Просимо про ліки і книги

З проф. Konstantynem SIGOWEM із Києва про друковане слово на лінії фронту, про спільну європейську боротьбу і про те, що робити, аби уникнути мільйонів біженців із Польщі, розмовляє Wiktoria HOTS. Проф. Konstantyn SIGOW співавтором виданої Інститутом Нових Медіа книги «Народження нової Європи. Україна випростала нас» (написаної спільно із журналісткою «Le Figaro» Laurą Mandeville).

Wiktoria HOTS: пане професоре, на одній з конференцій ви згадували, що українські книги користуються неочікуваною популярністю на деокупованих територіях та поблизу лінії фронту. Як можна пояснити цей феномен? Люди, які пережили голод, холод, відсутність води, тягнуться до книжок як до релаксу і психотерапії?

Prof. Konstantyn SIGOW: так, я вважаю, що це насправді дуже важливий феномен, і “Дух і Літера” разом із PEN-клубом постійно займаються тим, щоб передати книги в подарунок бібліотекам, наприклад, тих міст, які були звільнені з-під окупації. І наші друзі з PEN-клубу, і ті, хто передавав ці книги розповідають, що від місцевих мешканців є такі прохання: «Просимо про ліки і книги». Думаю, що книги для них дійсно несуть терапевтичну функцію. Людина може відновити свою людяність, свою внутрішню тишу після всіх бомбардувань; може увійти в контакт з чимось, що сильніше і вище ніж те, що нині атакує Україну і українців – і водночас перенестися в інший час, ввійти у спілкування з добрими авторами.

Для військових ми надрукували “Кобзар” Тараса Шевченка: у кишеньковому форматі, з обкладинкою-пікселем. У такому ж форматі — Василя Стуса. Я бачив фотографії з фронту з цими книжками. Наприклад, літературознавець Олексій Сінченко, наш співробітник з “Духу і Літери”, – а він зараз на фронті, — каже, що це дійсно необхідно. Ми постійно отримуємо запити на книжки з військових частин. Просять як військові, так і капелани. Я думаю, що це частина людяності, частина нашого суспільства після Майдану. Пам’ятаєте, на барикадах Майдану дівчата читали вірші? Весь світ побачив ті світлини. А сьогодні у Харкові, у Дніпрі, в інших містах – люди можуть навіть незалежно від того, є у них зарядка в телефоні, чи ні, спокійно, незалежно від обставин, перебувати у цьому світі сенсів. Не у світі абсурду, не у світі нісенітниці, а у світі глибоких людських сенсів. І я думаю, що це важливий феномен, про який варто знати всій Європі.

Кожної середи у видавництві проводимо нараду, де вирішуємо, які книги українських авторів видаватимемо, які перекладатимемо. Намагаємося друкувати наші книги, наприклад, саме у Харкові. Це робить можливим як підтримку харківських друкарень, так і розповсюдження книг ближче до лінії фронту. Про цю лінію фронту, про цю межу нещодавно чудово написали філософ Володимир Єрмоленко і літературознавиця Тетяна Огаркова. Їхнє есе “Життя на межі” визначило тему цьогорічного Книжкового Арсеналу. Спільний рух всієї України до боротьби з окупантом на різних полях — де вирішується наша доля, де вирішується питання нашої свободи і гідності — рух на цю межу завжди супроводжується сенсами. І, звичайно, книги несуть ці сенси.

— Ви працюєте у Франції, розмовляєте з французькими журналістами, з медіа. Вам відома громадська думка у цій країні. Як можна ще зацікавлювати Францію і Європу питанням війни в Україні? Бо зараз чуємо, що Європа втомлена цією війною, що як і політики, так і прості європейці не хочуть, не бажають вже цього слухати. Як можемо втримати зацікавлення цих країн?

Prof. Konstantyn SIGOW: я наведу конкретний приклад. 24 лютого 2022 року я перебував біля Києва у селі Хотянівка (Вишгородський район). Мені телефонувало багато журналістів, і, зокрема, Лаура Мандевіль із Франції, з якою ми спільно написали книгу. Лаура телефонувала мені весь цей період – чотири місяці… І записала серію наших бесід. Це, мабуть, була одна з небагатьох книг, що представляла прямий діалог Київ-Париж французькою мовою (цю книгу польською мовою також видав Інститут Нових Медіа [ТУТ ЛІНК]). Публікація викликала резонанс у Франції саме тому, що ми подбали аби вона була абсолютно доступною усім, хто не знав нічого про Східну Європу, про пострадянський досвід. Ми подбали, аби кожен француз міг зрозуміти, чому український рух опору має таку силу, чому традиція нашого опору зараз сягає часів, коли українці зі зброєю у руках після Другої світової війни продовжували чинити спротив Червоній армії.

З початку війни я наголошував на дуже важливих питаннях: окупований Чорнобиль, окуповане Запоріжжя, де знаходиться найбільша атомна станція Європи — це щоденна небезпека для кожного європейця. Вже знаємо, що хмари з-над Чорнобиля не зупиняться на кордонах Німеччини, Франції чи Польщі. Слід пояснити французам і загалом європейцям, що беручи участь у захисті України вони прямо захищають свій дім. Не лише від радіоактивних хмар. Вони боронять також майбутнє своїх дітей, своєї країни, і – я б сказав – певну стабільність, все-таки. Бо ми розуміємо – а німці вже навіть здійснили підрахунки – що в разі прориву фронту можуть з’явитися мільйони біженців з України. Але також – з Польщі, з Румунії, з інших країн-сусідів України. А це означає справжню гуманітарну катастрофу для всієї Європи. Це означає, що кошти, які Європа шукатиме, щоб дати собі раду з цією кризою, значно перевищуватимуть кошти, необхідні нині, наприклад, на закупівлю снарядів аби чеський план закупівель для фронту було втілено якомога швидше.

Дуже важливо дати європейцям зрозуміти, що українці захищають спільну демократію і свободу на всьому континенті. В інтересах громадян Європи – у тому числі польських громадян – зрозуміти, що українці захищають від найгіршого. Європейцям слід краще зрозуміти, чому українці «не втомлюються» на фронті. Чому «не втомлюються» волонтери й інші, наприклад, журналісти, які ризикують своїм життям, розповідаючи світові правду. Бо коли громадянин починає діяти – через мережу волонтерів, через ті чи інші способи допомоги (медичної, психологічної, економічної, інформаційної) – тоді він «не почувається втомленим». Бо бачить сенс. Діє згідно зі своїм сумлінням, зі своєю свідомістю, своїми компетенціями. Коли людина виконує щось, що має сенс, це допомагає рухатися і долати шлях без втоми, без розпачу, без зупинки, без дороги назад.

— Ми розмовляємо з Вами у Варшаві, у Польщі — країні, котра одна із перших надала грандіозну допомогу Україні. Польща ще перед війною оголосила про свою готовність надати допомогу українським біженцям, виявила велику християнську чесноту. Сьогодні, на жаль, польсько-українські стосунки переживають прохолоду. Чи є способи, котрі б залагодили непорозуміння між нашими країнами?

Prof. Konstantyn SIGOW: іноді, можливо через небезпеку, ми зосереджуємося на тому, щоб мати ґрунт під ногами, ми боїмося. Але треба мати й ширшу картинку. Якщо бачити цю ширшу картину, яку, наприклад, пояснив Єжи Ґедройць у журналі “Культура”, це означає, що взагалі майбутнє вільної Польщі і вільної України є абсолютною умовою їх солідарності. Що це є обов’язковим, аби ці країни відчували себе у світі незалежними. Щоби гімни “Jeszcze Polska nie zginęła” і “Ще не вмерла України і слава, і воля” лунали оптимістично, нам треба бути разом.

Як казав Іван Павло ІІ, мусимо зрозуміти, що якщо нас єднають 90 відсотків, то не можемо дозволити, аби решта 10 відсотків знищили все і щоб ми втратили з поля зору найважливіше. Далі на цьому фундаменті, звичайно, треба будувати все інше. Зокрема, я згадав про книги – для нас було дуже важливим ввести найважливіші наративи історії Польщі в українську освіту: у Києво-Могилянській академії, в інших університетах. Разом із пані Ольгою Гнатюк ми опрацювали магістерські програми Варшавського університету і Києво-Могилянської академії. Освітній вимір є дуже важливим: ми свідомі того, що проблема пам’яті і ті чи інші її інтерпретації сьогодні відіграють важливу роль і нам не можна дозволяти маніпулювати над нами якимись кризовими або трагічними подіями в історії.

Далі, звісно, слід розуміти, що ми всі діємо у ширшому європейському контексті, треба консультуватися з Європейською Комісією, з країнами, які теж мають справу з питаннями агрокультури і проблемами, які впливають на всю Європу. Тоді можна вирішувати питання, наприклад, яким чином українські продукти годуватимуть Африку й інші країни, і як витрачати гроші у такий спосіб, щоб не бути конкурентами. Розуміємо також, що кожна проблема має кілька площин. На вищій площині ми замислюємося, яким чином фермери даватимуть собі раду, якщо тут з’являться російські танки. Не бачити цього, а бачити лише на відстані своєї руки – це дуже короткозора тактика і вона послаблює обидві наші країни. Тому вважаю першочерговим щоб і політики, і лідери публічного простору знайшли аргументи і рішення.

Французький письменник Олів’є Вебер нещодавно сказав мені, що коли французам повідомляли, що через війну на сході Європи у них плата за електрику буде вищою, він сказав: “Ну гаразд, я можу одягнути два пуловери. Я можу одягнути навіть три пуловери – для того, щоб Україна перемогла”. Тобто існують ситуації, коли навіть на фізичному рівні я можу зробити зусилля для того, щоб ми разом перемогли. І якщо ми подолаємо небезпеку руйнації нашого суспільства, тоді зможемо розглянути й інші проблеми. Це питання пріоритетів, питання здорового глузду і бачення того широкого поля, яке справді нас єднає.

– Як європейські інтелектуали мають реагувати на виклики і конфлікти, які з’являються сьогодні у світі?

Prof. Konstantyn SIGOW: можу навести конкретний приклад, а саме позицію колишнього міністра юстиції Франції. Йдеться про Роберта Бадентера – саме його називають людиною, яка скасувала смертну кару у Франції, тому його знає кожен француз. Найновіша книга Бадентера називається “Владімір Путін: звинувачення”. Це та книга, яку мають прочитати всі державні мужі у Франції — президенти, парламентаристи, посли. Спосіб мислення Бадентера мали б перейняти, зокрема, сильні юристи. Саме у такий спосіб мас-медіа та інтелектуали мають тлумачити і пояснювати, чому ордер на арешт Путіна вже існує, чому дійсно йдеться про терористичну державу і чому важливо усім зрозуміти, що ми ніколи вже не повернемося до business as usual. Як теж — чому слід крокувати в інший світ, у якому демократії більш готові себе захищати.

Я двічі був учасником конференції Tocqueville Conversations – і там прозвучала ідея, що саме громадяни мають навчитись захищати демократію. Це означає, що громадян мають доозброїти і надати їм нову зброю, як у сфері інтелектуальній, так і в будь-якій іншій. Мені здається, що це дуже важлива тема, яку нині розвиває президент Франції. У дійсності питання безпеки тривожить кожного громадянина Європи. Звісно, ядерна зброя дає Франції у цьому плані авторитет (це єдина країна ЄС, яка має таку зброю). З іншого боку є розуміння того, що настала нова ера, у якій Європа має подбати про свою безпеку, незалежно від того, чи має американську парасольку, чи ні. Вважаю, що, можливо, з деяким запізненням, але ця свідомість все більше й більше дається взнаки. Це продемонструвала, наприклад, нещодавня прес-конференція у Празі, де президенти Чехії і Франції дали потужний сигнал, що Центральна Європа і Захід разом захищатимуть наші спільні інтереси, захищатимуть Україну і разом з українцями йтимуть до перемоги над агресором. Це дуже важливі сигнали.

– У Європі є чимало країн, які постраждали від російського імперіалізму. Чи цей досвід дозволить їм зінтегруватися заради перемоги над цією травмою і для запобігання її повторення?

Prof. Konstantyn SIGOW: звичайно, тут дуже важливим є досвід Польщі — пам’ятаємо повстання у 19 столітті, звідки пішов цей великий лозунг “За нашу і вашу свободу”. Бачимо також рішучу позицію балтійських країн. Кажуть, що сьогодні жінки у Європі більш відважні: не тільки Урсула фон дер Ляєн, а й Кая Каллас. Естонія, пропорційно до своєї економіки і чисельності населення, сьогодні є найактивнішою країною Європи з огляду на участь у нашій спільній обороні; є солідарною з Україною.

Це безпосередньо пов’язано з досвідом тоталітарної держави, яка не була покарана. І цей досвід безкарності штовхає нас до пошуку правди – говоримо про трибунал, про засудження злочинів сталінізму і путінізму, а також обмін досвідом країн, які ми згадали, із Західною Європою і цілим світом. Бо та медіація, та функція, той голос, наприклад, у Варшаві, Лондоні, Берліні, Парижі, Мадриді чи США, є важливими. Це — свідома, послідовна адвокація нашої безпеки, нашої свободи. І мені здається, що більш уважно сьогодні нас чує Франція. Наприклад, я саме підписав контракт на переклад українською мовою книги, що вийшла під назвою «Наша війна» (“Notre guerre”) авторства французького філософа і політолога Ніколя Тензера. Це означає, що французи розуміють, що це також війна французьких громадян. Ця книга дуже сильна. Ніколя Тензер є впливовою людиною, спілкується з урядом, з французьким парламентом. Заохочую звернути увагу на цього автора. Гадаю, що такі автори нині є більш впливоми, ніж раніше. Власне, це тези, які я у діалозі з ними розвивав впродовж двох років і зараз ми бачимо, що це поволі стає мейнстрімом.

Розмовляла Wiktoria Hots