Через репарації до примирення

Берлін реагує алергією на кожну згадку про військові репарації. Тим часом їхня виплата стала б важливою подією та можливістю для Німеччини досягти повного польсько-німецького примирення.

.«Вбивали безсоромно, без жодних докорів сумління», — схвильовано розповідає Вініцюш Натоневський. Йому було лише 6 років, коли 2 лютого 1944 року німці спалили його рідне село Щецин на Люблінщині. У той час така ж доля спіткала кілька дооколишніх міст, які підозрювали у підтримці партизанів. Загалом того дня загинуло від 800 до 1300 осіб, у тому числі жінки та діти. Це була одна з найжорстокіших німецьких акцій «пацифікації» у сільській місцевості окупованої Польщі.

Натоневський вижив, але отримав серйозні опіки. Шрами залишились йому назавжди, як і травми. «Він каже, що це незавершена справа в його житті», – пояснює його донька Божена. Її батько не отримав статус інваліда війни, оскільки не відповідав вимогам законодавства. Він не отримував жодних пільг від Фундації «Польсько-німецьке примирення», оскільки підтримка надавалася лише окремим категоріям постраждалих. Розуміючи, що в суді в Німеччині немає жодного шансу отримати відшкодування, він подав до суду на німецьку державу в Польщі. Безрезультатно – Верховний суд послався на імунітет Німеччини. Не допомогла і скарга в Європейський суд з прав людини – він навіть не прийняв справу до розгляду.

Випадок Натоневського чітко показує: не може йти мови про те, що Німеччина повністю розрахувалася з Другою світовою війною. На різноманітних ювілейних урочистостях німецькі німецькі політики говорять гарні слова про особливу історичну відповідальність своєї країни. Очевидно, однак, вона не означає – окрім дрібних, часто вимушених жестів – відповідальності матеріальної. Бо коли справа доходить до конкретики, згадуються різні правні загвіздки, починаємо негідну гру в вичікування, позовну давність і забуття.

Після повстання у ФРН індивідуальна компенсація жертвам німецького нацизму спочатку взагалі не поширювалася на польських громадян. Пізніші виплати – жертвам медичних експериментів чи примусової праці – варто все ж вважати символічними в контексті гігантської гекатомби, яку німці влаштували для поляків у 1939–1945 роках. Брутально кажучи, пільги отримували ті, хто прожив достатньо і потрапив у «відповідну» групу жертв. І вони теж часто відчували, що дочекалися лише милостині.

Схожа гра розгортається навколо воєнних репарацій, тобто компенсацій, які належать уже не окремим жертвам, а Польщі як державі, яку Німеччина напала та жорстоко окупувала. Послідовні уряди в Берліні намагаються переконати світ, що справа юридично закрита. Ті ж політики, які щодня охоче згадують на мораль, говорять на цю тему бездушною мовою абзаців. Вони щосили намагаються пояснити, чому вони не повинні платити репарації. Але уникають як вогню питання, чому саме не хочуть їх платити.

Іноді звучить аргумент, що репарації — це дорога в нікуди, що після Першої світової війни вони ввели Німеччину в кризу й опосередковано проклали шлях Адольфу Гітлеру до влади. Як історик я не можу погодитися з цією аналогією. Сьогодні Німеччина є найбільшою економікою в Європейському Союзі – незрівнянно сильнішою та стійкішою до криз, ніж за часів довоєнної Веймарської республіки. Мало хто знає, що репарації за Першу світову Німеччина виплачувала до 2010 року. Це жодним чином не завадило їй побудувати заможну державу.

Іноді я також чую, що майже вся Європа зазнала наслідків Другої світової війни, і якби всі уряди тепер вимагали репарацій, не було б кінця претензіям. Той, хто використовує такий аргумент, явно не знає специфіки німецької окупації польських земель, яка є незрівнянно страшнішою, ніж у Західній Європі. Майже 6 мільйонів жертв, масове знищення в таборах, показові та таємні страти, примусові виселення, пограбування культурних цінностей, навмисне знищення міст і спалення сіл – усе це не лише залишило глибокі травми, але й призвело до жахливих втрат, які можна досить точно підрахувати. Жоден із наших предків, убитих чи скалічений злочинами під час Другої світової війни не дав нам права аби від його імені скасувати всю кривду, заподіяну німцями.

.Так, Німеччина це наш сусід, з яким ми хочемо будувати добрі відносини у ХХІ столітті як партнери в НАТО та Європейському Союзі. Віхою на цьому шляху були б військові репарації — акт міцної матеріальної справедливості. Я сподіваюся, що уряд у Берліні  також побачить в них можливість для справжнього примирення між нашими націями.

Кароль Навроцький