Ян Рокіта: Наша спільна історична Батьківщина

ua Language Flag Наша спільна історична Батьківщина

Photo of Jan ROKITA

Jan ROKITA

Філософ політики. Випускник юридичного факультету Ягеллонського університету. Опозиційний діяч «Солідарності» в 1989-2007 роках, в минулому керівник парламентарного клубу Громадянська Платформа. Сьогодні – викладач в вищих навчальних закладах.

.Коли, відвідуючи Львів, піднімаємось парковою алеєю аж на Високий Замок, щоб звідти спостерігати прекрасну панораму міста, зустрічаємо по дорозі великий кам’яний монумент, на якому розміщено пам’ятну таблицю. Напис українською мовою говорить: «14 жовтня (24) 1968 р. козацько-селянські відділи під командуванням героя визвольної війни полковника Максима Кривоноса розбили загарбницьке військо польської шляхти і здобули замок на цій горі». Пам’ятник разом із таблицею побудовано в радянськi часи – в 1953 році. Він вшановує пам’ять певної події, яка відбулась в перших місяцях козацького повстання, піднятого гетьманом Богданом Хмельницьким – провідником і політиком, котрий першим поставив на європейському денному порядку «українське питання», тобто постулат створення української державності. Після кількох виграних битв з королівськими військами козаки взяли в облогу Львів – столицю руського воєводства, але міста здобути не вдалось. Однак після довгої і запеклої облоги під’їзна дорога полковника Кривоноса проламала брами замку (у всякому разі, очевидно, внаслідок зради захисників міста) і вдерся на Високий Замок. В обширній статті на цю тему в українській Вікіпедії можна прочитати, що сталось пізніше. «Почалась кривава різня. Жоден перебуваючий на Замку не зазнав пощади: жоден православний, жоден католик, жоден поляк, жоден русин, жоден єврей. Ані віра, ані стать, ані вік не оберегли від смерті. Тільки страшний крик розпачу змішався з криками переможця і доходив аж до мурів міста. Козацький «Літопис Самовидця» додає, що з замкової гори Козаки «тепер могли стріляти не тільки в людей, а навіть в курей». 

Ось власне ми перебуваємо в самому серці складної спільної історичної спадщини поляків і українців. Вона замикається в питанні: чия була тогочасна Річ Посполита? Україна (тоді частіше її називали Руссю) опинилась в спільній державності з Польщею як результат двох історичних фактів. По-перше, падіння в ХІІІ столітті під ударами татар двох чудових руських держав – Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, а, по-друге, союзу Польщі із Литвою, котра (мало хто сьогодні про це знає) «зібрала» в одне, більшість західно-руських князівських земель після нашестя татар. В часи великих релігійних суперечок між православними і латинниками Київ, Львів чи Вільнюс були так само важливими осередками боротьби за руську культуру, а на Вавелі королівські книги в часи литовського короля Ягайла велись руською мові, тобто давньоукраїнською. Коли, в свою чергу, угорець Баторий на краківському троні розсилав громадянам Річ Посполитої свої універсали, підписував їх між іншим так: «до народів руської, київської, волинської, подільської і брацлавської України». Україна – для Баторого була тією частиною Русі, котра не планувала піддаватись щораз швидше прогресуючій експансії Москви. А тим самим, хоч культурно східня і візантійська, то політично вона хотіла приналежати до Заходу, що в сьогоднішніх реаліях означало лояльність до багатонаціональної Речі Посполитої і її монархa, котрий перебував на вавельському замку. Ця ключова річ, з пізнішої точки зору цілої польсько-української історії: факт, що з перспективи Кракова, Україною вважалось все те, що мало бажання протистояти Москві.

Ця політична єдність України з Польщею в результаті в XV столітті переходила в полонізацію багатьох руських народів, для яких відрізненням залишалась православна віра. Коли московський князь Василь ІІІ вирушив на Річ Посполиту, щоб відібрати їй руські землі, під Оршею побив його також православний князь Костянтин Острозький – «руський Сципіон», як тоді його називали, а для поляків народний герой, який до сьогодні спочиває в крипті Києво-Печерської Лаври. Його син був творцем слов’янської греко-латинської Академії в Острозі на Волині, підпис котрого досі видніє під актом Люблінської унії, а в 2008 році він був проголошений автокефальною православною церквою України святим. Мовою універсалів Баторого можна сказати, що ці князі – це була чудова тогочасна політична і культурна еліта України. Вітчизною, якій були безмежно вірні, і як військові полководці так і громадяни – була Річ Посполита. Зрештою, так само, як на початку нею була для відомих своєю волелюбністю козаків, тобто напів осілих мешканців київських земель. Вільні козаки завдячували свою зростаючу політичну силу, перед усім, своїм військовим цінностям. Протягом половини століття вони становили безцінну охорону південно-східних кордонів, які були постійно атаковані татарами, а потім цілою силою султана. Під Хотином в 1621 році, шість із половиню тисяч козаків полягло, рятуючи королевича Владислава Вазу. А коли він став королем, всі козаки розраховували на те, що отримають від нього системну автономію і повні політичні права, котрі їм обіцяно.

Річ Посполита не дотримала однак обіцянок, які дала козакам. І це власне в цьому місці в спільній історії починається смуга трагедій, фінал яких буде мати місце три століття пізніше, під час другої Світової Війни. Щоб підтримати свої постулати козаки почали піднімати повстання, першe вже в 1592 році на чолі з гетьманом Христофором Косіньським. Потрібно теж добре розуміти чому Річ Посполита не дотримала тоді своїх обіцянок. Отож, тому що власне сама входила в епоху повільного внутрішнього розкладу, страждала від розбещеності магнатів, анархічності шляхти і драматичного ослаблення королівської влади. Закінчилось «золоте століття» династії Ягеллонів, а її політична еліта вже не була здатна до актів такого масштабу, як унія з Великим князівством Литовським, вигадана політично геніальними панами з Малопольщі два століття раніше. На жаль, занадто пізно у спільній історії з’явилось питання політичної ідентифікації України. Коли з цілою силою протиставляється їй в середині XVII століття Богдан Хмельницький, вона не провадить до очікуваної козаками великої політичної реформи, а до війни. Полякові, свідомому подальшої долі Батьківщини, важко забути, що на початку козацького повстання Хмельницький писав до короля Яна Казимира, що так насправді хоче одного: «Про це Господа Бога просимо, аби ти був самодержцем, як інші королі, а не невільником шляхти». Промовляючи сучасними категоріями, козаки вимагали сильної виконавчої влади, бо знали, що тільки вона може перемогти хаос і сваволю магнатів в Україні.

Як писав Людовик Кубала, Хмельницький це хтось, хто «народився правителем». Безсумнівно він не міг витримати того, що щораз слабша держава не могла виповнити його вимагань. Тому спочатку напав силою на Річ Посполиту, котра після поразок на початку, мала ще достатньо сил, щоб стлумити повстання. Потім посунувся ще далі: хотів детронувати короля і вигадав концепцію поділу щораз слабшої країни між Швецією, Прусами і Трансильванією, так щоб в середині вирізати нову козацьку державність. Це власне той момент, коли Кривоніс на короткий проміжок часу здобув львівський Високий Замок, а Україна почала втрачати почуття, що багатонародна Річ Посполита це також її держава. Бо якщо на цей, впринципі, малозначущий в історії «львівський інцидент», поглянути очима лояльного мешканця тогочасної Речі Посполитої, то напад на одне з найважливіших міст, різня на здобутому Високому Замку, а потім стріляннина з висока в «людей і курей» в місті повинно здаватись чимось неодмінно поганим, авантюрним і негідним людської пам’яті. З того часу, аж до сьогоднішньої епохи існує велика прірва між патріотичною свідомістю України і баченням тієї давньої Речі Посполитої: прекрасної, спільної, хоч в часи повстання Хмельницького гниючої з середини і зараженої бактерією занепаду. Люта радянська пропаганда і брехливе навчання після другої Світової війни ще доповнили чашу цієї психологічної трагедії, яка торкнулась ідентичністі двох народів.

Протягом наступних трьох століть ще кількаразово з’явилялись миттєві проблиски українсько-польської політичної спільноти, так глибоко закоріненій в історії обох народів. Ці проблиски є і сьогодні історично безцінними тому, що творять цей другий, альтернативний ланцюг спільної політичної традиції, до котрої сьогодні можуть віднестись обидва народи. Що є характерним, наступні елементи ланцюга завжди пов’язані зі спробами затримати спрямовану в сторону заходу московську навалу. Коли виявилось, що козацькі розрахунки на те, щоб піддатись Москві, для того щоб отримати від неї те, чого не могла Україні дати Річ Посполита, виявились марними, а в Києві перший раз постала фортеця з озброєним московським військом, гетьман Іван Виговський знову повертає Україну в бік Речі Посполитої. А ця в якомусь надзвичайному (як на той час) припливі політичного розуму, ухвалює велику системну реформу, про яку просили козаки протягом ста років. Узгоджена в Гадячі на річці Псел концепція самостійного Великого Руського князівства, з власною владою, релігією і мовою, третьої частини унійної Речі Посполитої, затвердженої сеймом і королем, є так насправді крахом держави, котра вже не мала сили впроваджувати в життя таких великих змін. Більше того, до цього була необхідна велика війна з Москвою, на яку остаточно Виговський йде самотужки, пробуючи відбити Київ, однак без успіху. В Україні починається епоха, про яку народ потім скаже: «від Богдана до Івана не було гетьмана». Цим другим Іваном буде пів століття пізніше Мазепа, але його відчайдушна спроба звільнення України з допомогою Польщі, Франції, і Швеції буде мати самовбивчий характер. Правду кажучи, ані від Польщі, ані від України вже нічого не залежало тому, що вже на початку XVIII століття обидві країни були лише пішaками в руках європейських правителів. Цар Петро зробить Польщу васалом, а Україну просто знищить. Довга ніч впаде на обидва народи.

Коли наприкінці XIX століття обидва народи почнуть в умовах неволі творити свою власну «народну» політичну думку і сучасні політичні партії – ціла традиція спільної Речі Посполитої фактично стане змаргіналізованою. Тільки польські «прометеївські» соціалісти будуть пробувати відбудувати єдність з українцями, а мотив буде знову такий як завжди: спільна боротьба з Росією. У відомій промові польської соціалістичної партії з 1901 року з’явиться історично переломна польська декларація, що: «так само, як прямуємо до незалежної Польщі для себе, прагнемо також, щоб і малоруси здобули незалежність для своєї держави, котра є повністю спроможна до самостійного політичного існування». В свою чергу під австрійською владою намісник (а водночас великий польський історик) Михайло Бобжиньський допровадить в 1914 році до переломної польсько-української угоди в галицькому сеймі, для котрої партнерами стануть українські Народні Демократи – партія Михайла Грушевського і Івана Франка. Але історичні часи вже не будуть такі ласкаві для далекоглядних вчинків; Бобжиньський буде заатакований позбавленими політичної уяви католицькими єпископами і складе повноваження, а за хвилю і так вибухне Світова війна. Ця війна, протягом якої відродяться поруч дві посварені країни, котрі, однак, в хвилю наступної смертельної московської загрози, на момент ще раз відбудують пакт солідарності і братерство зброї. Варшавський договір між Пілсудським і Петлюрою закінчиться однак (як завжди від 1648 року) політичною катастрофою. Покинута усіма, крім українців, Польща чудом збереже свою власну незалежність, але Україна впаде, стаючи на майже століття радянською республікою.

А коли Союз нарешті розпадеться, Польща як перша країна на світі, з неприхованим задоволенням визнає незалежну Україну. Переможна «Солідарність» і відома проповідь в Гнезні, на Івана Павла ІІ про «дві легені Європи» цілком змінили спосіб мислення поляків про світ, а особливо про східних сусідів Польщі. Як завжди буває між вільними народами, з’являються численні труднощі з доходженням до правди на найтрагічніших сторінках спільної історії. Що, однак, особливо цікаве, в Польщі, якій без перерви товаришувало почуття загрози зі сторони Москви, зв’язок з Україною буде рости тим більше, як століттями тому думали про неї на вавельському дворі Баторого: що Україна – це та частина Русі, котра хоче протистояти московській гегемонії. Тому чим більше Україна ставала могутнішою всередині, тим більше своїх ентузіастів знаходила в Польщі. Пам’ятаю, яким шоком було для мене побачити під час Помаранчевої Революції десятки біло-червоних і червоно-чорних прапорів, які підносила молодь на київському Хрещатику. Зі зрозумілих причин цей останній прапор не пробуджує і ніколи не буде пробуджувати в Польщі доброзичливих почуттів. Але тоді в Києві це виглядало як великий виклик, який був кинутий молоддю спільній історії.

.Тепер маю враження, що понура російська агресія насилу повертає кілька століть польсько-української історії. Спільне почуття спільноти двох народів є сьогодні сильніше, навіть від того, коли православний князь Острозький рятував Річ Посполиту від Москви, а його святий син складав свій підпис під Люблінською угодою. Різниця полягає на тому, що тогочасна Річ Посполита була спільнотою, котра поєднувала польську і руську еліти, сьогодні війна відтворює на наших очах глибоку спільноту народів. В Польщі остаточно замовкли маргінальні, щоправда, але спроможні забивати клин поміж два народи проголошувачі історичних образ. А разом із війною за східним польським кордоном розвіявся міф про так звану «п’ястовську політику», згідно з думкою котрої всі зусилля повинні бути спрямовані на сутички і компроміси всередині Європейського Союзу. Сьогодні знову ніхто не має сумнівів, що  доля польської незалежності буде вирішуватись на Сході. З іншого боку, ціла Україна, навіть та її частина, яка була недовірливо наставлена до Польщі, мусила нарешті подивитись правді в обличчя і побачити, що між московським агресором і пасивним Берліном, який тільки дивиться на те, аби часом не дуже допомогти Україні, є такий сусід, якого звати Польща. І цілком можливо, що це єдина в близькому сусідстві країна, котра про перемогу України над російським агресором думає не в категоріях якогось там, навіть солідного політичного союзу, але власної польської перемоги. З кожним днем героїчного захисту свободи, ця давня, прекрасна, хоч назначена стількома вадами спільна Річ Посполита стає знову спільною історичною батьківщиною поляків і українців. Як говорить хоробрий президент Володимир Зеленський з оточеного Києва: «Так насправді ми вже не маємо кордонів з дружньою нам Польщею, тому що всі разом знаходимось по стороні добра».

Ян Рокіта 

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 14 kwietnia 2022