Голодомор 1932-1933 років в Україні

.У 1933 році один з високих комуністичних керівників, член політбюро ЦК Компартії більшовиків України Мендель Хатаєвич наголосив: «Жорстока боротьба точиться між селянами і нашою владою. Це боротьба насмерть. Цей рік був вирішальною перевіркою нашої сили і міцності. Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів життів, але колгоспну систему створено, ми виграли війну».

У цій війні серед інших «союзних республік» колишнього СРСР Україна понесла найбільші людські втрати. Чому сталося саме так? Чи випадково це? У пошуках відповідей дослідники різних країн дискутують до сьогодні. Проте вже зрозуміло: Голодомор неможливо замовчувати чи іґнорувати у історичному ланцюгу гуманітарних катастроф, що їх пережило людство у ХХ столітті.

Процес наукових пошуків триває, знання про Голодомор розширюються, поволі стають доступними документи, що відбивають діяльність найвищого керівництва Радянського Союзу у 1932-1933 роках, поведінку реґіональних лідерів, зокрема партійно-державної номенклатури Української Соціалістичної Радянської Республіки. Вони дозволяють зрозуміти технологію злочину, як саме, за допомогою яких механізмів сталінський режим видобував хліб, мотивуючи це потребами модернізації, Молох якої поглинув життя мільйонів людей.

Ці документи дозволяють чіткіше усвідоміти доктринальні і ситуативні мотиви, якими керувався комуністичний істеблішмент, дозволяють відтворити тодішню ситуацію на макро- і мікрорівні, що вкрай важливо для загальних реалістичних висновків і оцінок. Нові знання з-поміж іншого дезавуюють твердження про відсутність специфіки і особливостей у діях влади у тому або іншому реґіоні колишнього СРСР у 1932-1933 роках. Історики путінської Росії переконують, що всі народи у Радянському Союзі голодували однаково. Однак це не є правдою. Голодували всі, але зовсім не однаковою мірою.

В останні 20 років в Україні стали доступними документи і матеріали багатьох архівів, а серед них – Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Було розсекречено низку важливих архівних джерел. Працівники радянської спецслужби, очевидно того самі не бажаючи, виявились, сказати б, досить добрими істориками, фіксуючи у своїх документах ситуацію на селі, вимоги влади і власні зусилля по їх реалізації, настрої людей і репресивні заходи щодо них, дії по блокуванню «витікання» правдивої інформації про суть і масштаби Голодомору.

Радянська спецслужба залишила по собі ще один надзвичайно цікавий і важливий різновид документів. Вони стосуються не лише ситуації в УСРР, а й того, як цю ситуацію фіксували іноземні дипломатичні структури. Йдеться про інформації, oцінки Голодомору польськими, німецькими, італійськими, турецькими, японськими дипломатами. Ці матеріали різними каналами потрапляли до чекістів, які пильно стежили за іноземними дипломатичними представництвами. Ці документальні свідчення вкрай важливі для розуміння тогоґ, як влада робила Голодомор.

У 1932-1933 роках сталінське керівництво de facto чітко визначило двох супротивників. По-перше, це селяни, які не бажали працювати в колгоспах і помирати в ім’я модернізації. А селянство в СССР було перетворено на об’єкт постійної експропріації, на ресурс для модернізаційних перетворень. По-друге, не досить надійне партійно-державне керівництво України, яке проводило до певної міри «флексибільну» лінію в полі напруги між вимогами Кремля та трагічними місцевими реаліями.

Сталін подає виразний сигнал у (недрукованому аж до 2000 року!) листі до Лазаря Кагановичу від 11 серпня 1932 року. Він ставить під сумнів лояльність цілої (!) партійної організації УССР, в якій, за його твердженням, домінували петлюрівці і агенти Пілсудського. Водночас кремлівський диктатор вимагає вичавити з України нібито прихований хліб, незважаючи на жертви (які можна виправдати високими цілями модернізації). Лист містив конкретні вказівки: «Якщо не візьмемось нині за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати».

Це був виразний антиукраїнський сигнал. Таких оцінок Сталін не давав щодо жодного з тодішніх регіонів СРСР. Зрозуміло, евфемізми щодо „справжньої фортеці” і „зразкової республіки” мали перетворитися на низку політичних і господарських заходів. Їх комбінація мала на меті вичавити з України максимальну кількість хліба, а також здійснити репресивну «чистку» від різного роду ворогів і латентних «українських націоналістів». Як підтверджують надруковані в останні роки документи, всі подальші події можна розглядати як виконання цих завдань. І це виконання з самого початку не могло не супроводжуватися жертвами.

Деякий час – фактично до жовтня 1932 року – партійно-державний апарат УСРР маневрував, сподіваючись на пом’ягшення вимог Москви. Наприкінці жовтня 1932 року в Україні розпочала свою роботу “надзвичайна комісія” на чолі з вірним сталінським соратником Молотовим.  Він 29 жовтня повідомив Сталіну: «Довелося жорстко покритикувати Українську організацію і особливо ЦК КП(б)У за демобілізованість у заготівлях…». Молотов надав потужний імпульс здійсненню репресій.

«Надзвичайна комісія» з листопада 1932 до січня 1933 року вичавила з селян близько 90 мільйонів пудів хліба. Саме тоді в українських селах було удосконалено систему спеціальних бригад по видобуттю зерна. Вони одержували певний відсоток від награбованого зерна і харчів (і тим кормилися, а відтак виживали).

«Надзвичайна комісія» на чолі з Молотовим не була єдиною. На Північному Кавказі таку комісію очолював Лазар Каганович, а у Поволжжі – Павло Постишев. Однак дії комісії Постишева (навіть за оцінками російських дослідників) не відзначалися такою жорстокістю, а комісія Кагановича здійснювала репресії знов-таки насамперед проти українців, які мешкали на Кубані.

Віднайдені архівні документи дають підстави для висновку: саме ретельна організація екзекуції українських селян надала Голодомору в Україні характеру геноциду.

У своєму звіті польський Ґенеральний консул, який у травні 1933 року здійснив поїздку з Харкова до Москви писав: «В усій подорожі найбільше мене вразила різниця у вигляді сіл і полів України в порівнянні з сусідньою ЦЧО (Центральна чорноземна область), і навіть неврожайними околицями Москви. Українські села знаходяться в значному занепаді, віє від них порожнечею, запустінням і нуждою, хати наполовину розвалені, часто з позриваними покрівлями, ніде не видно нових садиб, діти й старці схожі на скелети, ніде не видно живого інвентаря… Коли я безпосередньо потім опинився в ЦЧО (перш за все в околицях Курська й Орла), я мав враження, що приїхав з Країни рад в Західну Європу. Значно більше там заораних і засіяних полів, села чисті, більш пристойні, хати відновлювані і серед людей видно відносно кращий добробут…».

А ось думка японського консула в Одесі, який у червні 1932 року здійснив велику подорож по різних реґіонах СССР. Він констатував, що «українські селяни справляють у порівнянні із селянами інших республік жалюгідне враження і своїм обідраним одягом, і схудлими мощами, і проханням про милостиню: навіть на великих станціях селяни, їхні дружини і діти простягають руки  за пожертвуванням і прохають хліба…».

Тим часом керівництво СРСР займалося тим, що можна назвати брехнею на експорт. Ще 14 січня 1933 року, відповідаючи на численні запити з-за кордону, нарком іноземних справ СРСР Максим Литвинов зробив спеціальну заяву про те, що ніякого голоду в Радянському Союзі немає, що все це – вигадки.

Проте українці робили спроби донести світові інформації про реальну ситуацію. Наприклад, Представник уряду Української Народної Республіки в екзилі Олександр Шульгін звернувся до Хлібної комісії, створеної Лондонською економічною конференцією. Він писав: «В той час, коли комітет радників повинен встановити кількість зерна, що СРСР вивезе за кордон, ми просимо вас в ім’я гуманності заперечувати проти будь-якого вивозу їстівних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду – селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо кваліфікувати інакше як злочинний».

.Нині, здається, завдяки проведеним дослідженням і завдяки дослідницькій роботі, що триває, у світі меншає кількість тих, хто вірить брехні сталінської, а нині путінської Росії. Голодомор був злочином, мав спеціальні антиукраїнські акценти. І все не підлягає забуттю.

Jurij Szapował