Ewelina PODGAJNA: Політична думка Вінцентія Вітоса 

Політична думка Вінцентія Вітоса 

Photo of Ewelina PODGAJNA

Ewelina PODGAJNA

доктор габілітована в галузі наук про суспільство в дисципліні наук про політику, проф. Університету Марії Склодовської-Кюрі. Її історичні зацікавлення це найновіша історія Польщі, польська політична думка ХІХ та ХХ століть (включно з думкою народного руху), сучасна польська політична думка, біографії, політична комунікація, міжкультурна комунікація та публічна дипломатія.

Інші статті цього автора

Вінцентій Вітос був однією з найголовніших осіб в великому процесі зміни селянина з підлеглого правителів країн поділу на поляка та свідомого громадянина. Без цього процесу «чудо відродження» було б набагато більше скромне та кульгаве – пише проф. Евеліна ПОДҐАЙНА

.Вінцентій Вітос народився 21 січня 1874 року в присілку, яке з часів панщини, називалось Двудняки в селі Вєшхославіце. Був первенцем Катажини та Войцеха. Мав двох братів, один з них помер ще будучи дитиною. Вінцентій ріс у складних умовах. В школу, яка в ньому розбудила жагу до знань, потрапив у віці десяти років. Однак не міг продовжувати навчання через бідність. Був самоучкою, котрий свій розвиток та політичну кар’єру завдячував власним зусиллям та впертості в прямуванні до мети. На власному прикладі він досвідчив потребу науки та ролі, яку вона грала у вихованні та формуванні свідомості молодих поколінь поляків. 

Складно оцінити вплив Вітоса на процес національного усвідомлення сільського населення, як лідер селян, державний діяч, котрий поєднував політичну діяльність з проникливими роздумами над найважливішими для польської держави справами. Прожив 71 рік. Протягом свого життя він був спостерігачем та учасником переломних подій в історії Польщі: періоду поділів, двох світових воєн, відбудови держави після понад столітньої неволі та створення нових правил в устрої. З місцевого, галицького діяча він дійшов на саму вершину. Був послом до Галицького сейму та до Райхсрату у Відні, був співзасновником Польської селянської партії «Пяст» на переломі 1913–1914 років, був співавтором її тактичної та організаційної лінії та політичної думки, головою Польської ліквідаційної комісії восени 1918 року. Тричі стояв на чолі польського уряду, займаючи посаду прем’єр-міністра в 1920–1921, 1923 та 1926 роках. Був також співзасновником «Центролеву», в’язнем Бресту, головою Головної ради Польської селянської партії в 1931 році, політичним емігрантом в Чехословаччині в 1938–1939 роках. Під час першого терміну правління кабінету міністрів Вітоса були встановлені основи устрою відродженої Польщі – березнева Конституція з 1921 року, закон про земельну реформу (1920), а також був визначений східний кордон, після переможної війни з більшовицькою Росією – на підставі Ризького договору від 18 травня 1921 року. Однак влада сама в собі не була для нього метою, але засобом вирішення ідей, які він сповідував. Село, звідки походив, займало особливе місце в його політичній думці та діяльності. Він прагнув вчинити селян справжніми громадянами та визволити їх від ярма панщизняного минулого, а також, щоб вони могли зайняти гідне місце в суспільстві та державі. Завдяки власним зусиллям селяни мали взяти на себе роль громадян та співгосподарів країни відповідальних за їхній добробут та безпеку. 

Все своє життя він мав господарство, не занедбував праці навіть в період, коли виконував важливі державні функції. Це його зближувало з селянами та робило вірогідним в ідеях, які він проголошував, але також часто це ставало приводом насмішок з боку політичних опонентів. В суспільній, самоврядній чи політичній роботі він навчав та виховував народ, пов’язував їхні думки, прагнення, обов’язки і потреби з життям держави. Добре про нього сказав Стефан Юзеф Пастушка, що він був тим, «хто повернув Польщі селян».

Вінцентій Вітос був талановитим політиком, чудовим публіцистом, вродженим оратором, справжнім фермером. Протягом життя сучасники по-різному його оцінювали. Часто оцінки були обумовлені ідейно-політичними поглядами. Різниці бували радикальні в залежності від політичної позиції чи презентованих інтересів. На це звернув увагу сам Вітос, пишучи свої спогади в політичній еміграції в 30-х роках ХХ століття в Чехословаччині. В своїх мемуарах він записав: «Були часи, коли для одних я був селянином аристократом, а одночасно для інших сангушківським лісорубом. Коли одні хотіли мене бачити тільки як розбійника – Шелю, який прагнув з’їсти шляхту живцем, а навіть ксьондзів – то в той самий час інші урочисто оголошували мене зрадником селян, парубком ксьондзів і лакеєм панів. Коли одні мені приписували здібності, зовсім несередньостатистичні, велику політичну вправу та непересічний розум, інші вважали мене звичайним ідіотом, котрий часом використовував віроломство та лисячу хитрість, властиві для людей з цієї сфери. Я знаю, що в Польщі до нині не бракує осіб, котрі впродовж хочуть бачити в мені втілення усіляких чеснот, розуму і талантів, котрі вірять, що своєю працею, зусиллями та поступками, я вберіг державу від тяжких, а для молодого державного організму небезпечних потрясінь, а може навіть переворотів. То також знаю, що багато теж таких, хто усілякими способами стараються мене шарпати, підривати повагу до мене, підсувати мені найгірші наміри, ображати брехливими словами та закидати пасквілями». 

Він був очільником великого суспільного руху, великої політичної партії, незалежною людиною, котра дбала не про матеріальні блага для себе, а мала на першому місці інтереси своєї держави та свого народу. С. Пігонь про нього так написав: «Вітос – це селянин у кожному пікселі, тому народ може його легко розуміти. Вирішальні тут не тільки народження та спільне життя протягом довгого часу. Більше значення має форма мислення, така сама структура психіки, остаточно таке саме відношення до життя та світу. Цей зв’язок чітко проявляється через індивідуальні особистісні риси Вітоса, які підвищують його авторитет через: велике почуття гідності, відвагу, незламність, коротше кажучи, через характер. (…) Його силою, як очільника народу є те, що він був чудовим типом польського селянина, який був піднесений до вищого ступеня». Він був політиком, котрий завжди підкреслював своє селянське походження своїм стилем мовлення, поведінкою, жестами, зовнішнім виглядом.  

Вінцентій Вітос був однією з найголовніших осіб в великому процесі зміни селянина з підлеглого правителів країн поділуна поляка та свідомого громадянина. Без цього процесу «чудо відродження» було б набагато більше скромне та кульгаве. Це власне Вітос разом з народним рухом защепив селянам ідею польскості та власної держави. Тому невипадково в 1920 р. він став прем’єр-міністром. Потрібно було мобілізувати ціле суспільство до боротьби з більшовиками, а 2/3 цього суспільства становили селяни. Така особа, як Вітос в кріслі прем’єра показувала їм, що вони боряться за своє. Сутністю політичних поглядів Вітоса був факт, що він був демократом і патріотом. Польщу та польскість він ставив на першому місці серед чеснот, які сповідував. 

Він представляв бачення майбутньої реформованої держави – народної Польщі, до якої поступово потрібно було прямувати, використовуючи легальні форми боротьби. Він відкидав революцію, як дорогу до зміни політичної системи, побоюючись, що ця форма насильства, яка провадить до потрясінь і диктатури, якої як і всі аграрії був противником. Він був прихильником парламентсько-кабінетного ладу, що було результатом досвіду, який зачерпнув з Галицького сейму та Райхсрату у Відні. В будинку на вул. Вєйскій він відігравав значну роль. На початку 20-х років він боровся за сильну позицію Сейму в системі державної влади. Помічаючи, однак, слабші сторони польського парламентаризму, які виникали з відсутності контрольних механізмів над законодавчою системою, після невеликого періоду вагання, не без впливу компромісних домовленостей, він став прихильником двопалатного парламенту. Він сформував програму змін, яка мала за мету зміцнення виконавчої влади коштом законодавчої. Створюючи програму, яка б мала налагодити помилки в польському парламентаризмі, після того, як Пілсудський через державний переворот в 1926 р. відсунув його від влади, він захищав її від нападів з боку санації, яка так само в теорії, як і на практиці реалізувала правило «сильного уряду». Після травня 1926 він став палким захисником парламенту як інституції, його правил та ідей, підкреслюючи, що зменшення значення Сейму унеможливить народу вплив на державні справи і в результаті зіпхне їх маргінес країни. В політичній історії міжвоєнного періоду Вітос записався як беззаперечний і найбільш рішучий захисник парламентарної демократії , незалежно від помічених і публічно чітко проговорених слабкостей та недоліків цього устрою. 

Істотну роль в житті Вітоса грала повага до права. Накреслене ним бачення держави мало опиратись на принципах верховенства права, тобто на праві, яке мало бути гарантією справедливого суспільного ладу. Він проголошував рівність серед громадян перед правом, незалежно від національності та визнання, але обов’язок поважати закони він ставив на п’єдестал політичних принципів. Верховенство права повинна була запевнити судова система, доступна для усіх громадян – професійна, безкоштовна або якомога дешевша. Суди повинні були бути політично нейтральні, а рішення повинні були прийматись швидко та безсторонньо. Найбільш відомим прикладом порушення правопорядку судової системи в Другій Речі Посполитій був брестський процес в Окружному суді у Варшаві, який тривав від 26 жовтня 1931 до 13 січня 1932 року. Процес проводився проти діячів Центролеву. На лаві обвинувачених опинилось одинадцять осіб, котрі обвинувачувались в приготуванні державного перевороту з метою зміни уряду. Справжнім приводом були не пред’явлені їм обвинувачення, але факт протиставлення тодішній правлячій партії. Серед арештованих та обвинувачених був також і Вітос. Ті, хто здійснив державний переворот і керував державою за допомогою терору, судили тих, хто вимагав повернення правопорядку. Брестський судовий процес був доказом порушення принципів права, залякування та знищення опозиції, але також всього суспільства. Під час судового засідання Вітос виступив двічі.  Він рішуче заперечив, що нібито члени Центролеву готували державний переворот, підкреслюючи, що метою їх вчинків був захист прав та свободи, підкреслюючи, що це правляча партія після 1926 року багаторазово порушувала діючу Конституцію: «Ваша честь, я був головою уряду, котрий розформували за допомогою травневого державного перевороту. Не я вчинив переворот, але я разом з урядом став жертвою перевороту. Адже цей уряд не був узурпаторським, був конституційним урядом, який утворив президент Другої Речі Посполитої. А тому, хтось інший вчинив переворот і змову, а я сиджу на лаві обвинувачених. Справжні заколотники в Польщі, повинні опинитись на лаві обвинувачених. Однак я завжди вірив, що в Польщі є право, і це право є рівним для всіх (…). Тому сидячи сьогодні на лаві обвинувачених, (…) я надіюсь, що нарешті в Польщі настануть такі зміни, коли право та справедливість отримають верховенство, коли на лаві обвинувачених опиняться ті, котрі не тільки готували переворот, але також ті хто його прагнув та здійснив».

В промові на свій захист Вітос виклав ідею демократичної держави, яка б опиралась на громадянському суспільстві, підкреслюючи, що він завжди опирався на праві: «Це все, що я робив, було згідне з духом закону, а більше того було моїм громадянським обов’язком». Суд засудив колишнього тричі прем’єра уряду та кавалера найвищої державної нагороди, Ордеру Білого Орла, на півтори року позбавлення волі та позбавлення прав, а також підкреслив, що такий низький строк він призначив тільки з уваги на те, що «він добре служив батьківщині». Це беззаперечно був ще один доказ порушенням в країні правопорядку. Незважаючи на вирок та зневіру Вітос не перестав виступати на захист найбільших цінностей, котрі шанував усе своє життя – незалежність Польщі та верховенство права. Остаточно Верховний суд вирішив залишити в силі свої рішення 5 жовтня 1933 року. Тоді вже Вітос був за кордоном. Він вирішив емігрувати і під кінець вересня виїхав в Чехословаччину. 90 років після того, в травні 2023 р., Верховний суд відмінив, на прохання Уповноваженого з прав громадян, довоєнні рішення судів у цій справі, обґрунтовуючи це тим, що вони були видані з гострим порушенням права. Усіх засуджених виправдали та реабілітували. 

Вітос був практиком, тактиком-реалістом, кмітливим спостерігачем за реальністю, прагматиком. Протягом усієї своєї діяльності він підписував угоди, союзи, компроміси з різними угрупуваннями, від парламентарної лівиці аж до скрайньої правиці. З практичної діяльності та спостережень за реальністю він формував свої роздуми та робив висновки. Частина постулатів описаних та вказаних Вітосом у своїх основних аспектах впродовж актуальні і тому пропоновані ним рішення до сьогодні вартують переосмислення. Беззаперечно до них належить демократизація структур влади, ефективне керування державою, яке він поєднував з високими кваліфікаціями працівників адміністрації, дотримання прав та свобод громадян, поширення патріотичних ідей та виховання в дусі любові до батьківщини. 

Вінцентій Вітос безсумнівно належить до найбільш відомих очільників польських селян. Він значно вплинув на політичну думку народного руху за допомогою заперечування реальності та формульованих концепцій їх перебудови, опертих на канонах свободи та рівності, соціальної справедливості та демократії. Політична думка Вітоса збагатила та розвинула аграрну перспективу польської держави. Це була концепція «третьої дороги» суспільного розвитку, яка прямувала до створення державного устрою між капіталізмом та соціалізмом. 

.Очільник ПСЛ «Пяст», який також називали «народним трибуном», належав до найновішої історії Польщі, як символ та покровитель народного руху. Вітос вніс величезний вклад в справу побудови незалежності та народної суверенності, стоячи в перших рядах боротьби за свободу та кордони країни, збагачуючи польську політичну думку, вписуючись на довго в найновішу історію Польщі. Сьогодні цей беззаперечний патріотизм Вітоса і народних рядів, верховенство загальнонаціональних цілей над класовим та партійним партикуляризмом, прагнення будувати Польщу справедливу для усіх її громадян є її гідним презентуванням. В політичній історії Другої Речі Посполитої він записався, як один з найбільш рішучих захисників парламентарної демократії, незалежно від помітних та публічно чітко сформульованих слабкостей та недоліків цього устрою. В 30-х роках ХХ століття він неодноразово виражав його верховенство над усілякими формами авторитарних урядів – включаючи близькі йому, санаційні – і над тоталітаризмами – фашизмом та комунізмом. Реальність післявоєнного світу признала йому в цьому беззаперечну рацію. 

Ewelina Podgajna

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 26 stycznia 2024