Martyna GRĄDZKA-REJAK: Не тільки Ульми

Не тільки Ульми

Photo of Martyna GRĄDZKA-REJAK

Martyna GRĄDZKA-REJAK

Історик, пов’язана із відділом історичних досліджень Інституту національної пам’яті.

Ryc. Fabien CLAIREFOND

Інші статті цього автора

З 2009 року в Інституті національної пам’яті проводяться інтенсивні архівні дослідження в рамках проєкту «Реєстр фактів репресій проти громадян Польщі за допомогу євреям на окупованих польських землях».

.Злочин проти родини Вікторії та Юзефа Ульмів з Маркової та євреїв, які переховувалися на їхній фермі, скоєний у березні 1944 року, став символом німецьких репресій проти поляків, які допомагали єврейському населенню під час Другої світової війни. Вони та їхні діти заплатили найвищу ціну за своє рішення. Німці провели ще багато подібних страт у генерал-губернаторстві. Історії тих, хто постраждав за допомогу, описані в рамках проєкту «Реєстр фактів репресій проти громадян Польщі за допомогу євреям на окупованих польських землях». На сьогодні джерелами підтверджено майже 560 фактів застосування німцями різних видів репресій щодо понад 1150 осіб.

Німецькі плани щодо польських територій, окупованих у вересні 1939 р., передбачали особливе ставлення Генерал-губернаторства (GG). Воно мало стати колонією німецької держави та резервуаром дешевої робочої сили. Терор і залякування змушували підкорятися встановленій владі. З перших тижнів війни окупанти почали знищувати польську інтелігенцію та керівництво («Акція АБ» та «Intelligenzaktion»). Позбавлення інтелектуальних еліт природно мало призвести до роздержавлення поляків.

Після створення Генерал-губернаторства німці почали запроваджувати антиєврейські правила. Подальші правові акти регулювали майже всі сфери життя євреїв. У них було відібрано майно, підприємства та майстерні, вони були позбавлені громадянських прав, можливості відправляти культ і права на освіту. У грудні 1939 року для євреїв було введено наказ носити пов’язки із зіркою Давида, що клеймило їх і відрізняло від решти суспільства. З часом для них були створені трудові табори та гетто, в яких вони були ізольовані. Розвиваючи пропагандистську кампанію, засновану на вкорінених стереотипах, німці хотіли поглибити антагонізми між поляками та євреями, а також отримати суспільне визнання цих дій.

З весни 1942 року німецька політика щодо єврейського населення в Генерал-губернаторстві вступила в наступну фазу. Окупанти почали масові депортації до таборів смерті. Ці заходи, що проводилися під кодовою назвою «Операція Рейнхардт», були спрямовані на знищення всіх євреїв, які все ще проживали в Генерал-губернаторстві.

У подальших містечках окремих районів німці швидко й якісно провели т. зв. ліквідаційні дії. Євреї вдавалися до різних поглядів та  стратегій виживання. Деякі з них згідно з регламентом з’явилися на збірний пункт і були звідти вивезені. Невеликий відсоток мешканців гетто, які втекли з депортації, як шанс вижити обрали шукали притулку по так званій арійській стороні. Одні проводили розвідку раніше, інші тікали в останній момент, рятуючись від депортації. Треті вистрибували з потягів, що рухалися, і, якщо ця спроба вдавалася, намагалися захиститися в незнайомій місцевості.

Контакт з тими, хто шукав порятунку від Голокосту, вимагало від неєврейського населення певного ставлення. Дехто, як правило, усвідомлюючи наслідки, до яких це може призвести, вирішував допомогти випадково чи надовго. Інші з різних причин не вжили жодних заходів; деякі, не реагуючи, заперечували проблему, відводили очі від тих, хто шукав допомоги, ставилися до них байдуже. Дехто співчував єврейському населенню, але не вживав заходів, щоб допомогти їм. Інші були раді або задоволені тим, що євреїв виселяють з міст і містечок. Треті передали владі втікачів і людей, які їм допомагали. Одні робили це з власних міркувань, інших заохочували «винагороди», які пропонували німці, наприклад, гроші чи цукор. Були також ті, хто за різних обставин вчиняв вбивства тих, хто переховувався на їх власних фермах або далеко від них, наприклад, у лісах, сподіваючись отримати цінності/матеріальні блага або через страх перед наслідками за попередню допомогу їм. Калейдоскоп людських установок і поведінки дуже широкий і залежить від багатьох факторів, індивідуальних особливостей і обставин. Одного разу прийняте ставлення не завжди зберігалося. Аналіз історичних матеріалів дозволяє простежити різноманітні мотиви та підґрунтя подій, що відбуваються. Це часто дослідження людської природи та поведінки в ситуаціях на межі, які кидають виклик шаблонам і узагальненням. У дослідженнях найчастіше аналізуються та обговорюються два погляди – на протилежних полюсах – активна допомога та активна співпраця у вилові євреїв, їх шантажі чи вбивстві.

Однією з тем, пов’язаних із польсько-єврейськими стосунками під час Другої світової війни, яка багато років не була широко досліджена істориками, є наслідки допомоги євреям. Найвищим покаранням, яке застосовували німці для

людей, спійманих на допомозі євреям, була смертна кара. Для дослідників, знайомих з питаннями Голокосту, очевидно, що територія, де німці запровадили це покарання, була територією Генерал-губернаторства. Відповідно до нормативно-правового акта, використаного в цьому контексті, т. зв. третьою постановою про обмеження перебування в Генерал-губернаторстві від 15 жовтня 1941 р. там застосовувалася смертна кара за надання притулку євреям. Швидше за все, саме в цій місцевості її виконували найчастіше. Смертна кара за допомогу євреям запроваджувалася також у Райхскомісаріаті Україна та Райхскомісаріаті Ост, а також у Сербії. Німці також застосовували інші форми репресій, зокрема: кримінальні, цивільні та адміністративні санкції; позбавлення волі; побиття; психічне насильство, а також позбавлення, пошкодження або знищення майна.

Досі дослідники мали справу переважно з однією категорією жертв таких дій, тобто людьми, убитими за допомогу євреям. Вперше це питання описав Шимон Датнер, співробітник Єврейського історичного інституту, який пережив Голокост. У своїй праці «Ліс праведників» він включив 343 імена поляків, убитих за допомогу євреям. Це дослідження було проведено в 1960-х рр. XX століття. Двадцять років потому співробітник Головної комісії з розслідування нацистських злочинів у Польщі, прокурор Вацлав Бєлявський значно розширив цей список. У 1981 році Бєлявський опублікував перші результати своїх знахідок. У другому виданні книги в 1987 році він записав 872 імена та 1400 не згаданих поіменно. Відтоді ми знаємо набагато більше про історії таких людей та про різні інші форми репресій. З 2009 року в Інституті національної пам’яті проводяться інтенсивні архівні дослідження в рамках проєкту «Реєстр фактів репресій проти громадян Польщі за допомогу євреям на окупованих польських землях» (скорочено «Індекс»). Метою даної роботи є визначення імен польських громадян різних національностей, на яких не поширювалося Нюрнберзьке законодавство, які проживали на території окупованої Польщі та зазнали різних форм репресій за допомогу євреям під час Другої світової війни.

Дослідження, проведені на сьогодні, показують, що важко знайти правило в екзекуції розпорядження. В одних випадках смертна кара застосовувалася до всієї родини, в інших — лише дорослих, у третіх — одного з батьків; часто накладалися інші покарання, наприклад, відправлення до виправно-трудових чи концтаборів, арешт, побиття чи конфіскація майна. Замітки про репресованих, як опубліковані досі, так ті, що підготовлені та чекають на публікацію, свідчать про те, що частіше застосовувався інший вирок, аніж смертна кара на місці.

Інформація, зібрана в рамках програми, також показує долю євреїв, які переховували. Однак часто важко визначити їхні повні особисті дані, тож вони залишаються відомими лише за своїм іменем чи прізвищем, а багато з них повністю анонімні. Документація також розкриває широкий спектр ставлення місцевих громад до євреїв, що шукали притулку. Багато з уже описаних випадків репресій є наслідком доносу/доносу з боку інших осіб (поляків чи представників інших етнічних груп), лише в окремих випадках відомі на ім’я чи з мотивації. Траплялося також, що на тих, хто надає допомогу, вказував той, кому допомагали, зманіпульований обіцянкою збереженого життя в обмін на інформацію.

Один із найбільших розстрілів польських сімей, які допомагали євреям у Генерал-губернаторстві, був здійснений німцями наприкінці січня 1943 року в містах Вєжбіца та Воліца тодішнього Меховського повіту. Тоді було вбито 15 поляків і щонайменше 5 євреїв. Хоча вони й досі відомі лише за прізвищами. Варто показати ширший контекст цих подій. У 1941 році німці почали створювати гетто в Мєхові, наказавши переселити туди євреїв із сусідніх міст. Єврейська родина Вандерсманів та інші євреї не залишили село і вирішили перечекати цей час. Деякі з них знайшли притулок у родині Яна та Владислави Ґондеків. Решта тинялися по території, розраховуючи на підтримку інших людей. До осені вони сиділи в довколишніх лісах, а з зими постійно перебували в схованках на фермах родин Кухарських, Ксьонжеків і Новаків. Зі страху перед доносами німцям, вони старалися зберігати все в повній таємниці від сусідів та інших сторонніх.

Обставини виявлення допомоги невідомі. Швидше за все, один із євреїв, які переховувалися в сім’ї Кухарських, покинув свою криївку в січні 1943 року. Але потрапив на розшук і був заарештований. У будинку Кухарських запанувала паніка. Вони боялися наслідків. Інші помічники також боялися.

У п’ятницю 29 січня 1943 р., через тиждень після цієї події, коли атмосфера поволі заспокоювалася, до сіл Вєжбіца і Вольніца прибула каральна експедиція у складі працівників німецької поліції і т.зв. синіх поліцейських з дільниці в Мєхуві. З ними також був Павел Вандерсман, один із євреїв, які переховувалися у Кухарських у Вежбіці і буа затриманий. Він знав, де ховаються інші члени родини. Жандарми пообіцяли йому, що якщо він покаже всі схованки, вони збережуть життя йому та іншим з тих, хто переховувався.

Репресії почали з господарства Гондеків. Розстріляли подружжя та присутню там матір Владислави Бальбіну Бєлявську. У Вежбіці каральна експедиція прибула до будинку родини Ксьонжеків і на місці розстріляла батьків, двох синів-підлітків і полонених євреїв. Наступними були вбиті Новак і його п’ятирічна дочка. Наступним місцем був будинок родини Кухарських. Там під одним дахом жили подружжя Ізидор та Анна Кухарські, п’ятеро дітей та мати Анни Юліанна Островська. Жандарми вивели всіх на двір. Їх розстріляли на місці. Не помилували навіть дітей. Броніслав (син) та Ізидор Кухарські пережили розстріл. Обох підстрелили, але рани були не смертельні, чого не помітили жандарми. Інформація про події того дня швидко поширилася по території, посилюючи страх серед місцевих громад.

Іншу показову страту, також у районі Мєхува, німці провели 15 березня 1943 року в Седлісках поблизу Мєхова. Тоді були вбиті Вінцентій і Луція Баранек, а також їхні сини Генрик і Тадеуш. Загинули також євреї родини Готфрідів, які переховувалися на їх фермі. Розстріл на очах у мешканців міста мав на меті залякати місцеву громаду. Вінцентій Баранек почав переховувати євреїв на прохання Броніслава Фаленцького, вояка Армії Крайової та працівника суду в Мехуві. І швидше за все через нього справа була розкрита.

Того дня, близько 5 години ранку, до господарства Баранеків прибув підрозділ Зондердінста (німецької допоміжної поліції). В акції були змушені взяти участь і чоловіки з села на чолі з сільським головою. Їм наказали обшукати будівлі та майно Баранека. Під час розслідування виявилося, що між будинком Баранека і хлівом була схованка, де перебували євреї. Знайдених там чоловіків німці вбили.

Вінцентій Баранек і його дружина Луція були застрелені в сараї на своїй фермі. Там же були вбиті їхні сини (10 і 12 років). Хлопці йшли до місця розстрілу, тримаючись за руки. При цьому видовищі селяни, які зібралися, не могли стримати сліз. За словами свідків, їм наказали встати на коліна і вистрелили в потилицю.

Тіла євреїв німці наказали закопати біля сараю. Вони дозволили поховати родину Баранеків на парафіяльному цвинтарі Мєхова, але заборонили організувати похорон.

Репресії мали місце і на окупованих польських територіях, інкорпорованих до Рейху. У серпні 1943 року німці ліквідували гетто в Бендзіні та Сосновці, депортувавши більшість євреїв до КТ Аушвіц. Цю акцію пережили ті,  хто переховувався в заздалегідь підготовлених бункерах. Одним із тих, хто допомагав євреям вибратися з гетто, був Роман Колодзей, житель Міхалковіце. Він привів їх до спеціально підготовлених схованок у містах Верхньої Сілезії. За це він поплатився життям – 2 січня 1944 року під час однієї з таких акцій був розстріляний.

Найбільша схованка для бендзінських євреїв знаходилася в родинному будинку Кобильців у Міхалковіцах. З часом на кухні під підлогою зробили бункер. Прихований вхід був під ліжком. Приміщення було вентильоване, обладнане електричним освітленням, спальними койками і сигналізацією, завдяки якій ті, хто переховувався, знали, що хтось проникає в будинок. З осені 1943 р. до січня 1944 р. у квартирі родини Кобильців знайшли тимчасовий притулок приблизно 70 євреїв, серед яких: Фела Кац, Шмуель Рон і Чайка Клінгер пов’язані з єврейським рухом опору. Кароліна Кобилець, мати Мечислава, згадувала багато років потому: «Скільки я страждала, скільки страху пережила. Цей бункер проіснував два роки. […] Треба було уникати чужого ока. […]. З часом я звикла жити в цьому постійному страху».

Мечислав Кобилець також взявся за посередництво у передачі людей, які переховувалися з ними, до Словаччини. За фальшивими документами він знімав кімнати у горян і привозив туди євреїв, які жили в бункері. До січня 1944 року відбулося приблизно 15 переходів. Остання акція була проведена 10 січня 1944 р. Під час пересадки з Живця до Єлешні всіх затримало гестапо, ймовірно, за доносом. Провідників заарештували й через кілька днів звільнили, а Мечислава Кобилця перевезли до КТ Аушвіц, звідти до КТ Гросс-Розен, де він був звільнений 5 травня 1945 р.

.Доля родини Ульмів, з якої починається ця стаття, унікальна з багатьох причин. Одним із елементів, що відрізняє їхню історію, є збережена джерельна документація. Юзеф Ульма захоплювався фотографією, тому в сімейному архіві є численні фотографії його, його дружини та дітей. Вони також були впізнавальні як місцеві активісти. Маючи справу з їхньою долею під час окупації, ми можемо проаналізувати їхні спогади, побачити конкретні обличчя та, так би мовити, спостерігати, яким було їхнє повсякденне життя. У випадку історій більшості репресованих немає такого розмаїття джерельних матеріалів, у тому числі іконографічних. Тому тим ціннішими є всі спроби відтворити і представити їхню долю, пригадати імена цих людей. Перевірені та підтверджені джерелами історії людей і цілих сімей, репресованих різними способами за допомогу євреям, можна знайти у публікації «Репресії за допомогу євреям на окупованих польських землях під час Другої світової війни», виданій польською та англійською мовами. Незабаром вийде другий том цього видання. Інститут національної пам’яті, щоб нагадати про цих «мовчазних героїв», щойно завершив перший етап популяризаційної серії фільмів «Не тільки Ульми». Результатом роботи є доступні онлайн кіноетюди про обраних людей.

Martyna Grądzka – Rejak

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 7 marca 2024