Остання битва Армії Крайової
Jarosław SZAREK
Армія Крайова, конспіративна армія Польської Підпільної Держави, займає тривале місце в боротьбі за Польщу в 20 столітті і є містком між поколінням Легіону, яке відновило незалежність у 1918 році, та «Солідарністю». Своє місце на сторінках історії Армія Крайова завоювала вчинками, які досі є символами мужності та жертовності, заплаченої найвищою ціною. Однак не вони переважали на вагах політичних домовленостей наддержав, які визначали післявоєнний вигляд Європи.
.Трагедія Польщі, включно з поколінням Армії Крайової, полягала в тому, що Республіка Польща, атакована двома пов’язаними пактом тоталітарними державами – Німеччиною та Радянським Союзом, які розділили її територію за пактом Ріббентропа-Молотова та одностайно проводили політику винищення нації, якій чинили опір з перших днів окупації та заплатили за це мільйонними жертвами, не відновила незалежності після закінчення Другої світової війни. Сталін, колишній союзник Гітлера, опинився в таборі союзників. Його прийняли до групи народів, що борються за свободу, хоча він був головою тоталітарної держави, на совісті якої була смерть убитих поляків, серед інших, в Катині , та сотні тисяч засланих до Сибіру та Казахстану. Згодом він домігся згоди Сполучених Штатів і Великої Британії на територіальні зміни та встановлення свого правління в Центральній та Східній Європі. Підпільна армія опинилася в цій диявольській пастці.
«Нарешті, надзвичайно болюча була доля вояків Армії Крайової, найхоробріших серед хоробрих, найвидатніших серед усіх найбільш видатних. Наскільки страшенно абсурдним і страшенно несправедливим є все те, що сьогодні відбувається на польських землях. І все ж розум і здоровий глузд, логіка і розрахунок, а насамперед надія і віра говорять нам, що правда нарешті переможе і наша справа досягне тріумфу», – казав генерал Казімєж Соснковський, перший головнокомандувач Союзу Збройної Боротьби. Тієї надії було дуже мало, він сам, наприкінці Варшавського повстання під тиском Великої Британії отримав димісію з посади головнокомандувача, після видання наказу № 19 солдатам Армії Крайової. У ньому він писав про «жахливу загадку», якою, зважаючи на величезну перевагу союзників, є відсутність допомоги для воюючої столиці, яку «ми, поляки, не можемо розгадати», бо «ми ще не втратили віри, що світом керують моральні закони». Але світ не керувався моральними законами, і прем’єр-міністр Черчилль не хотів чути, що «протягом п’яти років Армія Крайова воювала проти німців, безперервно, в жахливих умовах, про які західний світ не може мати жодного уявлення, а зможе усвідомити і зрозуміти їх лише колись у майбутньому. Вона не рахує своїх ран, своїх жертв, своїх могил. Армія Крайова є єдиною військовою силою в Польщі, яку можна брати до уваги. Баланс її боротьби, досягнень і перемог має кришталеву прозорість».
Цей баланс був відкритий ще у Варшаві, коли місто ще оборонялося, у вересні 1939 року, коли напередодні капітуляції за дорученням Головнокомандувача була створена Служба перемоги Польщі, яка через кілька тижнів була перетворена на Союз збройної боротьби, а 14 лютого 1942 року перейменована на Армію Крайову. Усі ці структури становили підпільне Військо Польське, а наявність згаданого мандату надавало їм державно-правовий характер у спадкоємності з ІІ Республікою Польською. Разом з верховною владою Республіки Польща, поряд із цивільними та політико-адміністративними структурами, вона становила військову частину Польської підпільної держави.
СЗБ-AK вдалося об’єднати більшість незалежницьких організацій, які були створені з початку німецької та радянської окупації. Кожен військовослужбовець Армії Крайової, який склав присягу, мав бути готовим не лише до смерті в бою, але також, у разі захоплення, тортур під час допиту, а потім розстрілу чи мученицької смерті в КТ Аушвіц чи іншому німецькому таборі смерті. Це означало, що найшляхетніші та найсміливіші особи бралися за підпільну діяльність перед обличчям такого ризику. Це була добровільна служба, яка об’єднувала всі верстви суспільства — від робітників, селян і ремісників, через інтелігенцію до промисловців і землевласників. Останні гуртувалися в структурах «Щит» і «Культивація», організовуючи підтримку змови. Все це створювало особливий етос Армії Крайової, добровольчої армії, яка впливала на все суспільство, включно з його пасивною більшістю. Підпільна армія, як писали в «Tygodnik Powszechny» навесні 1957 року два офіцери Армії Крайової, полковники Людвік Музичка та Кшиштоф Плута-Чаховський, «виросла безпосередньо на полях поразки, добровільно, без наказів і призовних комісій; селилися не в казармах, як регулярна армія, а в приватних будинках як військовий громадянський рух, з однією метою: боротися за незалежність. Цей рух поширився по всій Польщі протягом 1939 року і відразу набув масового характеру. Він виражався в опорі не лише військових, а й цивільних. […] Джерелом і ядром вищезгаданого опору була Армія Крайова. Цей опір показав себе у вигляді десятків тисяч вчинків, що вимагали найвищих жертв.
Ми не будемо перераховувати їх усі, але вже кілька описані нижче показують організаційну ефективність підпільної армії, від головного штабу АК до аванпостів у гмінах. Зв’язок між ними вже був викликом, і кур’єрські маршрути досягали Лондона через Будапешт, Стамбул і Лісабон. Розвідка Армії Крайової, яка аналізувала німецьку військову промисловість, зайшла далеко в рейх. ЇЇ найбільшим успіхом було отримання інформації про роботу над зброєю «V» і передача її до Лондона. Диверсійна діяльність «Тихотемних», «Кедив», операції «Віяао» на далеких кордонах Польщі, напади на залізниці, наприклад в операції «Вінок», напад на Кутчеру, знищення в’язниць у Пінську, Ліді, Коньському, Ясло та ін., бої партизанських загонів у районі Замостя, на Свєнто Кшиські Горах, на Віленщині та Новогрудщині перейшли до історії підпільної армії.
Армія Крайова воювала не лише зброєю, яку сама виробляла, прикладом якої є розробка інженерів пістолету-кулемету «Блискавиця», а й за допомогою майже масової підпільної преси. Масштаби цієї діяльності були унікальними в Європі. Вийшло близько півтори тисячі примірників. Головний орган Армії Крайової «Інформаційний бюлетень» виходив безперервно з листопада 1939 по січень 1945 року. Його тираж на піку становив 50 тис. примірників, а друкувався в підпільному концерні Секретні Вйськові Видавницькі Заклади. До цієї діяльності були залучені тисячі людей, і ефект від їхньої роботи, яку німці переслідували не менш запекло, ніж збройну боротьбу і карали смертю, досягав сотень тисяч людей, зберігаючи їхню волю до опору.
Але протилежну мету — підірвати моральний дух окупанта — мала акція „Н”: видавання часописів німецькою мовою, м. ін. таких, де припускалося існування серед німців сильного опору нацистам. Відділ «Р» Управління інформації і пропаганди штабу Армії Крайової відповідав за видання листів і брошур протидії комуністичній пропаганді, яка дедалі посилювалася в міру наближення радянської армії до польських земель.
Головною метою Армії Крайової була підготовка загального повстання проти німців. Цю концепцію виявилося неможливо реалізувати, коли стало зрозуміло, що радянські війська першими увійдуть до Польщі зі сходу. У такій ситуації Армія Крайова долучилася до операції «Буря», тобто до атак на німецькі частини, що відступали, виступаючи в якості господаря проти радянських військ, що входили. Частини Армії Крайової прийняли назви регулярних частин Війська Польського з періоду перед 1 вересня 1939 року, доводячи таким чином нерозривність з армією ІІ Республіки Польської. Так було, серед іншого, на Волині, де була сформована 27-ма Волинська стрілецька дивізія Армії Крайової, у Вільнюсі, де проводилася операція «Остра Брама», у Львові, на Люблінщині і далі вглиб країни.
Совєти, бажаючи захопити Польщу, мусили знищити Армію Крайову та ППС. Повсюдно проводилися арешти і висилки в глиб Радянського Союзу. Початок Варшавського повстання – найбільшої битви Армії Крайової – мав стати останньою спробою звільнити столицю та привернути увагу світу до питання незалежності Польщі. Але Сталін німецькими руками потопив повстання в крові, фізично і матеріально ліквідувавши головний осередок опору разом з його патріотичною молоддю. Час після поразки повстання став періодом розпаду підпільної армії, останнім актом якого став радянський наступ у січні 1945 року. У такій ситуації командувач Армії Крайової генерал Леопольд Окуліцький вирішив розпустити Армію Крайову і своїм останнім наказом наказав продовжувати діяльність «у дусі відновлення повної незалежності». Найгероїчніший вчинок зробили ті, хто продовжував змову, співтворюючи, серед інших, «Ні», Представництво Збройних Сил, Асоціацію «Свобода і Незалежність».
Для комуністичної влади «АК була брудним карликом реакції». Успіх радянізації Польщі залежав від її знищення. Близько 50 тисяч бійців Армії Крайової було депортовано в глиб Радянського Союзу, ще тисячі потрапили до в’язниць, часто судилися за постановою «про покарання фашистсько-нацистських злочинців». Багато з них вийшли з в’язниці лише після оголошення амністії в 1956 році. Тогочасна політична відлига уможливила реабілітацію частини обвинувачених, публікацію книг і статей у пресі. «Цей опір нації, яка символізувала себе світові через Армію Крайову, є причиною гордості та любові, яку нація асоціює з цими двома буквами. Жоден напад чи наклеп не зуміли знищити цього чару досі і не зможуть знищити його в майбутньому», – писали Музичка та Плута-Чаховські. Армія Крайова воювала зі зброєю в руках кілька років, але кілька десятків років їй довелося боротися в останній і остаточно переможній битві за пам’ять.
Кожен політичний прорив ПНР розширював рамки свободи, а відтак і можливості видання та організації ветеранських ініціатив. Католицька церква дала обмежений простір свободи, але суттєвою зміною стало створення «Солідарності». Тоді завдяки суспільному тиску міст на Віслі у Варшаві, який мав бути названий на честь Леніна, отримав ім’я генерала Стефана Ровецького, а церемонію відвідали тисячі людей. Після того, як невдовзі було введено воєнний стан, було інтерновано близько десятка колишніх вояків Армії Крайової. Вони все ще становили небезпеку для комуністичної системи, і таємна поліція стежила за діяльністю незалежних груп ветеранів аж до розпаду Польської Народної Республіки. Під кінець її існування, у червні 1988 року, відбулося триденне повернення-похорони праху легендарного майора Яна Півника «Понури», який загинув на Гродненщині і повернувся на батьківщину в Свєнтокшиський край. Урочистості, в яких взяли участь кілька десятків тисяч людей, стали великою патріотичною акцією – зустріччю Армії Крайової та «Солідарності», під час якої ветерани Армії Крайової передали свою традицію молодому поколінню скаутів.
Сказати всю правду про долю Армії Крайової стало можливим лише після 1989 року. Тоді члени Армії Крайової долучилися до багатьох ініціатив, а також заснували Всесвітню асоціацію солдатів Армії Крайової. Із тогочасних ініціатив виник Краківський музей Армії Крайової, який вирішили назвати на честь легендарного командира Кедива, жертви судового вбивства комуністами генерала Еміля Фельдорфа «Ніла». У багатьох містах встановлено пам’ятники, зокрема у Варшаві на вул. Вєйскій. Тоді за рішенням сотень органів місцевого самоврядування, які мали сильний мандат від своїх громад, було перейменовано вулиці на вулиці Армії Крайової. Ми можемо знайти їх майже в кожному другому польському місті, і вони є найбільшими серед історичних назв, пов’язаних з Другою світовою війною. Якщо додати командирів, назви підрозділів і Варшавське повстання, то ця цифра значно збільшиться. До цієї традиції повертаються школи, підрозділи Війська Польського, Військ територіальної оборони та спецназу. Сьогодні всі вони несуть прапор Армії Крайової.
.Встановлення державного свята, яким є Національний день пам’яті солдат Армії Крайової, а це було одностайне рішення парламенту, є неначе печаткою на нашій спільній пам’яті, яка замикає «святковий» триптих опору і боротьби, між Днем польської підпільної держави та Національним днем пам’яті проклятих солдатів, від створення Служби перемоги Польщі до смерті керівників Товариства „Свобода і Незалежність”.
