Dzwinka MATIJASZ: «Мені сьогодні знову подароване небо...”

«Мені сьогодні знову подароване небо...”

Photo of Dzwinka MATIJASZ

Dzwinka MATIJASZ

Письменниця, перекладачка. Народилася у Києві. Авторка 12 художніх книг. Книга для підлітків “Мене звати Варвара” увійшла до міжнародного каталогу книг для дітей і молоді “White Raven-2022”. Найважливіші переклади з польської: поезії о. Яна Твардовського, репортажі Р. Капусцінського та В. Шабловського, книги для молоді Д. Тераковської.

Інші статті цього автора

Епізод 1.

.У сонячні квітневі дні, коли планово відключають світло на декілька годин, мені приємно проводити цей час у саду. Фотографую золоту форсицію і рожевий цвіт абрикос, білі пуп’янки черешень, що ось-ось розкриються. Небо наді мною розкішно-синє, ось щойно пролетів літак. Я звикла, що оскільки живу доволі близько від аеропорту “Бориспіль”, над моїм садом часто літають пасажирські літаки. Усвідомлення того, що пасажирські літаки не літають вже понад два роки, прийшло за кілька секунд. Я підняла голову й подивилась угору. Це був військовий вертоліт. Однак якась частина моєї свідомості все одно сприймала його, як пасажирський літак. Адже у тому світі, в якому мені хочеться жити, і який я щодня створюю/моделюю для себе заново, у моєму небі мають літати пасажирські літаки. Зараз вони літають над Україною лише у поезіях, які пишу. Уявляю, яким особливим буде той день, коли з аеропорту “Бориспіль” знову вперше злетить у повітря пасажирський аеролайнер.

Епізод 2.

.Повномасштабна війна застала мене дуже далеко від України. Давно запланована відпустка в Барселоні, а потім на райському острові сильних вітрів або ж великого щастя Фуертевентура дуже мало схожа на відпустку. Вона взагалі ні на що не схожа з попереднього життя, яке, видається, закінчилося раз і назавжди. Між мною і домом понад п’ять тисяч кілометрів, а я відчуваю все, що відбувається там, кожною клітиною, кожним міліметром шкіри. Ночами я пишу тексти. Не поезію і не прозу. Щось на межі. Жанри не мають жодного значення. Хочу створювати тексти, кожна літера яких потужна. Тексти, що захищають, оберігають і зцілюють. Пишу і переписую написане безліч разів. Маю враження, що створюю багатошаровий палімпсест-оберіг. Написання кількох абзаців чи строф триває декілька годин, переважно до четвертої-п’ятої ранку. Так, ніби намагаюсь намацати точку, у якій те, що пишеш, матеріалізується і втілюється у життя. Адже на початку було Слово, хіба ні? Фауст, щоправда, вважав інакше. Але в лютому-березні 2022 не до Фауста.

Щоночі обплітаю текстами свій світ, який водночас на відстані тисяч кілометрів і простягнутої руки. Вдень пишу листи. Дуже багато листів. Мені видається, що людство доволі швидко має отямитись, і ця війна довго не протриває. Виявляється, що “доволі швидко” — дуже відносне поняття, як і поняття часу. Для когось це секунда, для когось — десятиліття.

Епізод 3.

.Новини кожного наступного дня після 24 лютого приголомшують так, що реальність розсипається на мільйони осколків. Часом це фейки, провокації і маніпуляції, які для того і з’являються, щоб остаточно вибити ґрунт під ногами, та порушити психічну рівновагу, якої і так бракує. Проте, щоб відрізняти істинне від фальшивого, потрібен навик, якого поки що немає, він виробиться пізніше.

Отож коли ми з друзями читаємо інформацію про начебто можливе бомбардування Софії Київської, ніхто не береться з’ясовувати фейк, це чи ні. Нас охоплює шок, адже те, про що ми прочитали, неможливо. Ми сидимо на березі Атлантичного океану й співаємо псалми, канти й колядки — все разом. Адже Софія Київська, збудована Ярославом Мудрим, має залишитись ще на багато століть чи тисячоліть. Це ж Нерушима Стіна. Там Оранта з веретеном вітає кожного відвідувача. Там графіті, написані рукою Анни Ярославни. Там розкішна барокова Брама Заборовського, про яку художник Георгій Нарбут казав, що “під цією брамою і вмерти можна”. Хоча саме зараз треба жити, і Брама має жити. Маємо жити — всупереч війні.

Видається, що сильний вітер від нашого співу трохи вщухає; із своїх непомітних для людей нірок вигулькують потішні тваринки, мешканки Канарського архипелагу — земляні магрибські білки. Звірята стають на задні лапки півколом й слухають, як ми співаємо. Я про таке лише читала або бачила відео — такий контакт тварин і людей, але коли подібне відбувається з тобою… Це зворушує і вражає. Одна білка підбігає зовсім близько й торкає лапкою мене за руку, мовляв: “Заспокойся, все буде добре. Не плач”. Але звісно, я плачу, і всі інші плачуть і співають, і пісок із Сахари на губах солоно-солодкий. Магрибські білки слухають нас, підбадьорюють. Вся природа з нами. Кожен міліметр земної кулі за нас. Лапка магрибської білки на моїй долоні — спогад, що залишиться на все життя.

Епізод 4.

Puedes ayudarme?!

.Тими днями на березі Атлантичного океану на Фуертевентурі дуже мало відпочивальників, бо вітер неймовірно сильний. Часом аж збиває з ніг, сипле в обличчя піском із Сахари. Зрештою, під ногами також пісок із Сахари, бо до неї лише сто кілометрів. Але поодинокі туристи все одно з’являються на узбережжі, і я звертаюсь до кожного, хто проходить повз мене. Говорю про російське вторгнення в Україну, і що нам потрібна підтримка людей доброї волі. Молода пара німців, що живуть в США, кажуть, що їхніх предків було депортовано до Казахстану, і що ця війна жахлива. Це говорить дівчина, її хлопець у цей час плаче.

Оскільки звертаюсь до всіх перехожих, мене не зупиняє те, що назустріч іде літній чоловік, цілком голий. Я зовсім забула, що на цьому пляжі демократичні правила, і тут можна відпочивати нудистам. Оголений відпочивальник дуже невдоволений тим, що я безцеремонно порушую його психологічний комфорт і каже, що він не хоче слухати мою пропаганду, мовляв, усе не так однозначно. “Ich verstehe alles“, — із певною іронією каже він. Мій чоловік, що стоїть неподалік, кричить: “So, du bist Putinversteher!” Почувши це, літній голий німець тікає від нас. Щоб не чути того, чого не хоче чути. Щоб швиденько повернутись у свою зону комфорту. А я кричу йому вслід: “Wir werden gewinnen! Die Ukraine wird gewinnen! Putin muss weg!” Голі засмаглі сідниці німця миготять усе швидше. А його сліди на піску невдовзі зникають. Їх присипає нова порція піску з Сахари.

Маленький кругленький чоловічок, явно місцевий, зовсім не схожий на туриста, не розуміє ні слова англійською. Він тільки стенає плечима, мовляв, чого я від нього хочу? І йде геть. Але ж я  маю звернутись до кожного. Тому кричу йому в спину, поспішно згадуючи забуті іспанські слова: “Puedes ayudarme?!” Мабуть, треба було додати «сеньйор», щоб ця фраза була хоча би трохи ввічлива, але це вже не має значення. Все одно чоловік повертається і підходить до мене. Починаю говорити, змішуючи англійські слова з іспанськими, розмахуючи руками, як вітряк із книги Сервантеса. “Ucrania, guerra, Putin, ayudar”… Чоловік слухає мене дуже уважно, сплескує руками і щось дуже швидко говорить іспанською. Я нічого не розумію, але так само уважно слухаю. Потім він складає руки перед грудьми човником, задирає голову догори й починає молитися: “Salve Regina, Mater misericordiae, vita, dulcedo et spes nostra, salve…“ і я разом з ним також бурмочу слова середньовічного тексту, який повторювали упродовж століть сотні тисяч матерів і батьків, жінок і чоловіків у миті скрути й відчаю, відновлюючи точки опори й відчуваючи твердий ґрунт під ногами. І ми зараз також у різних куточках земної кулі “взиваємо, зітхаємо, тужимо і плачемо…”

Завершивши молитву, чоловік каже, що все буде добре і йде далі. А я повторюю багато разів йому вслід: “Gracias, Senor! Muchas gracias!” І відчуваю велике полегшення, так ніби завдяки доброті й емпатії цього махореро, у мене й у моєї країни з’явились нові точки опори.

Епізод 5.

.В останні дні березня 2024 року теплий вітер приніс в Україну пісок із Сахари. Люди виставляють у соцмережах фотознімки жовтих Лаврських круч над Дніпром. Я йду гуляти під жовтим небом, відчуваю на щоках і губах знайомий смак піску із Сахари, згадую магрибських білок і підставляю обличчя вітру. Все буде добре.

Епізод 6.

Мені сьогодні знову подароване небо —

Нескінченне, глибоке, незмінне у своїй змінності…

.Я часто повторюю вголос чи подумки ці рядки із власного вірша. Вони подобаються мені й додають нову порцію впевненості. Нагадують про те, що часом прості речі стають великою розкішшю — можливість дивитись на синє спокійне небо, можливість насолоджуватися тишею.

Епізод 7.

…Нехай цей грудень буде теплий
Нехай цей січень буде теплий
Нехай цей лютий буде сонячний
А потім буде весна
Росте розсада помідорів на підвіконні
І зелена цибуля
Цибулевого лушпиння вже повна торба
Будемо писати писанки з березня до самого Великодня
Дехто почав писати писанки ще в листопаді
Щоб ця зима була тепла.
Наші руки пахнуть цибулею, воском і світлом…

.Цей вірш, з якого цитую тут фрагмент, писався у середині грудня 2022. Зима 2022-23 була рекордно тепла, саме тому численні блекаути пережити було легше. Здається, кожне написане слово мало силу зігрівати, працювати як надпотужний генератор. А слів написаних, сказаних, заспіваних різними людьми тоді було рекордно багато. Їх і зараз багато. Вони щодня потрібні.

*

.Розсада помідорів і зеленої цибулі зараз справді росте на моєму підвіконні. Додає стабільності. Стає одним із численних маркерів того, що в країні, яка належить нам, врешті все буде добре — завдяки нашим емоціям, відчуттям, думкам, бажанням, текстам — адже кожне написане слово часом важить стільки, як ціла планета. Десь так 5.972Е24 кг. Або 6 роннаграм — це шістка, після якої ще двадцять сім нулів. Щоб виміряти масу нашої планети, вченим довелося вигадати нові величини. А нам доводиться додавати до кожного слова масу цілої планети, щоб зберегти наші базові цінності, людяність та відкрите серце. Навіть не берусь підраховувати, скільки важить цей текст…

Dzwinka Matijasz

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 28 maja 2024