Класика, спроби втекти від реальності та зрозуміти, як жити зараз – що треба знати про читання українців

.«Література не рятує. Після повномасштабного вторгнення мені складно фокусуватися на читанні і вслухатися у напівтони моралізаторства великої літератури. Війна надає кришталевої чистоти сприйняттю, але й такої ж кришталевої крихкості звичному укладу життя та самим людям.

Література і культура не захистили ні мене, ні мою родину», — це пише український письменник Олександр Михед у своїй книжці «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», роботу над якою він розпочав у перший день повномасштабного вторгнення.

24 лютого 2022 року — переломний день для українців. Банальна фраза-кліше, але іноді саме вони можуть ідеально пояснити зміни.

Від цього дня можна рахувати старти й перезапуски багатьох процесів. Читання — один з них. Як же змінилось читання українців за часів повномасштабного вторгнення?

Читання не на часі

.На третій день великої війни ми з дружиною залишили Київ і поїхали до її родичів в Івано-Франківську область. Ми маємо велику бібліотеку на кілька сотень книжок і щоразу як я просто виходив з дому — брав книгу. Якщо кудись їхав, то тим паче. Однак тоді, 26 лютого, я поставив собі питання: чи брати з собою книжки? Відповідь була категорична: «Ні».

Я й уявити собі не міг, що в таких умовах може виникнути думка читати щось, крім новин.

І тут влучно згадується цитата з «Гаррі Поттера»:

— Чому він постійно слухає радіо? Невже сподівається почути хороші новини?

— Сподівається, хоча б, не почути поганих.

Перші думки про те, що можна взагалі-то і книжки почитати почали з’являтися ближче до кінця березня. Але я з собою нічого не взяв. З того, що було в тимчасовому домі — нічого не цікавило. Та і насправді читати не дуже то і хотілось. Лише думати про це. Але вже через місяць я замовив собі першу частину трилогії «Володар перснів».

Бо це сама та історія, яка допомагає в пітьмі. Історія, яка повторює, що варто укріпитися серцем, бо кращої допомоги у того, хто зневірився, не буде. Або що навіть найменша людина може змінити хід майбутнього. І що не варто вірити, що будь-яка темрява витримає. Це історія про боротьбу добра проти зла. Про те, що навіть, якщо здавалося, сили не рівні, добро має змогу перемогти й варто не залишати цієї надії.

Але вже більш повноцінно й регулярно читати я почав десь восени 2022 року.

І мій приклад далеко не єдиний. Всі кого я питав, всі письменники й літературознавців, чиї інтерв’ю я дивився чи слухав, говорили про те, що в перші дні/тижні/місяці повномасштабного вторгнення, вони не могли почати читати книжки.

Що читають українці

.Ситуація почала змінюватися у другій половині 2022 року, а ближче до початку 2023-го стало зрозуміло, що українці повноцінно повернулися до читання. Навіть більше, ніж раніше.

Щодня читають книги 17% респондентів, опитаних на замовлення Українського інституту книги у 2023 році. Це удвічі більше, ніж у 2020-му, свідчать результати дослідження «Як читають українці під час повномасштабної війни – 2023».

Аналізуючи книжки, які в топах книгарень, а також книжкових фестивалів, можна виділити кілька трендів.

В першу чергу, люди повернулися до читання української класики. Чому? Бо є бажання зрозуміти, хто ми, адже велика кількість українців прийняла свою українськість саме після 24 лютого 2022-го. І класика тут допомагає, бо показує нас самих. Лише 50-100-200 років тому. Тим паче, що і ворог той самий — Росія.

Так попит народив пропозицію. Бо вже купа видавництв почала перевидавати серії української класики. Серед них — «Віхола», Vivat, РМ, Pabulum та інші.

Тим паче, що у багатьох зіпсований погляд на рідну класику навчанням в школі. Коли літературу показували виключно через страждання та тяжку українську долю.

А ось це перевідкривання класиків показує, що в літературі було різне. Наприклад, роман «Майстер корабля» Юрія Яновського — коли ми потрапляємо в Одесу й слідкуємо за розбірками під час створення кіно: як режисери сваряться зі сценаристами, як будуються декорації та монтуються фільми. Або «Дівчинка з ведмедиком» Віктора Домонтовича — про кохання поміркованого учителя і його учениці-бунтарки.

Ще одна функція, яку виконує українська класика, це замінення російської літератури. Особливо, класичних творів, які цінувалися багатьма українцями. А новий погляд на своє показує, що воно, як мінімум, не гірше. Та ж «Дівчинка з ведмедиком» вийшла у 1928 році. Водночас «Лоліта» Набокова, яку хтось може згадати порівнючи сюжети, лише у 1955-му.

Перевідкриття класики, крім того, що показує різноманітність тем, форм й елементів оповіді українських авторів і авторок, доводить, що українська література всі ці роки не була поганою, не була обмеженою чи не актуальною. Про неї просто не говорили. Достатньо було заговорити, достатньо було зацікавитися й люди почали казати: «Вау! Чого я не знав цього раніше?»

Наступна категорія книжок, які набрали популярність — це сучасні українські автори й авторки.

Тут варто згадати романи «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка, «Драбина» Євгенії Кузнєцової, «За Перекопом є Земля» Анастасії Левкової. І якщо перший це насамперед хороша історія (з вбивствами й розслідуваннями), яка також підіймає болючі теми на кшталт байдужості суспільства, то дві інші книжки допомагають нам знайти відповіді на питання: «Хто ми такі?».

Окремої згадки заслуговує роман Макса Кідрука «Колонія». Книжка вийшла у грудні 2022 року, для цього письменник навіть створив власне видавництво «Бородатий Тамарин». Це історія про Марс майбутнього. І це перша книга серії «Нові темні віки» . Величезна книга на майже тисячу сторінок і це лише зав’язка основної історії. І українці придбали близько 40 тисяч примірників цього роману. Під час повномасштабного вторгнення (!). Історія про Марс (!). На тисячу сторінок лише перша частина (!). Як це стало можливим?

Сам Макс Кідрук у своїх інтерв’ю повторює, що не розуміє причин успіху. Бо з самого початку думав, що ця історія не отримає популярності. Він помилявся. Бажання українців відправитися в інші світи й подивитися на майбутнє — більше, ніж можна було собі уявити.

Звичайно ж, особливою популярністю користується й психологічна література, яка дозволяє розібратися в тому, що ж з нами коїться, що може бути далі та як діяти.

Серед популярних українських авторок психологічного спрямування варто відзначити Дарку Озерну. Вона написала книжки «Бути окей», «Ви це зможете!», «Книжка для дорослих». Або Володимири Станчишина — «Емоційні гойдалки війни», «Стіни в моїй голові».

Теми війни й того, як діяти в сучасних умовах, простежується і в дитячій літературі. Наприклад, «Битва за місто» Володимира Чернишенка, «Мої вимушені канікули» Катерини Єгорушкіної чи «Котик, півник, шафка» Олександра Михеда.

Загалом, якщо аналізувати потреби українців в читанні, то тут можна виділити три основі напрями:

1. Втекти в інші світи, щоб відволіктися від реальності. Тут допомагає художня література (українська та світова).

2. Знайти відповіді на питання: а як жити зараз і як жити далі? Це психологічна та історична література, а також нонфікшн, який ділиться досвідом інших країн.

3. Зрозуміти, хто ми. Українська класика, а також деякі романи сучасників.

І так, література та книжки не рятують від російських ракет, однак Олександр Михед знаходить їм інше завдання:

.«Література — один із інструментів того, щоб прожите нами, наша злість, лють, жах досвіду, через який проходить сучасна Україна, ставали колективною пам’яттю».

Олексій Сімончук