Вроцлав – два вектори погляду
Nadia FEDECZKO
Вроцлав називають “воротами” Польщі через близьке розташування до Чехії і Німеччини. І навіть вигідна локація обох вокзалів поблизу центру міста вабить сюди мандрівників. Отож і я нині запрошую вас здійснити разом зі мною віртуальну мандрівку до Вроцлава у часі та просторі.
Мандрівка зі сходу у 80-х
.Уперше я приїхала до Вроцлава зі Львова у кінці вісімдесятих. Тоді їхали всі. Везли у торбах на продаж усяку найдивнішу всячину: інструменти, постільну білизну, іграшки, посуд, щоб за вторговані кошти купити те, чого бракувало у радянській Україні. Чому саме до Вроцлава? Бо кожен у Львові мав там родичів. До Другої світової війни змішані польсько-українські подружжя були дуже частими. Скажімо, сестра моєї бабці Юлія вийшла заміж за поляка Войтека, а їх брат Ілько одружився з Ядвігою. У 1944 році, коли Львів став частиною Радянського Союзу, вони, як і багато інших, виїхали до Польщі. Загалом близько 10% мешканців повоєнного Вроцлава були вихідцями зі Львова.
Кожен пасажир поїзда віз по 3-4 великі торби, а щасливчики ще й — кольорові телевізори львівського заводу “Електрон”: “найходовіший” товар, як тоді казали. І були вони великими та важкими, на відміну сучасних плоскоекранних. Пам’ятаю у поїзді молоду дівчину, якій батьки внесли телевізор у вагон, і вона турбувалася, як їй потім перевантажити його до вроцлавського поїзда. Але спритні перекупники її врятували, купивши телевізор одразу із вагона електрички. “А я повезу свій телевізор до самого Вроцлава, — казав гордо її сусід. — І там вторгую уп’ятеро більше”. І справді на кожній зупинці у поїзд заходили підприємливі перекупники і пропонували чоловікові продати телевізор, і ціна щоразу була вищою пропорційно до відстані, яку долав поїзд від кордону.
Львівські телевізори не тільки супроводжували мене у подорожі через цілу Польщу, а й у потім у Вроцлаві, у родичів, їх сусідів, знайомих, я бачила рідний екран “Електрона” у кожній кімнаті помешкання. Знецінення злотих і дефіцит у той час змушували поляків вкладати гроші бодай у цю техніку. І для мене, молодої дівчини, це був великий життєвий урок. По-перше, я побачила на польському досвіді гіперінфляцію і вже була готовою до неї, коли вона прийшла в Україну в дев’яностих. А по-друге, зрозуміла, що самі гроші, на жаль, не є багатством, бо у будь-який момент під впливом зміни влади, фінансової кризи чи інших чинників вони перетворюються лише на купу папірців або цифр на рахунку. Окрім того родичі розповідали про картки на продукти, черги у крамницях, дефіцит найнеобхідніших товарів.
Яким ж зустрів мене Вроцлав? Сірим, похмурим і сумним. А гарні будинки у центрі міста, що є вищими від типових львівських на поверх-півтора, не милували око, а, здавалось, тиснули на мене. Прогулюючись Ринком у Вроцлаві, я навіть не зрозуміла тоді наскільки він великий, прийнявши (соромно зізнатися) лише його четвертину за усю площу! Тільки через десяток років я довідалася, що вулички Гончарський пасаж (Przejście Garncarskie), Суконні ряди (Sukiennice), Залізний прохід (Przejście Żelaźnicze) є частинами кварталу забудови посередині площі Ринок, загальна площа якої становить аж 3,64 га!
Ще пригадую, як тримала на базарі у руках польсько-український словник, шукаючи слова, аби пояснити покупцям, що продаю і за скільки, а вони посміхалися і відповідали: “Розумію, дитинко, бо моя родина теж зі Львова”. І від тих слів на серці ставало тепло-тепло, бо насправді місто творять люди.
Сірим і сумним запам’ятала Вроцлав моя сестра Віра Шевчук, яка приїхала до столиці Нижньої Сілезії вперше студенткою на християнську зустріч Нового 1996 року. “Був сильний мороз, але не було снігу, і від того було ще холодніше, — згадує Віра. — Пам’ятаю, як ми з подругою спустилися у підземний перехід, а там молодь співала, танцювала і веселилася. І це був такий контраст із похмурим днем! Так, у місті головними є люди”.
Приїзд із заходу через 40 років
.Черговий раз я приїхала до Вроцлава у 2022 році із заходу, це було перше велике місто дорогою з Німеччини. І я почувалася тут, як удома: польська мова звучала рідно і зрозуміло, приємно дивували ціни у кафе, якщо порівнювати з німецькими. Близькою була і сама культура посидіти з горнятком кави за столиком на площі Ринок, насолоджуючись спокійним спогляданням фонтану, кольорових будинків та усміхнених людей.
“Я теж мала таке враження, що повернулася до рідного Львова, коли після двох років навчання у Німеччині приїхала до Вроцлава, — ділиться Оля Лучка, 22-річна студентка Вюрцбурзького університету. — Я прийшла у Пєрогарню на Ринку (котра, до речі, має аж 11 тисяч відгуків на гугл-картах), випила червоного борщу, темного квасу, і не могла вибрати один вид вареників (тобто пєрогів) з-поміж десятків варених, смажених, печених, з різними начинками та соусами. А ще величезним полегшенням після Німеччини була можливість всюди платити карткою чи за допомогою телефона чи скористатися безплатно вбиральнею”.
Тому коли Оля захотіла показати своєму хлопцю Фарзаму, який є громадянином Ірану і не має документів для відвідання України, своє рідне місто, то приїхала з ним до Вроцлава, бо обидва міста мають доволі схожу атмосферу або, яка каже молодь, “вайб”.
“Ми пішли з Фарзамом у львівські заклади: “Пʼяну вишню” та “Львівські круасани”, які були розташовані у Вроцлаві у дуже подібних місцях, як у Львові. Це відчуття, ніби ти вдома, мене не покидало і розчулювало до сліз, — зізнається Оля. — Хоча у Львові на площі Ринок більший фокус на атракції та музеї, а у Вроцлаві — на ресторанний бізнес. Ця галузь в обох містах є подібною: модернізована до максимуму, з натренованим персоналом, своєю оригінальністю та естетикою. Після Німеччини, де на сферу обслуговування всім дуже глибоко байдуже, це приємно надихає”.
Міста є братами
.Якщо дивитися на Вроцлав очима львів’янки, то помітно, що обидва міста, які є побратимами, стали місцями зустрічі багатьох культур: польської, австрійської, угорської (що є спільним), а ще німецької, єврейської, української, вірменської, тому можуть похвалитися божевільною сумішшю архітектури та стилів: готики, ренесансу, бароко, сецесії. Подібність знаходжу у назвах вулиць, дрібних деталях: карнизах, барельєфах, дахах… Львів’яни раді, що перевезення до Вроцлава зі Львова пам’ятника Александрові Фредру і Рацлавицької панорами врятувало останні або від знищення, або від вивезення росіянами до Москви.
Обидва міста навіть мають своїх котячих мерів: у Львові — Левчика, а у Вроцлаві — Вроцека, що є комунальними блогерами і мають профілі у фейсбуку та інстаграмі.
Унікальність Вроцлава у тому, що місто живе і активне, воно дивує і не дає нудьгувати: виставки, фестивалі, концерти, ярмарки… Випадкова поява гномика у найнеочікуванішому місці викликає усмішку, а зустріч із ліхтарником, який у довгому плащі та циліндрі запалює світло у момент, коли Тумський острів огортають оксамитові сутінки, — занурення у казку. Львів’яни у Вроцлаві захоплюються річкою, якої так бракує Львову, бо Одер не тільки милує око, а й створює новий простір для відпочинку, освіжає і зволожує повітря і так вдало вписується у ландшафт разом із мостами, яких тут понад сотня.
Оглядаючи Вроцлав, безумовно розумієш, що у місто вкладено багато коштів, здається навіть, що дещо створено для того, щоб вразити візуально: ліпнина на фасадах, яскраві кольори, усе так помпезно і на широку ногу. У Львові — усе скромніше, а будівлі візуально менш захаращені оздобами.
“А я би не хотів, щоб у реставрацію старих будівель Львова було вкладено так багато зусиль і коштів, як у Вроцлаві, — каже Людвік із Олесниці. — Мрію, щоби Львів зберіг свою неповторну атмосферу у тих неідеальних, місцями облуплених фасадах кам’яниць, внутрішніх двориках, де на балконах сушать білизну, рипучих дерев’янах сходах у брамах. Гуляючи Львовом, вдихаєш цей дух століть, чуєш голоси предків і уявляєш, як тут вирувало життя кілька століть тому. На мою думку, сучасний Вроцлав у гонитві за вдосконаленням це, на жаль, загубив безповоротно”.
…Підходжу до прилавка з глінтвейном на Ринку і знову підшукую польські слова, щоб зробити замовлення, на що офіціантка відповідає: “Можете розмовляти українською, бо я приїхала із Харкова”. Рідною мовою я спілкувалася з працівниками у касі зоопарку, сувенірному кіоску, на овочевій розкладці, бо Вроцлав з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році знову відчинив свої двері та обійми для українців.
.У Вроцлаві тепло, і не тільки тому, що місто є лідером Польщі за температурними рекордами, а передусім теплотою сердець та усмішок його мешканців. Це щасливе, безпечне, а головне — мирне європейське місто, і ця мирність нині — його найбільше багатство.
