Вроцлав — один із найбільших осередків українців у польщі. Та чи комфортно у ньому біженцям?
Juliana ŁOZOWA
.Добре пам’ятаю той журек на вокзалі з величезних промислових каструль в облаштованому на вулиці пункті для українських біженців — такий смачний, що потім моя чотирирічна дочка ще кілька разів просилася піти саме туди поїсти. Було незручно, я вже мала гроші бодай їй на суп, але не хотіла відмовляти і без того стресованій війною і вигнанням дитині. Тож я просто донатила в бляшанку для пожертв.
Ці розмови в наметах за тарілкою того супу — «А ви звідки?» — «З Ірпеня/Херсона/Бахмута…». І сумне «Ооо..» на те.
Пам’ятаю, як коли ми вже йшли, нас наздогнав поляк-волонтер і подарував малій рюкзачок з дрібним, але милим начинням для малечі — олівці, альбом, солодощі, плюшева іграшка.
Вживані ті плюшаки, які великим яскравими коробками стояли в усіх пунктах для біженців — на вокзалах, дорогою, біля ужондів — і дітлашня, яка в них щасливо порпалась, забувши на ці миті про війну й улюблені іграшки, які надовго, а в когось навіки залишились лише у спогадах. Згадки про цю штучну безтурботність досі ріжуть душу найбільше, плачу й зараз, коли це пишу. А ще — гори дитячих візочків, які з такою полегкістю обирали мами, що кілька днів тягли на собі дітей, торби, горщики і.. війну.
Таких пунктів у Вроцлаві було не менше десятка — великих, а ще більше дрібних. Співчуття поляків, якщо можна так висловитись, зашкалювало. По всій Польщі.
У Вроцлаві завжди була за різними даними чи не найбільша спільнота українців у всій Польщі. У 2019 році тут навіть запровадили посаду Уповноваженої мера міста зі справ мешканців українського походження. У сiчнi 2022-го відкрили Генеральне консульство України.
Місто при цьому одне з найдорожчих, але й можливостей працевлаштування тут більше, порівняно з меншими.
Із початком повномасштабного вторгнення частка українців збільшилась майже вдвічі — Вроцлав прийняв понад 150 тисяч біженців. За даними Центрального статистичного управління Польщі на кінець минулого року українці складали чверть від усіх жителів міста. Іноді було навіть незручно перед господарями країни — бувало з подивом ловила себе на тому, що почула на вулиці польську, а не українську.
У грудні 2022 р. у Вроцлаві відкрилося представництво українського ДП «Документ», куди приїжджають мігранти в тому числі й з сусідніх із західним польським кордоном країн.
Утім, порівняно з початком повномасштабного вторгнення, має місце й відтік біженців. Хтось переїжджає до заможніших країн із кращою соціальною підтримкою, хтось повертається в Україну. Переважно це мами з малими дітьми, до яких не зміг приїхати хтось іще з дорослих родичів на допомогу. Державні садки приймають українських дітей — була запроваджена квота на прийом маленьких українців у кожній групі. Але графік роботи садків не збігається з графіками більшості позицій праці, на яку можуть виходити українки без знання мови. А діти ж іще часто хворіють. Програма «40+», за яку, безумовно, велика подяка польській державі, тим не менше на 4 місяці.
Ціни на оренду житла злетіли вдвічі-утричі порівняно з довоєнними. В українських групах у соцмережах постійно виринають питання, як комусь вдається працювати з маленькими дітьми і без чоловіків. Тож за всіх цих умов багато самотніх мам вже повернулися в Україну. Важить і психологічна складова, коли в стресі від війни і вигнання дитина, а поруч лише така ж стресована мама. Як зазначила моя знайома з Дніпра: «Я так змучилась, що краще під бомби, але з чоловіком поруч». І повернулась додому.
Пунктів для біженців поступово меншало, тим не менш найбільші працювали ще більше двох років.
7 липня принив роботу основний — на залізничном вокзалі.
.Допомогу українські вигнанці все ще можуть отримати безкоштовно, але вже в осередках фундацій і громадських організацій.
При тому всьому — чому ж саме Вроцлав? Адже їхати до нього від польсько-українського кордону і так змученим дорогою біженкам з дітьми доволі довго. По-перше, багато хто їхав до родичів або друзів, а як я вже писала вище, українських мігрантів у Вроцлаві було чимало. По-друге, і це зумовило мій особистий вибір, — віддаленість від українського кордону видається плюсом, коли перед тим ти ледь вивезла малу дитину з-під вибухів.
Дар’я втекла із Харкова з п’ятирічною дочкою на другому тижні повномасштабного вторгення. Знайомий з Вроцлава запропонував свою підтримку і ще довгий час, доки не вивчила польську, жінка боялась рухатись кудись іще. За її словами, на чужині знайомий давав відчуття безпеки. Дар’я живе разом з іншою самотньою мамою, в якої майже така сама за віком дитина. До садка водять/забирають по черзі. Попри цю підстраховку, каже, перший час було дуже сутужно, найважчим виявилось знайти роботу. Але за рік польська стала впевненіша, Дар’я здобуває у Вроцлаві ще одну освіту і після місяців прибирань знайшла цікаву роботу — і з самореалізацією і авто від працедавця, щоб була мобільнішою. Працедавець-поляк повірив у її здібності і навіть перший час писав їй шпаргалки для розмов з клієнтами. Каже — поставив на неї і не шкодує. Дар’я визнає, що загальне ставлення поляків до українців погіршилось за два роки, але «в очі» з агресією на тлі національності ніколи не стикалася. І особистий досвід ставлення має позитивний.
Володимир [ім‘я змінене] у вересні ‘22 року вивіз двох неповнолітніх дітей і дружину з окупованого містечка на Луганщині. Тікали через Росію — іншого шляху з окупації не було. У Вроцлаві знайомі допомогли з квартирою. Вдома залишився успішний аграрний бізнес, зараз працює таксистом. Родина могла б виїхати до родичів у Німеччину, але не хочуть «сидіти на виплатах», кажуть — морально легше працювати. Хоча все зароблене й розходиться на побут, заощаджувати не випадає. Але діти задоволені школою, вивчили польську і головне — не хочеться їх висмикувати зі звичного життя ще раз. Утім, Володимир готовий був би змінити місто в Польщі з нижчими цінами на оренду, якби трапилась робота з вищою зарплатнею. Загальним ставленням до українців родина задоволена, за час роботи в таксі Володимир переважно зустрічав приязне ставлення поляків.
А от Світлана [ім‘я змінене] мала прикрий інцидент расизму, коли щойно приїхала з трьома дітьми з окупованої Херсонщини. У пункті видачі допомоги, в якому обслуговували як українських біженців, так і малозабезпечених поляків, пані докорила їй, що, вона, мовляв, і так отримує багато соціальних виплат на стільки дітей. Світлані було настільки дошкульно, що за півтора роки вона так і не скористалась ніякими пільгами для багатодітних родин. Утім, такий випадок був один. Найскладнішим було знайти житло — розмова закінчувалась, щойно орендодавці чули про трьох малих дітей, але таке упередження властиве й українцям. Та у Вроцлаві у Світлани давно живе рідний брат, тож шукати щастя деінде родина не планує. Тим більше у чоловіка на роботі кар’єрне зростання, а діти задоволені школою і садком.
Особисто мій досвід. Я приїхала з чотирирічкою до Вроцлава на початку березня Тікали ми з Ірпеня. Вроцлав обрала, по-перше, через віддаленість від українського кордону. По-друге, і це вже геть особисте — за рік до війни ми були тут як туристи всією родиною з чоловіком. І коли я у стресі міркувала, куди їхати, комфортнішими видались вулиці, якими ми колись щасливі блукали разом. Перший час жили за програмою «40+», власниця обіцяла, що і далі зможемо орендувати в неї власним коштом. Але в неї раптом змінились обставини і треба було терміново знайти інше житло. Яке на той час дуже здорожчало, а в прийнятних по цінах одні не хотіли або з малою дитиною, інші — самотню українку без стабільних польських документів, сумнівались у платоспроможності. Та зрештою — як і в решті випадків — це теж компенсувалося добрим ставленням. На запит у мережі відгукнувся поляк, який чесно сказав, що має занедбане житло, яке не збирався здавати, але якщо ми у скруті і нас влаштує — то готовий поступитися в ціні.
Садок, медичні послуги для дитини — все без проблем. Вихователі, лікарі, батьки інших дітей, урядники в установах і продавці терпляче вникали у мій польсько-український суржик. Власне, й зараз мене готові виправляти і допомагати вдосконалювати мову.
Загальне ставлення — так, нема вже колишнього співчуття. Ніде правди діти — й самі українці до цього доклалися. Серед біженців, як і в будь-якій суспільній групі, люди різні.
Але з саме агресивним расизмом особисто я за два роки зіткнулась лише кілька разів і — від людей з низькою соціальною відповідальністю. Власне це відзначили всі мої співрозмовники — негатив найчастіше йде від тих, хто сам потребує грошової підтримки й відтак дратуються, що тепер на неї претендують ще й українські біженці.
І лише один випадок я мала доволі серйозний, коли мені влаштували майже травлю у пункті швидкої допомоги цілим колективом реєстратури лише за те, що мене привезли каретою швидкої. Я не могла ходити, але була притомна, тож на питання фельдшерів, чи потребую я доправлення спецтранспортом, зауважила, що не знаю, як це заведено у Польщі. Мене відвезли, і це чомусь розізлило персонал в реєстратурі. Вислови були дуже некоректні і, зрештою, за кілька годин я мусила повертатись додому, так і не отримавши медичної допомоги — мені уїдливо повідомили, що саме я чекатиму, може, й ще 10 годин. Моя 5-річна дочка була тим часом у чужих людей і я не могла там залишити її на ніч. Через це ж чекати на поліцію не випадало. На захист всієї лікарні і загальної ситуації відзначу, що незабаром я опинилась там же з дочкою і персонал — як у реєстратурі, так і лікарі — був дуже доброзичливий, фаховий і помічний.
.Чи рекомендую я Вроцлав для майбутніх біженців? Так. Але — якщо ви маєте тут родичів чи друзів або вже знайшли стабільну роботу в місті чи дистанційну, яка дозволить вам покривати витрати на дороге житло.
