Росія не є і ніколи не була частиною Європи

Після російської агресії ми більше не питаємо, чи Україна це Європа. Звичайно так. Однак сприйняття Росії змінилося, – пише проф. Франсуа АРТОГ

.У Франції змінюється сприйняття Сходу Західною Європою. Якби ще кілька місяців тому запитати громадянина якоїсь західної країни про державність України та поставити основне запитання – чи це все ще Європа? – йому було б складно відповісти. На щастя, зараз вже ні. 

Для мешканців заходу Україна завжди знаходилась десь «посередині». З уваги на історію цієї країни її почуття приналежності зовсім неочевидне для француза, італійця, німця чи англійця. Сама етимологія назви Україна складна. Найпоширенішим перекладом слова Україна є «окраїна» — «прикордоння», хоча назва Україна походить від давньоруського «країна» («власна земля»), а додавання «у» в цьому сполученні означає антонім слова чужина («чужа земля», «чужа країна»).  Мовне спрощення ускладнює сприйняття цієї країни людиною заходу: країни, яка знаходиться десь «посередині», колись частина території Польщі, потім Росії, Радянського Союзу, з короткою історією державності, про яку ми насправді нічого не знаємо, і яка існує лише 30 років. Більшість французів навіть не намагаються вивчити нюанси історії країни в унікальній ситуації, де Україна, як і Білорусь, мала власну позицію в ООН, а не виступала там в рамках УРСР.  

Вже 30 років Україна будує свою державність, кувала, як сталь, політичну, культурну та мовну незалежність у цілковито західноорієнтований спосіб, боролася за своє місце в Європі. Європейський Союз був реалістичним варіантом для Києва, можливо, через досить невеликі шанси на членство в НАТО. Така прозахідна орієнтація України та прагнення суспільства до демократії явно виявилися прямою загрозою Володимиру Путіну та його владі в Росії. Парадоксально, але його спроба приборкати прозахідні суспільні тенденції в Україні виявилася контрпродуктивною. Російський президент недооцінив роль емоцій.

Проте залишимо на мить політику осторонь. Західні суспільства є вразливими, і їхнє нинішнє життя в стані презентизму – вічного «тепер» – у якому домінують образ, інформація та «тут і зараз», означає, що шкода, яка відбувається так близько, впливає на нас непомірно більше, ніж інші події. Це також означає, що воля українців до боротьби, їхня потреба в підтримці та повазі є абсолютно очевидними і це визнають західні суспільства. Після російської агресії ми більше не питаємо, чи є Україна Європою. Звичайно так. Однак сприйняття Росії змінилося.

Москва завжди відігравала важливу роль в архітектурі європейської безпеки, хоча говорити про «безпеку» у випадку Росії, означає, мабуть, вживати неправильне слово. Проте досі деякі політики на Заході абсолютно впевнені, що ця країна потрібна для забезпечення стабільності в Європі.

Ці тенденції та переконання походять з історії. Частково це пояснюється концепцією Східної політики (Ostpolitik) Віллі Брандта та загальною тенденцією західноєвропейських країн пристосовуватися до ситуації біполярного світу між Росією та США.

Адже історія любить повторюватися. Особливо щодо Франції, яка завжди намагалася зменшити американський вплив у Європі. Ми спостерігаємо щось схоже на повернення США в європейську політику та конкуренцію з Росією після поразки Дональда Трампа. Франція вважає посилення англо-американських позицій небезпечним, тож продовжує намагатися маневрувати між різними впливами й тому не готова до поразки Росії.

На відміну від України, Росія не є і ніколи не була частиною Європи. Звичайно, ми можемо знайти культурно-історичні зв’язки з релігією, зв’язки з Візантією, але треба пам’ятати, що ця дискусія все ще жвава в самій Росії. Звичайно, частина історії Росії також пов’язана з Європою, а частина європейської історії пов’язана з Росією. Але водночас Росія має частину власної історії, в якій ми не знайдемо європейських моделей ідентичності чи європейських моделей поведінки. Але ключем до труднощів, які Захід відчуває у візуалізації світу без Росії, є інше розуміння поняття часу. Європа і весь західний світ живе в умовах глибокого презентизму. Саме сьогодення має для нас найбільшу цінність, а також час і темп. Цього не можна сказати про Росію, і я підозрюю також про Китай. Ми програємо, бо живемо в інший час; ми живемо «тут і зараз», а не «вчора» і «завтра».

Західноєвропейські лідери через свою поведінку, в якій домінує презентизм, абсолютно сліпі до того, що коїлося в Росії останні 20 років. Найкращим прикладом цієї сліпоти є імпорт нафти та газу. Європа та її лідери протягом кількох десятиліть систематично ставали все більш залежними від російських енергоресурсів, а їхня уява залишалася в рамках «тут і зараз». Про наслідки не думали. Тому так легко вдалося стати залежними.

В останні десятиліття європейська співпраця з Росією була не про майбутнє чи безпеку, а про дешеву сировину та хороший бізнес. Схожим чином ми стаємо все більш залежними від Китаю. Ми не сприймаємо їх як авторитарний режим, а бачимо лише величезний ринок для європейських виробників і продавців. Тут і зараз.

Важко прийняти світ таким, який він є. Найкращим доказом цього стали дні одразу після початку війни – як довго тривало і яким складним виявилося узгодження спільної європейської позиції щодо російської агресії.

Замість того, щоб максимально жорстко відреагувати, ми обговорювали напрямки: SWIFT, обмеження  для озброєння України… Легко показати, що до 24 лютого у нас була чудова розвідка, яка чітко вказувала, що війна почнеться. Адже 200-тисячне військо збирається на кордоні не для проведення навчань. Проте нам знадобилося багато часу в Європі, щоб зрозуміти, що насправді сталося.

У всьому винен презентизм. Система часу, яка домінувала в західному світі і яка робить нас менш готовими до викликів майбутнього. Ми просто не думаємо про це. Життя в ілюзіях і зосередженість на сьогоденні привели нас до нинішньої ситуації. А західні лідери все ще перебувають у глибокому презентизмі. Чи вийдуть вони з цього?

Ми повинні задати собі питання, чи готові наші лідери та ми самі до викликів майбутнього. Як і щодо російської агресії, у нас є точна та вірогідна інформація. Ми знаємо, куди йдемо. Ми збираємося щось з цим робити? Ми все ще думаємо про майбутнє? У мене немає відповіді на ці питання. Можливо, шок від російської агресії виявиться тривожним дзвіночком, який чітко покаже нам, що ми не можемо продовжувати жити лише «тут і зараз», що пора починати думати про майбутнє.

Франсуа Артог

Текст опублікований у №43 видання «Все, що найважливіше»