Найпотужніша зброя нашого часу. 
Оновлення наративів і пропагандистських кліше, створених у минулі епохи, іноді можна з подивом спостерігати в сучасній інформаційній війні, перед обличчям агресії в Україні, – пише проф. Henryk GŁĘBOCKI
.Як і тоді, 160 років тому, йдеться, по суті, про ті самі цілі. На кону стояло й залишається не лише представлення своїх аргументів у світових центрах, а й те, чи громадська думка Заходу, що підтримує право націй на свободу в ім’я проголошених цінностей, чинитиме тиск на власні уряди з метою надання конкретної допомоги жителям Міжмор’я.
Створення іміджу Польщі, поляків і польського питання Росією ще чекає на джерельний, монографічний підхід. Закриті російські архіви цьому не допомагають. Навіть через 200 років списки редакторів іноземної преси на Заході, що субсидується російськими посольствами, все ще не були доступні для дослідників (як я мав змогу переконатися сам в архівах у Москві). Аби зрозуміти повторюваність і безперервність явищ, спричинених інформаційною війною в минулому, варто звернути увагу на період Січневого повстання, річницю якого ми відзначаємо.
Спочатку, після вибуху повстання, дотримувались перевірених методів пропаганди, розроблених після 1830 р. Вони базувалися на мережі дипломатичних установ і викликали відповідне ставлення європейської преси за допомогою найманих журналістів. Головну роль, як і раніше, відігравало Міністерство закордонних справ, 3-й відділ ЙІВ, тобто таємна політична поліція, Міністерство внутрішніх справ, яке здійснювало нагляд за внутрішнім ринком російської преси за допомогою цензурного апарату, а особливо Таємної канцелярії намісництва Королівства Польського, відповідального за більшість заходів щодо еміграції та польських земель інших поділів.
Пропагандистська діяльність у цю епоху все ще була пов’язана зі шпигунством чи дезінтеграційними операціями проти еміграції та Таємної польської держави. Найвідомішим прикладом була діяльність Юліана Балашевича, єдиного так добре дослідженого істориками, який імітував графа Альберта Потоцького іноді, на жаль, вдало.
Традиційний спосіб передруку з російської преси або купування пера та його власника в гроні іноземних журналістів цього разу виявилися неефективними. Так само й підтримання офіційно узгодженої інтерпретації, підлаштованої під політику союзу Росії з Францією, про повстання як соціальну та космополітичну революцію. Польща, про яку молився сам Папа, в російському тлумаченні мала бути обдурена революціонерами, які загрожували всьому суспільному ладу не тільки в Росії, але й у Європі. Поляків представляли як знаряддя підступної агітації революціонерів, які використовували патріотизм і католицький фанатизм. На цьому тлі дії російської армії подавалися як наведення порядку та надання допомоги населенню, яке захищалося від терору революції – «диктатури кинджала».
Таке інтерпретація мала своє виправдання, оскільки діяльність Польського центрального агентства в Парижі, очолювана Готелем Ламбертом і «білою» партією, намагалася зняти з повстання клеймо революції. Зрештою, це було навіть умовою для отримання реальної підтримки з боку влади, яка дотримувалася зобов’язань Віденського конгресу 1815 р. Не дивно, адже сама імператриця Євгенія, дружина Наполеона III, попереджала св. Владислава Чарторийського: «Будьте впевнені, що ми будемо підтримувати національну справу, але ніколи не революцію».
Однак дотеперішні центри царської пропаганди та її тези швидко показали свою неефективність перед обличчям загальної симпатії, висловленої всіма політичними, ідеологічними та громадськими колами, від Папи та легітимних монархістів, відданих католиків, через лібералів, демократів і до лівих революціонерів, послідовників соціалізму з Карлом Марксом на чолі. Як оцінив вплив цієї офіційної лінії російської пропаганди голова повстанської дипломатії св. Владислав Чарторийський, «всі висловлювання цих газет не справляють тут ні найменшого враження».
Спочатку такий тенденційний образ повстання формувався переважно завдяки передрукам із російської преси, як-от офіційного Journal de Saint Petersbourg, підпорядкованого Міністерству закордонних справ. Це зробив, наприклад, прес прототип сучасної «Russia Today», що виходив за кордоном у Бельгії, а потім у Франції, «Le Nord». Використовували також перекладені тексти газет «Русский инвалид» і «Московские ведомости», а також варшавського «Загального щоденника». Однак дедалі виразніше ці тексти здавалися хвилі націоналізму, викликаної польським повстанням. Під тиском імперського шовінізму в 1863 році навіть в офіційних органах націоналістична аргументація взяла верх над аргументацією революційною. Окрім газети «Московские ведомости» Михайла Каткова (відповідник сучасного Володимира Соловйова), який своєю вкрай антипольською риторикою став диктатором російської громадської думки й з яким мусили рахуватися царські сановники, новим центром цієї діяльності став «Русский инвалид» («Російський інвалід»). Це був офіційний орган військового міністра, палкого прихильника ліберальної, націоналістичної модернізації імперії. Модель, яка тут згадувалась, — прес кампанії Наполеона III та Камілло Кавура щодо об’єднання Італії. Саме тут з весни 1863 р. звучали найважливіші гасла й аргументи, що становили головну лінію трактування конфлікту з поляками. Як виявилося, саме цей наратив можна було б набагато краще підлаштувати під різні категорії аудиторії на Заході.
Літо 1863 р. стало піком побоювань, що дипломатичне втручання наддержав на захист поляків переросте у відкриту війну із Заходом. Серед апарату керування імперії було поширене переконання, що такий конфлікт може закінчитися як програна Кримська війна. Цариця, прощаючись із генералом Михайлом Муравйовим, якого висилали придушувати повстання в Литві та вже тоді прозвали «Вешатель», з острахом питала, чи бодай частину із т.зв. Західної країни можна буде врятувати, адже Королівство Польське вона вважала вже втраченим. У цій ситуації ключове значення мав вплив на західну громадську думку, аби послабити її тиск з метою втручання на захист поляків. У той час, з ініціативи самого військового міністра Димитра Мілютіна, у червні 1863 р. було запропоновано створити нові центри пропаганди, незалежні від неефективних офіційних установ. Мілютін уже згуртував навколо своєї газети талановитих колумністів, використовуючи інноваційну риторику, яка була переконливішою для ліберальних читачів на Заході. Тут наводилися аргументи про роль Росії в сутичці з поляками як сили прогресу, що бореться зі шляхетською, феодальною анархією. Вперше в такому масштабі використано етнічну аргументацію, яка доводить, що поляки, посилаючись на свої національні права та демократичні гасла перед Європою, самі гноблять етнічно чужий «російський» народ у Західній країні. Литовські, білоруські та українські селяни, які розглядалися як частина «русского мира» (цей термін був популяризований у цю епоху), нібито були взяті під опіку царського уряду, впроваджуючи виборчу реформу з 1861 року.
Мілютін особисто представив цареві свою ініціативу, пропонуючи публікувати в Західній Європі як оригінальні статті на місцевих мовах, так і переклади з російської преси. Особливий наголос пропонувалося зробити на поширенні власної точки зору на тему національно-історичних відносин в Західній країні та на демонстрації гноблення «російського» народу польською шляхтою. Для успіху цієї ініціативи участь у ній російського уряду мала залишатися в таємниці.
Практичним ефектом цієї ідеї стало видання низки статей та окремих брошур англійською та французькою мовами. Проте свого завдання вони не виконали. Тому в липні 1863 року в тому ж оточенні військового міністра з’явився ще один проєкт барона Кене, який працював в Ермітажі. Пропонувалося створити в Європі мережу з 20 таємних «безпечних і вмілих агентів» під керівництвом секретної пресслужби, організованої редакцією газети військового міністра «Русский инвалид». Метою було підготувати кореспонденцію для іноземних газет, щоб вплинути на якомога більше пресових видань усіх відтінків – консервативних, ліберальних, католицьких і навіть демократичних. Ефективність цієї спецоперації приховувалась навіть від офіційних інституцій, які досі відповідали за царську пропаганду. Навіть іноземні кореспонденти не могли підозрювати, що головним ініціатором був російський уряд.
Обнадійливі результати цієї кампанії спонукали до ще однієї ініціативи, яка реалізовується вже багато років. Це було видання та розповсюдження літографованої листівки французькою, англійською та німецькою мовами – «Correspondance Russe». Ця щотижнева служба новин мала представити реальні факти у світлі російської інтерпретації, охопивши до 80 ключових європейських журналів. Цю ініціативу можна розглядати як відповідь на подібну польську кореспонденцію, надсилану у вигляді бюлетенів про повстанські бої та «московське варварство».
У “Correspondance Russe” використовували перевірений метод змішування правдивих і вигаданих фактів. Це виявилося надзвичайно ефективним. Якщо спочатку лише сім німецьких періодичних видань публікували ці звіти, то на кінець 1864 року їх було вже 41. Особливих успіхів було досягнуто в Італії, де, як кажуть, вдалося досягнути впливу на органи всіх основних партій. Звіти “Correspondence Russe” також надходили до журналів у Франції та Англії (18), включно з багатьма великими періодичними виданнями. Секретність редагування цього бюлетеня була настільки суворою, що в Росії залишався лише один його примірник.
Пропагандистська кампанія, яка одночасно велася всередині Росії, мала сформувати підтримку репресивної політики влади. Як згадував військовий міністр Мілютін, це також служило зовнішній політиці, переконуючи західні держави, що в разі конфлікту не можна розраховувати на початок заворушень у Росії. Головною метою зовнішньої кампанії було послабити підтримку повстанців з боку європейської громадської думки та тиск на уряди щодо можливої інтервенції. Тому використана тут аргументація була адаптована до різних категорій читачів. Таким чином, на адресу офіційних, консервативних і католицьких кіл комплекс звинувачень на адресу польського національно-визвольного руху все ще використовувався як загроза соціального потрясіння – «гідра революції». Паралельною ниткою, яка була пов’язана з ліберальними чи навіть демократичними цінностями, було представлення польського повстання як феодально-клерикального бунту. Факти, які доводили, що повстання почалося з маніфесту Національного уряду під демократичними гаслами, не мали значення під впливом просвітницького стереотипу «польської анархії». Польське повстання треба було придушити заради прогресу і перемоги розуму в Східній Європі над шляхетською олігархією та католицькими забобонами. Така аргументація була спрямована насамперед на ліберальну та демократичну думку. Особливо після виборів у Франції, які стали переможними для ліберальної опозиції влітку 1863 р. і для фінансових кіл лондонського Сіті, зацікавлених у торговій співпраці з Росією. Для протестантської громадської думки в Англії згадувалося антикатолицьке обурення, порівнюючи польську справу з ірландським питанням. Додамо, що на Темзі, попри геополітичне суперництво з Росією в Азії, у складі т.зв. «Великої гри», починаючи з 1840-х років існувала сильна тенденція узгодження економічних інтересів з Росією. Такі настрої були навіяні філософією утилітаризму Джеремі Бентама та т.зв. «Манчестерської школи» і демократичного чартизму, що неохоче ставились до традиції дворянства. Звідси виникла ідея «миру через торгівлю», яка виправдовувала політику щодо більшовицької Росії Ллойда Джорджа, який у 1920 р. був готовий заплатити Леніну та Троцькому за мир Східною Європою. Публікації, адресовані іноземним державам, черпали зразки з перевірених і встановлених ще з 18 ст. Моделей. Використовувався негативний стереотип польського національного характеру, детермінований у політичній сфері традицією анархії та олігархії, що унеможливлювало існування самостійної держави.
Все частіше, однак, наголошувалась теза про те, що повстання насправді було бунтом польської шляхти проти перспективи звільнення селян царатом. З цією метою було зроблено спроби ввести низку аргументів щодо етнічного та класового поділу в Поділених землях. Тут, як стверджувалося, російська влада нібито захищала селянське населення від «польських плантаторів», яких порівнювали безпосередньо зі збунтованими рабовласниками в США. Звичайно, еквівалентом Авраама Лінкольна та його прокламації про емансипацію, що набула чинності з січня 1863 року та надавала свободу рабам на територіях, окупованих Конфедерацією, мав бути Олександр II, який звільнив селян у 1861 та 1863 роках у західних губерніях, охоплених Січневим повстанням. Самі литовсько-руські провінції порівнювали з Британською Індією, де нещодавно було жорстоко придушено повстання сипаїв.
Таким чином, це була візія універсальної боротьби сил прогресу, репрезентованих у Східній Європі молодою, народною Росією, «країною майбутнього», з привидом «реакції» шляхетської та католицької Польщі, «країна минулого». Така аргументація привела до висновку, що справжньою причиною збройного повстання була перспектива визволення селян з-під влади польської шляхти та виходу з-під польського панування «руського» населення західних губерній. Справжньою метою відбудови Республіки шляхом повстання було не визволення жителів її земель, політичної спільноти майбутньої республіки, а збереження національного та соціального гніту над населенням «Західної Росії».
На цьому тлі цікавим прикладом ефективності нової лінії російської пропаганди стала Америка під час громадянської війни. Раніше, під час Кримської війни, саме тут царська пропаганда і дипломатичний апарат випробовували нові методи переконання на єдиному на той час демократичному суспільстві. Метод субсидування редакторів і журналістів також широко використовувався в Новому Святі. У 1863 році було відновлено ефективні геополітичні аргументи проти природної симпатії американців до польської справи та відрази до царського самодержавства. Демократичні США та автократична Росія, попри абсолютно різні політичні системи, знову були представлені як природні геополітичні союзники, хоча й у протилежних півкулях. Адже у них були спільні супротивники, які зазіхали на сфери їхнього впливу: Велика Британія та Франція. Обидві ці держави одночасно підтримували польських повстанців і конфедератів з Півдня. Крім того, в той час Франція діяла в Мексиці. Однак тепер, у 1863 р., геополітичну аргументацію, яка так нагадувала тези тогочасних т.зв. реалістів, доповнювали паралелі між визволенням рабів у Сполучених Штатах і емансипацією кріпаків, або між президентом Лінкольном і Олександром II, царем-емансипатором. Це дозволило довести спільність не тільки геополітичних інтересів, а й цінностей, які сповідують обидві країни з такими різними політичними системами, і їх глобальних місій – «Manifest Destiny».
1863 рік приніс в Європі останню хвилю солідарності з поляками, які боролися проти царської імперії. Крах повстання та геополітичні зміни на карті Європи внаслідок поразки Франції у війні з Пруссією 1871 р., та об’єднання Німеччини незабаром змінили настрій громадської думки. Відтоді хвилі русофобії виникали знову лише у Великій Британії в умовах російської експансії на Балканах і в Середній Азії. Відображення цього процесу знаходимо в художній літературі, яка часто була, за девізом Стендаля, «як дзеркало, що ходить по дорозі». Завдяки росту свого потенціалу Росія ставала бажаним політичним та економічним партнером. Польща ж поволі зникала з уяви європейців.
Така символічна доля спіткала персонажа капітана Немо у відомому романі Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою», який писався з 1866 р. і виходив епізодами з 1869 р. Спочатку капітан “Наутилуса” повинен був мститися російському флоту, адже він був польським аристократом, січневим повстанцем. У листах до видавця Верн захищав «початкову ідею книги» так: «Ось польський шляхтич, чиї дочки були зґвалтовані, його дружина вбита сокирою, його батько помер під батогом; Поляк, друзі якого гинуть у Сибіру і чия нація зникає з Європи під тиранією росіян! Якщо ця людина не має права топити російські фрегати, де застане, то помста – ніщо більше, ніж пусте слово. У цій ситуації я б теж їх топив, і без докорів сумління», – переконував він обережно підприємство, близьке до сьогоднішнього видання «Russlandversteher». В умовах пошуку Францією в Росії не лише легендарних східних ринків, а й відновлення співпраці, під тиском видавця П’єра-Жюля Гетцеля, від якого письменник залежав через контракт, він був змушений змінити ідентичність героя. Таким чином капітан Немо зрештою став, також у численних екранізаціях, індійським принцом, який мститься британському Королівському флоту за повстання сипаїв, придушене в Індії в 1857-1859 роках.
На хвилі сформованою у 80-90-х рр. франко-російською «сердечною згодою» інтелектуальні та літературні салони відкрилися змісту російської культури. Таким шляхом почали надходити зображення поляків, підготовлені ще в добу Січневого повстання для внутрішніх потреб Росії. Тут, починаючи з весни 1863 р., домінував відроджений і глибоко вкорінений у російській свідомості антипольський стереотип з рисами сарматської анархії. На Заході він міг натрапити на такі ж старі, схожі зображення доби Просвітництва. У Росії вони були доповнені (завдяки досягненням діалектики Каткова) рисою натхненної поляками «польської змови», за якою стояли також російські нігілісти-терористи. Це сприяло формуванню негативних уявлень про поляків у т. зв. антинігілістичній літературі, тези про яку можна знайти, наприклад, у романах Федора Достоєвського. У цій течії літератури однією з головних тем була «польська інтрига» з використанням фіксованого набору реквізитів: красива і підступна польська жінка, лицемірство польських гасел свободи, єзуїтська пропаганда та російські герої, що представляють шляхетну наївність на цьому зловісному тлі. І навіть взяті один в один з «Паризьких таємниць» Ежена Сю зображення осередку цієї польської змови в таємничих лабіринтах підземелля та вулиць старої Варшави.
***
Усі ці пропагандистські аргументи додавалися до давньої традиції виправдань панування на землях Першої польської республіки, створеній з XVIII століття на замовлення Петербурга. Це мало значний вплив на розміщення не лише Польщі, а й інших народів Східної Європи на т. зв «ментальних картах» еліт і громадської думки Заходу й Америки. Наслідки цього процесу можна спостерігати протягом наступних етапів геополітичної реконструкції нашого регіону – у 1944–1945, 1989–1991 роках, у період тісної співпраці Німеччини та Франції з путінською Росією до 2014 р. чи в еру недавнього американо-російського перезавантаження.
.Оновлення подібних наративів і пропагандистських кліше, створених у, здавалося б, у такі далекі епохи, часом можна з подивом спостерігати в умовах сучасної інформаційної війни, перед обличчям агресії в Україні. Як і тоді, 160 років тому, йдеться, по суті, про ті самі цілі. На кону стояло й залишається не лише доведення своїх аргументів у світових центрах, а й те, чи громадська думка Заходу, підтримуючи право націй на свободу в ім’я проголошених цінностей, чинитиме тиск на власні уряди з метою надання конкретної допомоги жителям Міжмор’я.
Henryk Głębocki
