Як готувалися українці до війни?
Nadia FEDECZKO
Йде 11 рік від початку агресії Росії в Україні і третій рік повномасштабного вторгнення. Отож оглядаючись у минуле, українці вже можуть проаналізувати своє приготування до війни у 2014 році, а потім вже у 2020-2021 роках. І зробити висновки, що було зроблено правильно, що неправильно, а що можна було зробити краще?
.Анексія Криму та захоплення частини Луганської та Донецької областей в 2014 році стали шоком для усіх українців. Якщо у перші дні ми вірили у силу переговорів між Україною і Росією, захист згідно Будапештського меморандуму, реакцію ООН, то згодом зрозуміли, що захистити державу можуть лише Збройні Сили. Ось тоді з’явилися перші добровольці у військових комісаріатах та потужний рух волонтерів, які забезпечували армію усім: від харчів до маскувальних сіток та бронежилетів. Через чотири-п’ять років ЗСУ зміцніли, воїни набралися досвіду, діяли Мінські угоди і небезпека війни вже не була такою загрозливою.
З огляду на те, що Україна є найбільшою за територією державою Європи в її офіційних кордонах, то ставлення мешканців до загрози Росії відрізнялося у різних регіонах. До прикладу, я живу у Львові, що на відстані понад тисячу кілометрів від лінії фронту, моє приготування до війни полягало в основному у допомозі армії. Я і мої близькі вважали, що якщо путінські війська й підуть у наступ, то це буде зі сходу, і ми матимемо час на те, аби зібрати необхідні речі чи самому вийти зупиняти танки. Ми мислили так, бо не уявляли, що в один момент ворог випустить сотні ракет, які уразять цілі по цілій території, а також атакуватиме із шести напрямків. Отож дізнаємось із перших уст українців із різних регіонів, як саме вони готувалися до війни?
“Ми не очікували нападу на Маріуполь із заходу”
.Маріуполь розташований за 40 км від кордону з Росією, тому із перших днів російсько-українського протистояння був одним із найважливіших стратегічних пунктів. “Я, як і більшість маріупольців, не сподівалася і не готувалася до війни у 2014 році, — згадує журналістка Тетяна Ігнатченко-Тюріна. — Навіть тоді, коли з 13 квітня міську раду утримували проросійські терористичні формування, створивши свою адміністрацію, ми це сприймали це, як щось тимчасове”.
Коли ж в двадцятих числах серпня надійшла інформація, що на Маріуполь ідуть російські танки, то жителі почали копати окопи у Східному мікрорайоні. “Я тоді зрозуміла, що ці окопи, мішки з піском, які несуть мирні люди, — це насправді інформаційна зброя, якою ми показуємо, що не хочемо Росії, і це мають знати у кожному куточку світу, — каже Тетяна. — Тоді ж народилося гасло, яке маріупольці повторювали на усіх мітингах: “Нехай пам’ятає кремлівська тварина, що Маріуполь — це Україна”.
Після цих подій, а особливо після обстрілу російськими “Градами” Східного мікрорайону 24 січня 2015 року, коли загинула 31 людина, а ще близько сотні отримали поранення, ми зрозуміли, що усі документи мають лежати у валізі, а ліки — в аптечці”.
І оцей досвід 2014-2015 року у 2022 зіграв з місцевими жителями дуже злий жарт. Вони думали що, якщо в 2014 вистояли, самотужки копаючи окопи, то тепер, коли Україна має вишколену потужну армію, яка стоїть на східному кордоні, то точно дадуть раду агресору. Але ніхто не міг подумати, що російські війська так легко пройдуть з Криму через три області і вже на другий день повномасштабного вторгнення стануть на західній околиці міста. Маріупольці не евакуйовувалися не тому, що не було можливості (насправді евакуаційні потяги ходили регулярно з 20 лютого 2022 року і ще пару днів після повномасштабного вторгнення), а тому, що не очікували блокади.
“Розповім конкретно про мою родину, — каже Тетяна. — Мій чоловік виїхав з Маріуполя ввечері 24 лютого, робочі документи вивіз, а ось наші особисті залишив у будинку мами у Західному районі міста, плануючи повернутися наступного дня. Натомість російські війська взяли місто у кільце, і ми вже не змогли туди потрапити. Наші усі документи (дипломи, свідоцтва про народження) згоріли разом із будинком, залишилися тільки паспорти, які мали при собі. І порада від мене: треба розраховувати на найгірший варіант і усі документи завжди мати при собі.
Нині ми з чоловіком живемо у Києві і не відкидаємо варіанту повторного наступу на столицю. Чи я боюся? Ні, я не боюся, але я знаю точно, що буде не такий варіант, до якого я готуюся, бо ворог підступний. Наша проблема у тому, що ми, українці, мислимо, як цивілізовані люди ХХІ століття, ми не вірили до останнього, що хтось може ось так прийти зруйнувати, забрати, вбити”.
“Я — двічі переселенець”
.Павло — уродженець Горлівки Донецької області, яка окупована так званою ДНР. Під час подій 2014 року хлопець був студентом Донецького політехнічного інституту, отож пережив і проросійські мітинги, і “референдум”, і обстріли, отож вирішив переїхати до Києва, що став його новим домом на 7 років.
“Після подій у Донецьку я розумів, що Росія продовжуватиме агресію проти України, — каже Павло, — тому у грудні 2021 року вирішив готуватися до ймовірного наступу на Київ. Спершу я зібрав необхідні документи, потім речі, які склав у невеликий рюкзак, з яким би міг пересуватися пішки. Також я забезпечив себе певною сумою готівки у національній та в іноземній валютах, мав заощадження на кількох карткових рахунках. Окрім того я звернувся до лікарів для отримання виписок про хронічні хвороби, результати аналізів, аби мати можливість продовжити лікування в іншому медичному закладі. Далі я склав маршрут свого виїзду з Києва і розповів про свої плани найближчим друзям.
І це усе підготування мені дуже знадобилося, бо 24 лютого я вийшов з дому вже о 7 ранку, дійшов пішки до квартири дівчини товариша і допоміг їй зібратися. Мій друг на той момент перебував у Львові, де знайшов для нас житло. Забігаючи наперед скажу, що через кілька годин вулиці Києві були заблоковані автомобільними корками, що тягнулися на десятки кілометрів, а на автозаправках закінчився бензин. Коли в 11 годині ми приїхали на вокзал, то як і очікували, квитків на потяги до Львова не було, але провідник дозволив нам сісти у вагон тільки тому, що ми мали невеликі рюкзаки. Люди із великими валізами не мали такого шансу, тому моя порада: не брати багато речей. Бо у вагоні їхало удвічі більше пасажирів, ніж було місць. Коли поїзд рушив, я підійшов до провідника, показав документи і заплатив за проїзд, і це теж нам незабаром знадобилося. Поїзд їхав через Волинь, куди увійшли російські ДРГ, і на якійсь із зупинок представники спецслужб перевіряли пасажирів, шукаючи підозрілих осіб. Це що ми одразу показали провіднику документи, допомогло уникнути додаткових перевірок. Додам, що через пару годин київський вокзал був переповнений людьми настільки, що сісти у потяг не було можливості. Я вважаю, що я був готовим до війни, бо вже мав досвід, живучи у Донецьку, отож нині я — двічі переселенець”.
“Ми не врахували досвіду предків”
.Ірина Кульчицька з донькою Сашею живе на Заході України, в Івано-Франківську, її чоловік із перших днів боронить державу в складі ЗСУ. “На кінець 2021 року у нашій сім’ї нарешті налагоджувалось нормальне життя, чоловік знайшов добру роботу, ми планували народити другу дитину та навіть не збирали необхідні речі у тривожну валізку, — каже жінка. — Аналізуючи все це жахіття нині, хочу зрозуміти, чому ми настільки були не готові, адже війна у країні тривала з 2014 року? Це, мабуть, така захисна реакція організму — не хотіти вірити в погане. І у цьому не тільки моя найбільша помилка, а й всіх поколінь українців. Зараз, спілкуючись із 90-річним дідусем Андрієм, який все життя живе у селі Старий Угринів, дізнаюся про багато жахливих подій, які відбувалися під час радянської окупації в його селі, як пошуки ніби-то зрадників радянської влади призводили до спалювання всього господарства, до вбивства людей, котрі не співпрацювали із тогочасною владою. Мої рідні жили під пресом страху і ці жахіття намагалися забути, не розказуючи ні моїм батькам, ні мені. Те, що ми не врахували досвіду предків, стало нині глобальною помилкою”.
“Шлях мав би бути лише один для усіх”
.Письменниця Ірен Роздобудько 25 років прожила на Донеччині, де у селах і передмістях розмовляли українською мовою, і ніколи не чула розмов, що Донбас чи Луганщина – це Росія. “Для мене і моїх друзів очевидним є те, що з 2019-го року зупинилась підготовка до великої війни, — каже письменниця. — Життя у великій частині України тривало в мирному руслі, відчуття війни стиралось, згасало. Пересічні громадяни (окрім добровольців, волонтерів) не готувалися ані морально, ані фізично і взимку 2022-го, адже зазіхання на територію іншої, визнаної світом, держави, в ХХI сторіччі здавалося нереальною дикістю. Поза тим у ті зимові дні виник парадокс: з одного боку громадян заспокоювали і застерігали від паніки, з другого – закликали збирати “тривожні валізи”, а з третього – вчили готувати “коктейлі Молотова”. І кожен мав обрати свій шлях і вирішити, що краще. Хоча я впевнена, шлях мав би бути лише один для усіх.
Що стосується мене і мого чоловіка – ми не стояли перед вибором, адже покидати ані Київ, ані країну не збирались і не вагались в цьому рішенні жодної хвилини. Адже ще з моєї донецької юності я підсвідомо знала, що, як писала Ліна Костенко: “А ви думали, що Україна так просто… Україна — це ексклюзив”. Як вірила, так і вірю, що з неї почнеться розпад останньої імперії всесвітнього зла. Але ціна буде непомірно високою, якщо світ це не зрозуміє якомога швидше”.
