Залишення та стирання

Покинута союзниками і подальше стирання нації та її культури державою-окупантом – це найбільша колективна травма поляків, яка сягає навіть глибше, ніж історія Другої світової війни. А також серцевина польської чутливості до світу.

.Якщо хтось хоче зрозуміти сьогоднішню чутливість поляків до вторгнення в Україну, він повинен спочатку звернутися до не дуже далекої історії Центральної та Східної Європи. Відродженій після Першої світової війни Польщі було заледве понад двадцять років, коли в 1939 році на неї напали німці та росіяни. У наступні роки обидва окупанти здійснили криваву спробу знищити польську національну еліту та стерти польську культуру та національну ідентичність. Важливо, що перед початком цього вторгнення Польща мала міцні союзи та військові гарантії від демократичних сил Франції та Великої Британії. Проте ці союзи та гарантії діяли лише формально. Я маю на увазі, що Париж і Лондон чітко казали, що вони на боці Польщі, але й пальцем не поворухнули, щоб допомогти захистити атакованого союзника. І коли на п’ятий рік окупації у Варшаві спалахнуло польське повстання, західні союзники, до яких на той час приєдналася Америка, так довго дивувалися і сперечалися, як допомогти повстанцям, що повстання провалилося, а столиця Польщі була зруйнована.

Коли росіяни вторглися в Україну у 2022 році, відроджена українська держава була всього на кілька років старша за Польщу в 1939 році. В обох випадках політичною метою вторгнення було знищення держави, яка тільки виходить із багаторічної неволі, а фактично ще перебуває «in statu nascendi». Бо нападник хоче підірвати її право на політичне існування до того, як вона встигне перебудуватися та зміцнитися.

Святкуючи тоді падіння Польщі, зловмисники називали її «байстрюком Версальського договору», маючи на цілі перед усім світом поставити під сумнів саме право польської держави на існування на карті Європи. У лютому 2022 року під час телевізійної кремлівської церемонії правитель Росії оголосив Україну якоюсь божевільною «більшовицькою вигадкою», пояснюючи росіянам і світу, що чогось такого, як Україна та українська нація, ніколи насправді не було, і не існує досі.  І після року війни ми з цілковитою ясністю знаємо, що вторгнення в Україну супроводжувалося більш масштабним планом: знищенням української патріотичної еліти та знищенням української культури. У Москві вважають, що Україна — російська провінція, яка чомусь пручається своїй «природній» російській долі.

З одного погляду Україна 2022 перебуває в помітно кращому становищі, ніж Польща 1939 року. Хоча їй не вдалося отримати міцні альянси чи військові гарантії перед вторгненням, вона не залишилася самотньою в критичний момент своєї історії. Вона отримала більше, ніж дипломатичну чи словесну підтримку від вільного світу: вона отримала зброю. Щоправда, з великим опором, адже не лише в Європі, а й в Америці довго думали, чи реальна військова підтримка атакованій країні того варта. Однак після довгих вагань Америка та Європа вирішили, що волею чи неволею у них немає іншого вибору, окрім як ризикнути відправкою важкої зброї. А потім виявилося, що як тільки ви починаєте надсилати зброю, неможливо з часом припинити надсилати все нову та кращу зброю. Тому що стає все важче і важче визнати, що ті, кому ми дали можливість захищатися, лише спливають кров’ю, а не захищатимуться, тому що ми дали їм надто мало зброї, надто обережно, надто пізно.

Польська реакція на вторгнення була іншою в тому сенсі, що вистачало кліпнути очима, і можна було проґавити момент вагання у Варшаві. Він тривав лише кілька десятків годин після 24 лютого, і виникав з поширеного тоді в Європі здивування, що російська армія справді намагається військовою силою захопити столицю сусідньої країни, та вбити її лідера. Тим часом у європейських столицях, а особливо в Берліні, Відні чи Будапешті, момент вагання триває й досі. І це при тому, що минув рік від початку вторгнення, а понад 40-мільйонний український народ не залишає навіть найменшої ілюзії, що може здатися чи якось проторгувати питанням своєї незалежності. Але коли ми в Польщі побачили перші світлини українців, які під бомбами та ракетами почали героїчну оборону Києва, ми побачили на цих світлинах своїх батьків і дідів у Варшаві 1939 та 1944 років. А в Польщі немає сильнішої колективної емоції, ніж та, яку породив тодішній синдром самотності та покинутості вільним світом. Самотність і покинутість, що призвели до розпаду держави та спроби стерти польську культуру та національну ідентичність.

Варто пам’ятати, що українці зовсім не були нашими сердечними друзями. Спільна історія, яка до ХVІІІ століття об’єднувала нас у спільній державі, згодом принесла (як це часто буває в таких випадках) люту ворожнечу, особливо в період розквіту європейських націоналізмів у ХХ столітті. Давнє відчуття минулих кривд і злочинів, скоєних в історії, продовжувало впливати після того, як обидві нації були звільнені від російського панування завдяки знаменитій Осені народів у 1989 році. Уряди вільної Польщі та вільної України завбачливо намагалися зламати це багаторічне почуття недовіри, але, будьмо чесними: до 2022 року їм це вдавалося лише подекуди та лише до певної межі. Однак те, що сталося в Польщі та Україні після 24 лютого, стало колективним і загальним шоком для обох народів. Справжній історичний катарсис, який змінює подальший хід історії Центрально-Східної Європи.

Ми в Польщі, навіть без будь-яких глибших дискусій і сумнівів, швидко вирішили, що не можемо дозволити Україні повторити нашу власну долю майже столітньої давності. Ми вважали запобігання повторенню історії чимось на зразок нашої польської місії в сучасному вільному світі. І це було не політичне рішення уряду, а загальнонаціональний факт, який польський уряд швидко помітив і зробив з нього хороші висновки. Не випадково вже в лютому хвилю українських біженців у Польщі супроводжував колективний настрій ентузіазму, з яким господар зустрічає вдома найкращих гостей. Не дивно, що вже в лютому Польща запропонувала свою авіацію для порятунку України, хоча тоді цей польський ентузіазм допомоги був заблокований американцями. Своєю чергою, з боку українців настав раптовий момент колективного прозріння. За кілька днів увесь народ, який раптово опинився під бомбами й ракетами, зрозумів, що має сусіда за західним кордоном, який вважає волю України своєю національною справою. Це був шок для українців, який за кілька тижнів знищив їхню давню недовіру до поляків.

.Тож повторимо: залишення союзниками й подальше винищення нації та її культури окупантом – це найбільша колективна травма поляків, яка сягає навіть глибше за історію Другої світової війни. А також – стрижень польської чутливості до світу. «Тільки польська поезія не покине тебе, не зрадить тебе, польський солдате», – писав свого часу письменник-мораліст Стефан Жеромський. У романтичному звучанні вірша відчувалася тінь характерного для Польщі розчарування ставленням вільного світу, який завжди знайде виправдання власного страху перед нібито надто великим і надто ризикованим залученням до допомоги атакованим. Якби не цей польський досвід занедбаності та винищення, ми, мабуть, дивилися б на Україну під час війни так само як німці чи французи. Тобто із захопленням її мужністю та огидою до жорстокості загарбника. Але водночас із сильним сумнівом, чи не окупиться нам колись залишити Україну напризволяще, адже ризик захищати її від вторгнення атомної держави може здається занадто великим. Отже, якщо хтось, в Європі чи Америці, справді хоче зрозуміти польське ставлення до цієї війни, він повинен усвідомити причину, чому такий сумнів не виникає в глибині польської свідомості. І не з’явиться до тих пір, доки Україна не буде успішно захищена.

Jan Rokita