До братів поляків
Jurij WYNNYCZUK
Війна змінила відношення наших народів один до одного. Ми вже не просто союзники, ми – брати”, – каже Jurij WYNNYCZUK
.Першого дня війни, 24 лютого 2022 року біля шостої ранку мене розбудили син і дружина й повідомила, що почалася війна. То був для мене шок. Ревіли сирени, ми спустилися до підвалу. А увечері я мав презентацію своєї повісті «Лютеція» у Вроцлаві онлайн. Презентація та інтерв’ю для польського радіо відбулися, але розмовляли не стільки про мою повість, як про війну. Зрештою, в «Лютеції» і йдеться про війну з якимись міфічними звіролюдьми. Повість була написана в 2017 році, але звіролюдей ми побачили в Бучі, Ірпіні, Ізюмі та в багатьох інших містах. .
Війну обговорювали всі наші західні сусіди. Я жадібно читав польську пресу, а вона часто цитувала висловлювання чеських, німецьких, американських політиків. Ніхто з них не вірив, що Україна вистоїть. Не вірилося також у тривалу війну з застосуванням важкої артилерії, ракет, авіації, з жахливими злочинами проти цивільних людей.
Судячи з презентації, я бачив, як поляки перейнялися цією агресією, як співчувають нам і вірять, що нам вдасться зупинити ворога.
Тоді ще здавалося, що війна не потриває так довго, що світ обуриться і зупинить агресію. Світ обурився, але не зупинив. Правда, почав давати зброю, хоч і дуже повільно. Прогнози Росії та американських аналітиків захопити нас за 2-3 дні не справдилися.
Польський генерал Мірослав Ружаньський в недавньому інтерв’ю для журналу «Nowa Europa Wschodnia» признається: «До 24 лютого я належав до тих, хто вважав, що російська армія – друга армія світу. Я очікував, що то армія насичена новою технологією». Для нього стало великою несподіванкою те, що відбулося потім, тому він застеріг: «Споглядаючи на Україну, мусимо убезпечити себе перед тим, щоб у Польщі не було Бучі, щоб не повторився у нас Ізюм».
Світ на прикладі нашої війни з Росією вчиться воювати, випробовуючи зброю, яка досі не мала ширшого застосування. У той час, як Росія не розвивала свої технології, а, маючи необмежені фінанси, просто їх купувала, країни НАТО роками розпрацьовували різноманітні мілітарні технології, хоч на практиці їх рідко або й узагалі не застосовували. І щойно тепер світ побачив зовсім новий тип ведення війни, де перемогу здобувають не кількістю ракет, танків і живої сили, а завдяки гіперзвуковій зброї, новітній авіації у вигляді безпілотників і ефективному кіберзахисту.
Польсько-українські стосунки були не прості. Але не простими є стосунки майже між усіма народами, які проживають у сусідстві з іншими народами. Рідко коли їхнє співжиття бувало у повній злагоді, майже кожен із них мав чи й досі має територіальні претензії до іншого сусіда, має якісь скарги і образи. Все це було і між українським та польським народами. Але перед обличчям війни, перед жахом ядерних бомб ситуація змінилася.
Польща стала нашим найвідданішим союзником, прийняла в себе найбільшу кількість біженців. На прикладі своєї родини розповім про нашу особисту вдячність полякам.
Дружина і син дуже дисципліновані і щоразу, коли оголошували тривогу, тягнули мене до підвалу. Але я не міг сидіти в підвалі, сідав на ровер і їхав до лісу. Там мені було спокійніше.
Однак їм ті сирени заважали, бо дружина читала лекції в університеті онлайн, а син вчився. Вони не висипалися, якщо сирена ревіла уночі. Наші друзі у Жешові запросили їх до себе, і вони поїхали, а я залишився. Ті ж друзі знайшли їм у свого товариша вільне помешкання у мальовничому містечку Льондек Здруй. Дружина з сином оселилися у трикімнатній квартира з усіма вигодами. У перший день їхнього приїзду сусіди позносили харчі, напої, дуже гарно прийняли. Господар подбав про інтернет і про принтер. Вони там прожили чотири місяці. У червні я приїхав до них на цілий тиждень.
Господар отримував компенсацію за те, що у нього проживають біженці, але половину віддавав моїй дружині, кажучи, що ці кошти для неї спеціально виділили. Щойно під кінець вона довідалася, що то за гроші.
Ставлення поляків до українців вражало своєю теплотою і щирістю. Одна наша подруга у Варшаві запропонувала дружині перекладати українською польські підписи під фотографіями, які мали виставлятися в мистецькій галереї. Таким чином дружина могла отримувала гонорар. Польський письменник і видавець Пшемислав Ліс-Маркєвіч повідомив мені, що їхнє літературне товариство хоче виділити для моєї підтримки певну суму, знаючи, що з книговиданням зараз у нас криза. Я подякував і дав польську карту дружини.
У липні дружина з сином повернулися, але вже у вересні виїхали до Шотландії. Однак контакту з Польщею не втратили. Галерея й далі замовляла переклади, а Пшемислав знову знаходив якісь кошти. Більше того він уже давніше передплатив для мене мій улюблений часопис «Література на світі» та постійно присилає якісь цікаві книжки польських авторів.
За час війни я мав кілька презентацій у Польщі: у Радомі, Вроцлаві та у Варшаві. У Вроцлаві на Торгах книжки я був минулого грудня. Якраз у нас стали вимикати світло тричі на день по чотири години. На щастя, зима була не холодна, але я на своєму лаптопі міг працювати лише 2 години. Я поцікавився в організаторів ярмарку, де б мені придбати повербанк для лаптопа. Але коли вони побачили мій лаптоп десятилітньої давності, то засумнівалися чи я знайду до нього якийсь пристрій. Одне слово, вони помогли мені придбати і новий лаптоп, і повербанк.
Цього року у Польщі вийдуть ще мої дві книжки: роман «Ключі Марії», написаний разом з Андрієм Курковим і «Легенди Львова». І знову я їх буду представляти на Торгах книжки.
Такі теплі людські стосунки завше зворушують, бо вони зароджуються поза політикою, поза різноманітними претензіями. Де б я не бував у Польщі, з ким би не розмовляв – з водіями таксі, з продавцями, з літераторами, з кельнерами – всі вони були в курсі усіх подій на фронті, всі знали наших воєначальників на ім’я, пильно стежили за новинами і переживали, переживали за Україну.
.Війна, вочевидь, змінила ставлення наших народів одне до одного, бо це вже ставлення не просто союзницьке, а братерське. Цікаво, що навіть наші старі літописи вказували на те, що ми колись були одним народом і розмовляли однією мовою.
