті з поляками, совєтами та німцями, вони вирішили, що їх безпосередні вороги – це поляки, з якими вони роками боролися з терором, і совєти, відповідальні за національне гноблення, колективізацію та Голодомор. У цій констеляції українські націоналісти бачили в німцях потенційних союзників. Можливо, вони сподівалися отримати якусь свободу в союзі з Німеччиною. Як на мене, якби німці мали якусь пропозицію для українців, росіян та інших поневолених народів, вони могли б рознести Радянський Союз. Їхня ідеологія, однак, не дозволяла йти на компроміс зі слов’янськими недолюдами. Але якби вони змогли піти на компроміс, вони б не були тією сліпою нацистською Німеччиною, якою були. Після входу німців у червні 1941 року лідер бандерівців Ярослав Стецько проголосив незалежність і сформував уряд, який був заарештований німцями через 12 днів. Тож, чи розраховували вони на розпад обох імперій і виникнення такого розриву, яким скористалася Польща в 1918 році? Однак вони продовжували співпрацювати з німцями – попри репресії проти українців, голод, облави та вивезення на примусові роботи. У складі SS Galizien вони брали участь у німецьких злочинах. Заради точності зауважимо, що вони, всупереч поширеній думці, не брали участі у придушенні Варшавського повстання – це були російські підрозділи РОА та РОНА.

Українці, гнані німцями, стихійно й активно брали участь у знищенні євреїв. Найвідомішим є різанина в Бабиному Яру під Києвом, запланована на Йом Кіпур у 1941 році задля спотвореного символізму.

Для поляків найбільш визначною подією є Волинська різанина, кульмінацією якої стало літо 1943 р. Вона описана в багатьох джерелах, я не хочу повторювати тут відому (і гаряче обговорювану) інформацію.

З такими подіями на пам’яті, а особливо під час боротьбою проти радянської влади, що поверталася, УПА не мала можливості повернутися до нормального життя. Остання група була ліквідована в 1960 році. Радянські репресії торкнулися півмільйона людей, кількість загиблих оцінюється в 150 тисяч. Для багатьох українців вони герої, сподіваймося, що за цю боротьбу, а не на «різати ляхів», хоча не можна бути впевненим. На жаль, серед вшанованих є й такі постаті, як Клим Савур (Дмитро Клачківський), головний організатор Волинської різанини. В Андрія Куркова я зустрів думку, що інтенсивна радянська критика Бандери зробила його героєм, а ті, хто йому поклоняється, особливо на Сході України, про нього мало знають. Смерть від рук агента КДБ додала йому додаткового німба. За наказом Хрущова він був отруєний у 1959 році спреєм ціаніду на сходах свого будинку в Мюнхені. Однак у таких моментах польська та українська пам’ять розходяться. Треба розуміти мотивацію, але, всупереч французькому прислів’ю, все зрозуміти – не означає все пробачити.

Як можна уявити пекло на сході? Богдан Мусял докладно описує партизанську війну в Білорусі. Там активно діяли радянські партизани, які прагнули відновити радянську владу. До них приєдналося місцеве населення, під впливом німецьких переслідувань або призначене силою. Польські партизани воювали проти німців, але особливо під кінець війни їх відстежувала радянська влада, тож вони також воювали й разом з ними, навіть укладали з німцями тактичні союзи. Євреї ховалися в лісах, хотіли вижити, тож приєднувалися до радянських військ. Українці боролися за вільну Україну, залежно від ситуації, проти совєтів, поляків і німців. Від місцевого населення всі очікували харчів і солдат, під погрозою спалення села. Це був повний хаос, смерть підстерігала на кожному кроці. Німецькі солдати не випадково ставилися до Остфронту як до пекла. З розваг, порівняно з Парижем,  замість коньяку і Мулен Руж – горілка і польовий бордель. Ці настрої яскраво змальовані Джонатаном Літтеллом у «Добрих». Дійсно, термін Тімоті Снайдера «Bloodlands» є абсолютно правильним.

Українці та історія, конфлікт пам’яті

.В українських підручниках з історії Волинська різанина взагалі обходиться стороною. Інколи доводиться шукати в змісті імена Бандери та Шухевича. Дмитра Клачківського (Клима Савура) немає. Загалом справа стала відносною (вбивства скоїли обидві сторони), баланс також вирівнює операція «Вісла». Однак ця аналогія хибна. Так, депортація ніколи не буває приємною. Проте, коли ми дивимося на карту депортацій до, під час і після війни, мільйони рухалися в усіх напрямках аж до Казахстану та Сибіру і це теж не було чимось надзвичайним. За рішенням великої трійки, з нових західних територій було виселено німців, а на їхнє місце прийшли інші переселенці. Цього не просили ані поляки, ані кресов’яни. Операція «Вісла» також наступила за різаниною і стала її наслідком. І головне: в ній не було рубання сокирами та наколювання на вила.

Ніхто не готовий визнати: «Ми вбивці / нащадки вбивць». Може здатися, що це зробили німці, але це стосується лише знищення євреїв, а не, наприклад, поляків. Крім того, винними виявились нацисти, від тиранії яких Німеччина була звільнена в травні 1945 року. Якщо хтось і б’є себе в груди, за рабство чи Єдвабне, то груди когось іншого – правих, популістів, трампістів.

Отже, ми бачимо, що різні події залишаються в колективній пам’яті різних народів, у своїх власних версіях. Пам’ятаю своє здивування, коли опинився на вокзалі Ватерлоо в Лондоні. Як можна вшановувати пам’ять такої поразки ? Але наша поразка – це їхня перемога. Ось чому в Лондоні є вокзал Ватерлоо, а в Парижі – вокзал Аустерліц, а не навпаки.

Останнє століття залишило в пам’яті деякі успіхи й багато жахіть. Євреї пам’ятають Голокост, а українці пам’ятають Голодомор, безнадійну боротьбу УПА за вільну Україну та нещодавню різанину в Бучі. Поляки пам’ятають волинську різанину, а також Варшавське повстання. Різанин так багато, що одні витісняють з пам’яті інші Для багатьох різанина на Волині перекриває польську операцію НКВД 1937-38 років, під час якої було вбито понад 100 000 поляків. Вони бачать українську загрозу і забувають про російську. Це, своєю чергою, витісняє німецькі злочини, звідси фантазії, що ми могли б зробити великі речі в союзі з німцями, і вони ставилися б до нас з повагою.

Людська пам’ять має обмежені можливості, тому ми завжди зосереджуємось на одних речах й ігноруємо інші. Тому пам’ять різних народів ніколи не буде однаковою. Однак не все таке відносне. Можна змиритися з тим, особливо через двісті років, що в річницю Ватерлоо одні радіють, а інші переймаються. Проте є події, які уникають холодної оцінки, але вирізняються геноцидною жорстокістю. Це, звичайно, Волинська різанина, але також Голодомор і знищення євреїв. Можна також додати революцію та громадянську війну, жорстокість яких зображена в «Кінармії» Ісаака Бабеля та «Пожежі» Зофії Коссак. Було б добре погодитися щодо таких моментів хоча б тому, що їх ні в якому разі не можна повторювати.

Пейзаж після битви. Яке майбутнє?

.Легше підтримувати кордони, якщо вони були стабільними протягом століть, як між Іспанією та Португалією, або якщо вони ведуть через важкодоступні океани чи гори, хоча приклад Індії та Китаю показує, що інколи навіть Гімалаїв недостатньо. Поруч із Польщею тривалий час змагалися пробуджені націоналізми, намагаючись поліпшити кордони коштом сусіда. Завдяки тоталітарному насиллю ці кордони якось стабілізувалися, краще їх не чіпати.

Але мова йде не лише про кордони. У випадку Польщі та України ми маємо незагоєні рани. Не все можна вирішити одразу, але принаймні відповідне вшанування пам’яті жертв і місць злочинів здається необхідним, а також чітке визнання очевидних фактів. Я не хочу виконувати тут роботу дипломатів, але важливо хоча б сигналізувати, що ми йдемо в правильному напрямку. Такі слова очікувалися під час візиту президента Зеленського до Варшави, але таких слів не прозвучало. Кульмінація різанини припадає на 11 липня 1943 року, до 80-річчя залишилося небагато часу. Якщо нічого не станеться, побоювання, чи наміри України дружні насправді дружні, зростатимуть.

Іноді це вимагає рішучих рішень. Яструбам легше йти на компроміс, адже їх не підозрюють у слабкості та зраді. Але вбивство Анвара Садата показує, що історичний компроміс може підійти не всім. Своєю чергою, Єлисейський договір, на який посилаються прихильники зближення з Україною, є прикладом того, що Німеччина і Франція, які століттями ворогували між собою, змогли остаточно (поки що) відмовитися від насильства. Цьому сприяє тривалий добробут і середовище, яке ускладнює агресію. Важливо, щоб молоде покоління не відновлювало старі травми. Але в Центральній та Східній Європі старі рани знову відкрилися, і Україна (на щастя, не Польща) живе в постійному контакті зі стражданнями та смертю.

І я не знаю, чим це закінчиться. Якщо все буде добре, то всі (з нашого боку) будуть радіти, як радіють урожаю, як радіють, коли ділять здобич. Але якщо війна затягнеться за виснаження сторін, що спливуть кров’ю, а потім закінчиться перемир’ям, яке дасть лише паузу для збору сил, то почнуться пошуки винних. Як чергове повстання – величезні зусилля дарма. І дискусії, чи варто пробувати, чи краще відразу відпустити. Великі, змирившись із повторенням Віденського конгресу, поділять між собою сфери впливу і подбають про те, щоб конфлікти між країнами буферної зони продовжувалися й розвивалися, оскільки таким чином ці країни можна найпростіше нейтралізувати. А польсько-український конфлікт найкраще збагатити внутрішнім конфліктом в обох країнах, підтримкою анархії, корупції, орієнтацією на закордон, еміграцією найбільш енергійних і почуттям сорому за свою ідентичність. Вибачте, що представляю таке темне бачення, але добре знати про найгірші варіанти й не розраховувати, що якось воно буде. Поки що все непогано, потрібно використовувати час. Але давайте не будемо в джентльменському клубі, ми вже переконалися у цьому на болючому шляху. Як Катон, я повторюю, доки не набридне: ceterum censeo, ми живемо в період перелому, і ми не можемо проспати цей час.

Кода (Особисті роздуми)

.Війна вимагає однозначної заяви: хто з нами, хто проти нас. Доля закинула мене до Швейцарії, де мені не доводиться робити такий вибір. На щастя, ми ніколи не мали спільного кордону. Вдома і на вулиці розмовляю польською, це нікого не хвилює.

Війна руйнує традиції. Булат Окуджава, чий воєнний досвід зробив його більш стійким до мілітаризму та імперіалізму, одного разу написав пісню про відчайдушних чоловіків 10-го десантного батальйону («Ми не будемо торгуватися про ціну»). Я був шокований, коли я почув її в репортажі з Москви, з великого мітингу на підтримку агресії в Україні.

Я бажаю рішучої перемоги Україні, тож, мабуть, зараховуюсь до «розпалювачів війни». Однак я маю опір до відер, де під веселу музику російського солдата розриває куля. Мені огидно чути про перемелювання та знекровлення армій обох сторін. Якось в армії я прочитав в інструкції до автомата Калашникова, що він використовується для «знищення живої сили NPLa». NPLa – тобто ворога. Я пам’ятаю своє небажання зводити людину з іншого боку до «живої сили NPL». Я також не сприймаю світ, в якому любовний вірш Марини Цвєтаєвої мав би викликати у мене огиду. Можливо на думку когось, хто вже з нашивкою укрофіла,  цим параграфом я кваліфікував себе як русофіла.

А як щодо Німеччини? В багатьох пунктах ми з ними знаходимось в точках зіткнення. З їх боку навіть лунають голоси, що нагадують «бонреваншистів», якими погрожував нам Гомулка. Проте не всі вилиті з однієї форми. Я відвідую в Берні лекції професора Карла Шльогеля про Україну. Темою останньої був Голокост, з наголосом на Бабиному Яру. Збалансована лекція, без перекладання німецького виконавства на інших. Жодного разу не згадувалося слово «нацист».

Тож остерігаймося узагальнень. Опір, тверда позиція – так, але наша ненависть спочатку з’їдає наші душі.

.Я знаю, що багато хто омовив би інші теми або сформулював їх інакше. Обмеження тексту також вимушує скорочення та спрощення. Тема, особливо зараз, дуже делікатна. Я відкритий до зауважень і коментарів.

Jan Śliwa