Валізи наших тривог

Не знаю, чи ще якийсь ранок достоту з такою ж детальністю закарбується у моїй пам’яті. І перші вибухи, рокотіння яких докочувалось до сонного київського середмістя, і перший телефонний дзвінок татові, і вперше усвідомлення чогось грандіозно немислимого, категорично неможливого: Київ бомблять, наш Київ – ще вчора огорнутий лютневою віхолою, притрушений снігом, строкатий і життєрадісний Київ – бомблять!

.Моя «тривожна валізка» на ранок 24 лютого була напхом напхана випадковими і дивними речами: там були пакунок котячого корму, дорожній набір косметики, який перекочував туди щойно із туристичної валізи, банка курячої тушкованки, силіконова чашка для води, флакон парфумів, документи, підзарядка для телефону, теплі шкарпетки і тіні для повік. Артефакти двох всесвітів – уламки вчорашнього мирного і неспростовні докази сьогоднішнього загроженого, гамузом поскидані в торбу, засвідчували: я щосили опиралась усвідомленню, що війна прийшла в мій дім, війна прийшла надовго. Мене важко назвати скептиком війни, літепла водиця завірянь про «травневі шашлики», обіцяні президентом Зеленським, не справила на мене враження, але, як і більшість моїх друзів, знайомих, рідних, я сподівалась на диво.

Моє покоління сьогоднішніх сорокарічок, мабуть, останнє, хто іще наживо чув від дідусів та бабусь: «Аби тільки не було війни! Війна – то таке горе…» Ми чули ті слова так часто, що сприймали їх як частину звукового ландшафту, а не як щось таке, що одного дня обпече болем нашу власну шкіру!.. Моє покоління – останнє, до кого в школу на 9-те травня примусово-добровільно запрошували на класні години ветеранів Другої світової (все, що я пригадую з тих зустрічей — їдкий, задушливий запах старої людини), ми останні, хто так само добровільно-примусово носив пучки тюльпанів до меморіалів і пам’ятників, жодної миті не співвідносячи себе із подіями, ушанованими в мармурі та бронзі радянських повоєнних монументів. І ми щиро вірили в оте заповітне «ніколи знов», у той час, як цивілізаційно упосліджений північний «сусід» злостиво шкірився: «можєм павтаріть».

Так, збройна війна Росії проти України почалася ще у 2014 році, так, чи не кожен з нас мав друзів чи рідних, хто втратив на Донбасі дім або життя, так, війна уже наблизилась упритул до нашого дому і загупала у двері важкими берцями, та все ж за межами палаючого Донбасу мирне життя залишало простір для надії: «Та ну, не може такого бути, щоб ракети летіли на Львів, на Харків, на Дніпро і на Київ, ні, ні, ні!…». Хотілося вірити, що у 21 столітті цивілізаційний шар на людстві виявиться нарощеною бронею від геноцидів та потягу до самознищення, а не тим тонесеньким напиленням, яким він показався…

«Я не слухала Зеленського про всі ці шашлики, тому за тиждень до 24 лютого у мене вже валізи були спаковані для кожної дитини, — згадує мисткиня та дослідниця Віта Бартош, яка з початком вторгнення виїхала з трьома дітьми з України. — З сухою вермішеллю, снікерсами, ксерокопіями документів. Батьківство спонукає бути зібраним, а коли ти мама трьох дітей, ти завжди думаєш на три кроки вперед. Я готувалась, що буду ночувати з дітьми в полі взимку, я мала з собою намет, каремат… зібрала все, що мала із прикрас, срібло, золото. Хоча цього виявилося дуже мало, але я взяла все, щоб потім, у разі потреби, вимінювати на їжу. Я раніше не надто захоплювалась прикрасами з дорогоцінних металів, бо, коли купуєш сережки, ніколи ж не обдумуєш, скільки ж то буханців хліба на них можна буде поміняти! Але я була готова уже до всього — вимінювати цінні речі на їжу чи життя».

Віта зізнається, що навіть при всій її продуманості та зібраності, у тривожну валізу якимось дивним чином «просочилися» речі, які геть не розумієш, навіщо спакувала, рятуючись від війни.

«Я потім взялась відрефлексувати свою тривожну валізу, навіть зробила мистецький проєкт: я сфотографувала абсолютно всі речі, які взяла із собою в дорогу. І це дуже дивний набір речей був. От, скажімо, парфумовані олійки. Або я, наприклад, взяла із собою крислатий капелюх, посеред зими! Шкарпетки з візерунками. Ми з дітьми пройшли великий шлях через чотири країни і біженські табори, і знаєш, ті шкарпетки з дому я церувала до останнього, коли вони дерлися. І не тому, що не могла десь роздобути нову пару. А тому що для мене це такі були шматочки дому, яких дуже не вистачало, і не вистачає зараз».

Українська поетка та мисткиня, Світлана Дідух-Романовська виїхала з сином-підлітком з-під Києва до Литви. Її син має діагноз аутизм, і, згадує вона, вже за кілька тижнів після початку повномасштабного вторгнення, вона помітила стрімкий регрес — і це після багатьох років успішної роботи спеціалістів з дитиною. Вони виїжджали в повну невідомість, навіть гадки не маючи, що їх, зрештою, прихистять у литовському містечку Панявеже у колишньому дитячому інтернаті, переобладнаному для біженців.

«До війни я ніколи не цінувала золота, — зізнається Світлана. — У моїй сім’ї жінки дуже люблять золоті прикраси, але мені до них було якось байдуже. А тепер я розумію, що реально в умовах війни — золото це твій ліквідний товар. Не гроші, які ти навіть з карточки не знімеш, і які можуть просто вмить знецінитися, а саме золото. Досвід війни навчив нас із сином, що всі наші речі мають бути легкими, і ти мусиш жити так, наче завтра ти звідси поїдеш — з табору, з квартири, з країни, і маєш задовольнятися мінімальною кількістю речей».

Що пакували з собою у дорогу, у бомбосховище, у біженство, в евакуацію, у невідоме й загрожене майбутнє мої друзі, мої приятелі і рідні, окрім базового набору «за умовчанням»: документів, грошей, прикраси, і зміни білизни — якщо пощастить? Це були речі, дотичні до усвідомлення себе як українця, себе, як людини, яку радянська імперія протягом всієї історії свого існування прагнула позбавити родинного спадку, родинної історії, родинної пам’яті. Тож цієї війни у тривожні валізки поряд із пакетиком пігулок ми складали бабині вишиванки і фотографії дому, мамині коралі, татовий годинник, матеріальні свідчення не лише власної присутності «тут і зараз», а й артефактів приналежності до нації, проти якої Росія три століття веде війну на знищення і стирання ідентичності.

Війна швидко привчає до думки, що навіть в умовно безпечному тилу (в момент, коли з російських аеродромів злітають винищувачі в бік пускових рубежів, «безпека» стає поняттям дуже відносним і залапкованим), тривожна валізка завжди має бути напоготові. За ці два з половиною роки воєнного буття, коли ти вночі або вдень вибігаєш у бік бомбосховища чи метро з переноскою з котом в одній руці і тривожною валізкою в іншій, ти щодня живеш із розумінням, що оця валізка будь-якої миті може залишитися єдиним твоїм спогадом про дім, від якого може лишитися саме згарище. Хтось обзавівся звичкою раз на кілька тижнів переглядати валізку чи наплічник, оновлювати запаси води, їжі для тварин чи консервів, спакованих «на всяк випадок». Хтось замість красивих скриньок для прикрас тримає родинні скарби напоготові, спаковані у тривожну валізку, заховані на самому дні — ми всі навчилися жити зі сподіванням, що в разі обстрілу ми обов’язково, точно-точно встигнемо заховатися у прихистку «між двох стін», а потім, підхопивши дітей і тварин на руки, закинемо на спину наплічник і вискочимо геть із поруйнованого дому (не питайте мене, як працює ця логіка, замішана на вірі у найкращий сценарій та гарантований порятунок). Хтось тримає у валізці одні лиш родинні реліквії (моя подруга Ольга, зокрема, виїжджала із київської облоги з парою срібних ложечок, що вже побували раз і в евакуації, і в окупації, тільки тоді, у часи Другої світової, ложечки на собі рятувала її мати, тож тепер була черга Ольги подбати про сімейні скарби). А хтось розпакував валізку, порозкладав усі речі по своїх місцях і тримає тепер напоготові лише документи і трохи грошей — бо ти не врятуєш весь дім, а речі — ну що ж, наживеш із часом нові, аби ж вціліти самому!

Можна скласти ідеальну з точки зору війни валізку (нічого зайвого, тільки першочергові речі), підготувати машину «на виїзд», напакувавши її запасами води, пального, медикаментів і консервів, можна пройти всі на світі курси із тактичної медицини та навичок виживання в екстремальних умовах (і це важливо, не буде зайвим!), але в мить, коли за вікном розривається перша ракета, твоє життя із планами та мріями конвертується у банальне виживання.

.Тепер я розумію, що тривожна валізка, напакована крамом — це скоріше, розкіш під час війни, ніж необхідність. І вона не конче має нагадувати равликову мушлю і спакований за плечами дім, який своєю вагою притягує до землі. Життя важить понад усе, понад усі прикраси, вишиванки, фотографії, понад усі скарби світу, бо саме по ньому цілить ворог, бо життя він зневажає понад усе — і чуже, і власне. Тож, мабуть, найцінніша порада, яку я можу дати самій собі, отій нажаханій першими вибухами на світанку 24 лютого: «Бережи себе, люба, і не тривожся, бо твоє життя саме по собі уже завдає нищівного удару ворогам».

Olha Kari