Чому Захід недооцінив Україну

Українці борються за виживання. Їм потрібні всі доступні інструменти для досягнення цієї мети. Не відмовляти їм у довірі – це мінімум, на який вони заслуговують, –  пише Olesya KHROMEYCHUK

.Люди на Заході вважають мене не вартою довіри, тому що я молода жінка зі Східної Європи. Мою країну потрактували так само.

«Чому така красива особка проводить дослідження на таку складну тему?» – я почула від старшого наукового співробітника на одній із перших конференцій, на яких була. Я написала кандидатську дисертацію, присвячену історії Другої світової війни, а саме військовому співробітництву на окупованих територіях. Мій співрозмовник перевіряв мої компетенції, оскільки, на його думку, я відхилялася від загальноприйнятого шаблону. «Красиві люди» не сприяють поширенню знань. Скоріше, вони забезпечують розвагу. Їх сфера – емоції, а не професіоналізм. Саме тоді я вперше зрозуміла, що мене сприймають як не варту довіри не через те, що я знаю, а через те, ким я є – молодою жінкою зі Східної Європи.

Проблема довіри виходить далеко за межі індивідуального виміру. У ній відмовляють також цілим групам і націям, якщо вони не відповідають загальноприйнятій ідеї про те, як має виглядати джерело варте довіри. У 2022 році західні журналісти неодноразово ставили мені таке запитання: «Володимир Путін не визнає державність України. Чому він не правий?» Змушували мене виправдовувати існування суверенної держави. Коли довіра ставиться під сумнів, простого існування недостатньо. Треба довести, що ти маєш право на існування. За цей рік я помітила, що моїй Батьківщині не довіряють навіть щодо її власної ідентичності, і почала замислюватися над проблемою довіри не лише окремих людей, а й цілих країн.

Україна повинна була впасти лише через кілька днів після того, як Росія почала своє мерзенне повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року. В загальному відчутті Росія була сильнішою країною з військової, економічної та політичної точки зору. Україну ж зображували як корумповану, розділену та слабку державу. Такий підхід мав серйозні наслідки. Переоцінка сили агресора в поєднанні з недооцінкою обороноздатності України безпосередньо вплинула на обсяги та темпи допомоги українцям. Це безпосередньо вплинуло на кількість жертв. Минуло десять місяців, було багато українських перемог, а я досі не почула нічого схожого на вибачення чи хоча б на визнання помилки від тих, хто пророкував швидкий крах Києва.

«Перш ніж передати зброю, ми хотіли перевірити, чи вони будуть в стані воювати», — сказав один професор після моєї нещодавньої промови. Між рядками це зауваження означає, що «вони», тобто українці, мали довести, що вони гідні того, щоб «ми», тобто Захід, їм довіряли. Наче мало перших восьми років російської війни в Україні, яка пройшла практично непоміченою за межами Центральної та Східної Європи, трьох десятиліть незалежної держави, що боролася за демократичні реформи, і кількох століть боротьби з імперіалізмом.

Достатньою запорукою опору України під час нинішньої колоніальної війни могла б бути історія боротьби українців за саме право на самовизначення, якби тільки ця історія була помічена. Однак українська історія про минуле України була відкинута на користь спотвореного образу, представленого сусіднім диктатором, який заперечує існування України. Саме таку версію згодом нам пояснили протекційні балакучі голови в західних ЗМІ, що практикують такий собі «переклад» (де «мужність» конкурує з «західністю»). Попри погану змістовну підготовку, ці фахівці здобули репутацію авторитетів.

Як феміністка, яка займається питаннями гендеру та війни, я розробила інструменти, які виявилися корисними, коли я спостерігала за тим, як міжнародна спільнота сприймає війну Росії проти України. В ієрархії думок, які вважаються вірогідними, голос жінок все ще ледве чутно. Його конкретна сила залежить від соціально-етнічного походження даної жінки, але вона завжди має менше значення, ніж голос впливових білих чоловіків. Схожим чином і з народами, які не відповідають патріархальному, західному ідеалу. Їх також відкидають як другорядних і незначних, хоча вони чисельно є найбільшими націями регіону. Розмір має значення лише тоді, коли він супроводжується економічним багатством і політичною владою.

Необхідність українців довести, що вони гідні допомоги під час геноцидної війни, розв’язаної Росією, нагадала мені інтерв’ю, яке я колись брала з жінкою-військовослужбовцем для цілей свого дослідження. Коли я запитала її, чи стикалася вона коли-небудь із гендерною дискримінацією під час служби в армії, вона відповіла: «Спочатку солдати ставляться до тебе як до жінки, але коли ти доводиш їм, що ти солдат, вони починають ставитися до тебе як до інших”. Жінка повинна довести, що вона є політиком, науковцем, письменницею, істориком або військовим, перш ніж її вважатимуть рівною чоловікові. Іншими словами, щоб жінку сприймали серйозно, її навички та знання мають бути втілені у впізнаваній формі, створеній чоловіками та для чоловіків. Жінки, які відхиляються від цієї норми, не викликають довіри.

Україна, держава незалежна лише три десятиліття, теж сприймається як «красива людина». Українські голоси, які звучать у репортажах про російську війну, мали бути емоційними, плаксивими та трепетними, але не авторитетними. За ними часто йшов коментар позаукраїнського експерта, завданням якого було «об’єктивно» оцінити ситуацію. Видавці цих програм не думали, що демонстрація емоцій може йти рука об руку з довірою, й забували про те, що українські експерти постійно надавали свою експертизу, попри сильні емоції, пов’язані з тим, що їхні сім’ї опинилися в небезпеці або їхні будинки були розбомблені.

Тож не дивно, що спротив, єдність і чітке відчуття історії та громадянської ідентичності, які українці продемонстрували протягом місяців після вторгнення, вразили світ. Ці риси просто суперечили попередньому іміджу їхньої країни.

Як і багато інших народів, український народ часто уявлявся в літературі та мистецтві жіночим. Романтики ХІХ століття зображували Україну то жертвою, яку експлуатує імперіалістичний правитель, то екзотичною красунею, яку треба завоювати й приборкати. У розповідях про війну двадцятого століття вона була матір’ю або богинею, яка прийняла своїх дітей, щоб захистити їх від небезпеки. Однак нещодавно вона перетворилася на принцесу-воїна, оснащену сучасною зброєю та надприродними здібностями. Ці образи, присутні в колективній уяві, є фантазіями, які зазвичай створюють чоловіки. Незалежно від того, чи викликає вона жаль, захоплення, потребу поклонятися чи страх, ця жінка-нація не має авторитету.

Нація, яка не може похвалитися століттями безперервної державності, не визнається легітимною нацією, доки не буде пасувати до загальноприйнятого стандарту. Коли українці продемонстрували свою силу на полі бою, рішуче лідерство та наполегливість – риси, пов’язані з традиційними уявленнями про мужність – їхня країна почала завойовувати довіру, яку зазвичай надають «старшим» націям. Вони «довели», що заслуговують довіру. Їх голос почав лунати голосніше, особливо коли він належав солдату-переможцю чи непохитному президенту.

У всій цій ситуації українці – не єдина нація, яка не вважалася гідною довіри. Інші країни Центральної та Східної Європи, які застерігали щодо жорстокості Росії, також були відхилені, а їхні заклики до більш жорсткої позиції проти повномасштабного вторгнення були інтерпретовані як брязкання зброєю. Підхід цих країн до їхніх історичних, колоніальних відносин із Кремлем, в очах багатьох був зумовлений «емоціями» і тому менш виправданий. Більш вірогідними були «об’єктивні» оцінки, надані такими країнами, як Німеччина, яка встановила більш дружні торговельні відносини з керівництвом Російської Федерації. Якби було б взято до уваги досвід країн Центральної та Східної Європи, ми були б краще підготовлені до безжальності, з якою Москва зазвичай веде свої війни. Наприклад, люди, які знали, що таке Голодомор, великий голод, навмисно спричинений Сталіним у 1930-х роках, який коштував життів мільйонів українських селян, не були здивовані, побачивши, що Кремль організував зернову кризу, яка також могла призвести до серйозних голод. Ті, хто знав про вбивство польських офіцерів, здійснене НКВД у 1940 році, не були шоковані вбивством росіянами українських військовополонених в Оленівці в липні 2022 року. Ті, хто оплакує своїх близьких, кинутих у братські могили сталінського терору, не були здивовані побачивши братські могили в Ірпіні, Бучі, Ізюмі та інших місцях, звільнених Збройними Силами України.

На відміну від жителів Лондона, Вашингтона, Парижа та Берліна, жителі Центрально-Східної Європи не вважають українців нечутливими за те, що вони відчувають злість, гнів і навіть ненависть до народу, який представляв себе народом братнім, але вирішив стати ворогом. Вони знають, що було б нечутливо не відчувати обурення від імені тих, хто став жертвою неспровокованої агресії.

Ті, хто на досвіді знають російський імперіалізм, знають, як важливо вживати точні поняття: не «криза», а війна; не «сепаратисти», а прихильники Росії; не „українська війна”, а війна Росії проти України. Мова має значення. ЇЇ використовує Кремль як інструмент для ведення війни. Вони також знають, що прикривання нейтралітетом в ім’я «відповідальної журналістики» насправді є безвідповідальним. Немає нічого відповідального в повторенні за Росією, коли вона стверджує, що українці стріляють у власне мирне населення, а єдиним джерелом цих викриттів є кремлівська пропаганда. Така журналістика є щонайменше наївністю, якщо не причиною реальної шкоди.

Люди, які мають досвід колоніальних амбіцій Кремля, знають, що задовольнення Москви має свою ціну. Її платять ті, кого на міжнародній арені часто сприймають невірогідними.

Нещодавно один західноєвропеєць сказав мені: «Україна повинна відмовитися від окупованих Росією територій. Без них вам буде краще». «ВІддати тимчасово окуповані території означало б залишити наших громадян під окупацією, яка в кращому випадку позбавить їх усіх прав, а в гіршому — приведе до розстрілів без суду», — відповіла я, спираючись на інформацію людей, які пережили окупацію та діяли на місці як правозахисники. На що я почув: «Я розумію, що ти ставишся до цього емоційо, але я кажу лише те, що буде найкраще для твоєї країни».

«Вірогідність є базовим інструментом для виживання», — пише Ребекка Солніт. У своєму есе 2008 року «Чоловіки пояснюють світ» вона описує, як жінкам відмовляють у довірі, незалежно від їхніх знань, просто тому, що вони не чоловіки. Вісь роздумів Солніт – це анекдот, взятий з її власного досвіду про те, як чоловік намагався пояснити їй «дуже важливу» книгу, перш ніж усвідомив, що стоїть перед її авторкою.

Однак через 12 років Солніт змінила  визначення вірогідності. У своїй книзі «Спогади неіснування» вона пише: «Я помилялася, вважаючи, що це інструмент. Інструмент тримають в руках і використовують самостійно. Ми вирішуємо, для чого він буде використано. Однак довіра частково залежить від того, як нас сприймає суспільство». Віра в те, що деякі люди «не є надійними свідками власного життя», оскільки вони не відповідають нашим уявленням про вірогідність, як пише Солніт, рано чи пізно нам  помститься.

.Якщо ми не будемо довіряти таким націям, як українська, і не перестанемо пояснювати їм їхній власний досвід з патерналістської, західної точки зору, ми можемо продовжувати вірити, що «найсильніший завжди правий». Ми можемо продовжувати приборкувати агресорів, поки наша власна свобода не опиниться під загрозою. Щоб розірвати порочне коло недовіри, ми повинні припинити ототожнювати владу з безперервною державністю, яка часто обтяжена багажем імперіалізму. Ми повинні усвідомити, що претензії на перевагу не перетворюються автоматично на досвід. Ми повинні почати ставитися до тих, для кого війна означає загрозу їхньому існуванню, як до надійного джерела знань, якщо ми хочемо забезпечити виживання не лише собі, але й демократичному порядку в його нинішньому вигляді. Українці борються за виживання. Їм потрібні всі доступні інструменти для досягнення цієї мети. Не відмовляти їм у довірі – це найменше, на що вони заслуговують.

Olesya Khromeychuk