Проф. Кевін ХЕЛЛЕР: Нюрберг XXI століття

Нюрберг XXI століття

Photo of Prof. Kevin HELLER

Prof. Kevin HELLER

Професор міжнародного публічного права Амстердамського університету. Брав участь у переговорах Міжнародного кримінального суду щодо злочину агресії, був юридичним радником Human Rights Watch у процесі над Саддамом Хусейном, був одним із юридичних радників Радована Караджича в МТБЮ та був свідком позивача в успішній справі Alien Tort Statute проти психологів, які розробили та керували програмою тортур ЦРУ.

Ryc. Fabien CLAIREFOND

Інші статті цього автора

Чи можна – і як – Росію притягнути до відповідальності за злочин агресії? – пише проф. Кевін ХЕЛЛЕР

.Однією з причин, чому судді, які працювали на Нюрнберзькому процесі після Другої світової війни, вважали «злочин агресії» найгіршим видом міжнародного злочину, полягала в тому, що такий злочин тягне за собою всі інші . Іншими словами, коли йдеться про злочин агресії, можна очікувати, що він призведе до військових злочинів, злочинів проти людства, а іноді навіть до геноциду. Протягом 75 років після Нюрнберзького процесу ми не були свідками надто великої кількості актів повномасштабної агресії з боку однієї держави проти іншої. Ось чому пряме порушення Росією міжнародного права є таким дивним і вражаючим.

З точки зору міжнародного права ситуація цілком зрозуміла. Стаття 2.4 Статуту Організації Об’єднаних Націй забороняє застосування сили проти політичної незалежності або територіального суверенітету іншої держави. Відповідно до переважаючого тлумачення цього положення, заборона охоплює застосування сили незалежно від її обсягу. Тож не має значення, чи вживає Росія термін «спеціальна військова операція», як не має значення також те, що країни НАТО назвали ситуацію в Лівії «кінетичними військовими діями», а інтервенцію у В’єтнамі Сполучені Штати описали як «поліцейські дії». Якщо одна держава застосовує силу проти іншої без належного обґрунтування, вона порушує заборону застосування сили. Розширивши свої сили на 200 000 військовослужбовців і перетнувши український кордон за допомогою піхоти, повітряних сил і танків, Росія залишила дуже мало місця для інтерпретації.

Те ж саме стосується наданих Росією обґрунтувань. Загалом можна припустити, що існують певні ситуації, які виправдовують застосування військової сили проти іншої країни. Найбільш очевидний випадок – самооборона. Держава, яка стала жертвою збройного нападу, має право на захист. Якщо, діючи в порядку самооборони, така держава застосовує силу на території держави-агресора, то вона не порушує заборони застосування сили, оскільки її дії становлять правомірну самооборону.

Росія наводить три імовірних виправдання свого вторгнення. Він стверджує, по-перше, має право на самооборону проти України. Водочас не стверджує, що стала жертвою збройного нападу. Також не стверджує, що існувала пряма загроза такого нападу, ознакою чого міг бути підхід українських військ до російського кордону. Аргументи Росії ґрунтуються на цілком фіктивному припущенні, що Україна вступила в змову із Заходом, і, зокрема, зі Сполученими Штатами, щоб розвинути свій військовий потенціал до такої міри, яка б дозволила їй атакувати Росію. Тому Росія посилається на цілком законну потребу в самообороні, але трансформує цей аргумент у спосіб, неприйнятний для будь-якої країни світу. Відповідь на цю позицію проста: жодна країна не може скористатися своїм правом на захист від гіпотетичної атаки, доказів якої майже немає. Таку оборонну дію можна охарактеризувати як превентивну самооборону, але навіть Сполучені Штати – країна з довгою традицією розтягування міжнародного права, особливо у сфері самооборони, – не дозволили б собі відкрито піднімати такий абсурдний правний аргумент. Навіть Ізраїль не став би, де загалом допускається превентивна самооборона. Отже, аргумент Росії щодо самооборони не є базованим на фактах.

Друге обґрунтування використовує концепцію колективної самооборони. Держава, яка є об’єктом агресії, може звернутися за допомогою до інших держав. Росія намагається використати цей аргумент, стверджуючи, що вона виступає на захист так званих Донецької та Луганської народних республік, які нібито захищаються від України як держави-агресора. Донецьк і Луганськ не є, перш за все, державами, і вони не можуть стати державами лише тому, що так говорить Росія. Перш ніж даний політичний утворення буде визнано державним, воно має виконати ряд умов, яким ці області, безумовно, не відповідають. Крім Росії, ніхто не сумнівається, що з об’єктивної точки зору вони не є державами. Тому, якщо вони не є державами, а є частиною України, вони не мають права на самооборону (перебуваючи в складі) України. А оскільки вони не мають права на самооборону проти України, вони також не мають права вимагати від Росії колективної самооборони від їхнього імені. Тому цей російський аргумент є безпідставним.

Третій аргумент, який Росія використовує для виправдання своєї агресії проти України – це необхідність захисту етнічних росіян від геноциду, вчиненого українцями. Однак такого геноциду не відбувається, і немає буквально жодних доказів, які б це підтверджували. Навіть якщо геноцид був скоєний (а це не так!), Росія фактично посилається на право на одностороннє гуманітарне втручання. Згідно з цією концепцією, одна країна може вторгнутися в іншу, щоб захистити цивільне населення від дій уряду, навіть якщо операція не була схвалена Радою Безпеки ООН. Однак у міжнародному законодавстві майже немає аргументів на користь визнання одностороннього гуманітарного втручання легітимним. Ми можемо говорити про це лише в рамках рішень, прийнятих Радою Безпеки ООН. У цьому сенсі втручання в Косово та вторгнення в Ірак були незаконними. Таким же чином напад на Україну є незаконним. Зауважимо, що Росія навіть не ссилається на законний виняток із заборони застосування сили. Вона ссилається на незаконний виняток і за нагоди висміює його, оскільки його застосування не ґрунтується на жодних фактах.

З’являється питання, чому в ситуації, коли міжнародне право чітко вказує на повну відсутність правового підґрунтя для дій Росії в Україні, Росія досі їх постійно надає. Багато хто каже, що приклад України доводить непотрібність міжнародного права. Справді, існує проблема з дотриманням його положень, яке, як відомо, дається нелегко. Однак якщо міжнародного право не має жодного значення, навіщо б тоді Росія намагалася виправдовувати свою агресію? Навіть якщо вона робить це виключно з законодавчих міркувань, або хоче створити виправдання на потреби власних громадян, то все ж бере до уваги положення міжнародного права.

Все всказує на те, що Росія посилається на міжнародне право, аби санкціонувати вторгнення та захистити себе від відповідальності за агресію. Цю відповідальність можна розглядати в кількох вимірах – кримінальна відповідальність осіб, відповідальність держави а також інші негативні наслідки.

Якщо мова йде про загальні наслідки, слід зазначити, що очевидне порушення Росією міжнародного права зіткнулося з недвозначною реакцією. Ця реакція ще більше вражає тому, що до неї були залучені країни від Японії до Польщі, а також приватні компанії та організації. Це доводить, що міжнародне право – це не сукупність правил, які існують лише на папері, а втілення принципів і цінностей, з якими чітко ототожнюється все міжнародне співтовариство.

Що стосується відповідальності держави, то теоретично Росія повинна вивести свої війська, вибачитися і сплатити репарації за те, як вона порушила міжнародне право. Однак слід пам’ятати, що такий вид відповідальності вкрай важко стягнути. Це контекст справи проти Росії, поданої Україною до Міжнародного суду ООН. Україна намагається притягнути російську державу до відповідальності за неправильне тлумачення Конвенції ООН про покарання злочину геноциду як привід для повномасштабного вторгнення на її територію. Міжнародний суд вжив превентивних заходів, зазначивши, що Росія нібито порушила міжнародне право, і закликав Росію як країну припинити військові дії до завершення судового провадження.

Розглянемо тепер кримінальну відповідальність фізичних осіб. Чи можна притягнути російських урядовців до відповідальності за незаконну діяльність проти України?

Відповідь досить складна. Прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Хан зараз розслідує злочини, імовірно скоєні в Україні. Якщо він прийде до висновку, що є обґрунтовані підстави вважати, що російський (або український) політичний чи військовий лідер, або навіть молодший головнокомандувач, несе відповідальність за такі злочини, він може видати ордер на арешт, після чого всі країни-члени Трибуналу повинні будуть виконати цей обов’язок. Тому є шанс розкрити злочини проти людства, скоєні в Україні. Слідство триває.

Однак розслідування злочину агресії є складнішим. Хоча Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію розглядати злочини агресії, його юрисдикція дуже обмежена і дуже відрізняється від юрисдикції щодо військових злочинів, злочинів проти людства та геноциду. Найбільша відмінність полягає в тому, що держава, яка не є членом Трибуналу, не може бути притягнута до відповідальності за злочин агресії, навіть якщо він скоєний на території держави, яка визнає юрисдикцію Трибуналу. Тому Суд може розглядати воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид, але не може розслідувати Росію за злочин агресії, скоєний в Україні.

Це дуже серйозне обмеження. Фактично, єдиний прецедент вироку за злочин агресії був у Нюрнберзі, коли більшості звинувачених був поставлений вирок за вчинення злочину, який сьогодні ми б назвали злочином агресії (тоді це називалося злочином проти миру). Зі сказаного випливає, що притягнути державних службовців до відповідальності за злочин агресії хоча б через Міжнародний кримінальний суд було б важко. Отже, що слід робити?

Якщо ми хочемо притягнути Росію до відповідальності за незаконну агресію – а я вважаю, що ми повинні дати міжнародній спільноті, зокрема потенційним агресорам, чіткий сигнал про те, що така поведінка не буде толерованою – нам потрібно знайти механізм, за допомогою якого вдалося б це реалізувати.

Україна карає агресію у своєму національному кримінальному кодексі, і на цій основі вона може порушити справу проти захоплених у полон російських політичних чи військових лідерів. Більше того, декілька країн, у тому числі Польща, вже розпочали процедури агресії на основі універсальної юрисдикції. Технічно немає причин, чому Польща, Німеччина чи Швеція не могли б порушити судовий процес проти російського чиновника, якого вони могли затримати.

Але я вважаю, що було б найкраще, якби Україна створила новий трибунал із спеціалізованими палатами, які будуть займатися виключно агресією. Це може бути гібридний трибунал, до складу якого входять українські та міжнародні слідчі, прокурори та судді. Юрисдикція такого суду була б місцевою юрисдикцією України. Україна має право притягнути росіян до відповідальності за агресію, оскільки злочин було скоєно на її території. Таким чином, Україна також має право звернутися за допомогою до міжнародної спільноти. Це можна назвати різновидом колективної самооборони.

.Міжнародна спільнота має допомогти фінансувати такий трибунал і підтримувати його роботу. Зокрема, до цієї діяльності має бути залучена Рада Європи як міжнародна організація, яка буде допомагати Україні у створенні трибуналу. Це рішення має ряд переваг. Майже всі країни-члени Ради Європи мають довгострокові зобов’язання щодо боротьби зі злочином агресії. Переважна більшість країн світу, які ратифікували поправки Міжнародного кримінального суду щодо агресії, належать до Ради Європи. Переважна більшість країн світу, які криміналізують агресію у своєму національному законодавстві, також належать до Ради Європи. Крім того, всі країни Центральної та Східної Європи, які особливо зацікавлені у покаранні російської агресії, також входять до Ради Європи. Тому я вважаю, що проблема з відповідальністю за російську агресію має європейське рішення у вигляді гібридного трибуналу в Україні, який підтримує Рада Європи.

Кевін Хеллер
Текст опублікований в номері 40 місячника “Все, що найважливіше”

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 23 sierpnia 2022