Польське волелюбство до божевілля

.Повстання зумовлене положенням. Іншими словами, повстання – це реакція на падіння. Але не тільки це. Коли ми падаємо, або коли нас хтось перекидає, перетворює на порох – тоді ми можемо повстати, або звикнути жити в положенні лежачи.

Королівство Польське, після восьми століть існування, було остаточно розірвано в 1795 році, розділене на частини своїми сусідами: Росією, Пруссією та імперією Габсбургів. Фактично, королівство втратило свою незалежність раніше, на початку XVIII ст., коли Росія Петра I скористалася внутрішньою кризою Речі Посполитої, незвичайної політичної форми, яка утворилася з Королівства Польського після унії з Литвою (1385 р.).

Суть цієї конкретної політичної форми полягала в розвитку системи громадянської свободи на величезній території, включно з нинішніми землями Польщі, Литви, Білорусі та України. З 1468 по 1793 рік парламент (сейм) збирався майже триста разів, обраний громадянами приблизно на 60 сеймиках (місцевих радах) по всій території. Основна конституція, прийнята сеймом у 1505 р., сформулювала принцип: Nihil novi — нічого нового, тобто ніякого нового закону, ніяких нових податків король не зможе вводити без згоди представництва громадян, тобто без згоди парламенту. З 1572 р. усі вільні громадяни (а їх у Речі Посполитій було кілька сотень тисяч, тобто кожен шляхтич) мали право обирати собі короля. Кожен депутат, обраний до сейму, також мав право вето і можливість зупиняти законодавчі акти, що дозволяло захищати голос меншості. Така система, звичайно, загрожує зловживаннями та, зрештою, кризою суверенітету. Особливо, коли навколо розвиваються імперії, засновані на зовсім іншому політичному принципі та орієнтовані на територіальну експансію шляхом військових загарбань (Росія, Швеція, Туреччина, Пруссія).

Втрата незалежності у вісімнадцятому столітті власне була падінням. Деякі громадяни Речі Посполитої змирилися з таким станом речей. Інші вважали, що необхідно інакше реагувати на падіння, відповідно до традиції свободи, в якій вони виховувалися поколіннями.

Цей момент настав у 1733 році, коли громадяни мали обрати нового короля після смерті старого. Обрали, майже одноголосно, Станіслава Лещинського. Вибір не сподобався сусідам, особливо Росії, яка побоювалася, що новий король може бути союзником Франції і таким чином відбудує незалежність Речі Посполитої від Петербурга. Цариця Анна за згодою з австрійським імператором послала до Польщі три армійські корпуси, щоб нав’язати Речі Посполитій такого правителя, який був до вподоби чужим дворам, а не такого, якого громадяни обрали собі самі. І власне тоді спалахнуло перше повстання під назвою Дзіковська конфедерація. Він зосереджувався на словах, сказаних тоді примасом Теодором Потоцьким: «Gens libera sumus et nemini servimus unquam [ми вільна нація, яка ніколи нікому не раб]». За конфедерацією йшло щонайменше кілька тисяч активних учасників, переважна більшість шляхти, а також міщани й навіть селяни – курпійці на півночі Мазовії. Їх спіткав гіркий досвід програної боротьби – у сутичці з сильнішою, краще організованою армією сусідніх інтервентів, а після цієї боротьби – політична еміграція (до Кенігсбергу та Парижу) чи російський полон. Переживання власного безсилля, але й рішучості не скоритися без опору зовнішньому поневоленню. Боротьба тривала до 1736 року. Частину повстанців, які потрапили в російський полон, цариця відправила до Сибіру. І так буде віднині майже в кожному повстанні проти панування Росії над Польщею, аж до часів Сталіна.

З огляду на наступні прояви гноблення спалахнули нові повстання: Барська конфедерація (1768-1772), повстання Костюшка (1794), а потім – після третього поділу – найвідоміші: листопадове (1830-1831) і січневе (1863-1865). До них іноді додають революцію 1905-1907 рр., яку деякі дослідники трактують як чергове «національне» повстання на польських територіях російського поділу. В цей період часу  існували також інші, менш «класичні» повстання проти двох інших держав поділу, Пруссії чи Австрії: напр. Великопольське (1806), Краківське (1846), знову Великопольське/Познанське (1848), Краківське і Львівське (Весна народів 1848), знову Великопольське (1918-1919) і три Сілезькі (1919, 1920, 1921), якщо продовжити умовне «19 століття» аж до встановлення кордонів відродженої Речі Посполитої. Дехто додає до цього переліку легіонери, зосереджені навколо Юзефа Пілсудського під час Першої світової війни: від серпня 1914 року до роззброєння німецьких і австро-угорських військ на польській землі в жовтні-листопаді 1918 року. Листопад 1918 року Пілсудський сприймав як переможне завершення Січневого повстання, з якого виросло все його патріотичне виховання та виховання значної частини його покоління.

На жаль, як ми знаємо, сусідні імперії, у найстрашнішій тоталітарній формі сталінського Радянського Союзу та гітлерівського Третього Рейху, знову погодилися знищити відроджену в 1918 році Польську державу. І вони це зробили в 1939 році, і коли Сталін вийшов переможцем із боротьби за контроль над східною половиною Європи, він знову створив Польщу – підлеглу, у певному сенсі як у XVIII столітті. Тож повстанська традиція знову оживає. У її центрі, звісно, ​​Варшавське повстання 1944, але з неї також походить і попереднього єврейського повстання у Варшавському гетто (1943) – повстання проти остаточного приниження німецькими окупантами. До цієї традиції належить також епізод повстання молоді в Чорткові (22 січня 1940 року) – єдиного повстання під радянською окупацією після вторгнення 17 вересня 1939 року. Повстанська традиція здобула нині частково визнавану пам’ять про «проклятих вояків», тобто учасників антикомуністичного збройного підпілля після Другої світової війни – як послідовних польських повстанців, що боролися за незалежність. Потім, однак, маємо цілу нову низку виступів, які часто прямо оцінюються як продовження повстанської традиції. Перелічимо їх: червень 1956 р., інакше відомий як повстання робітників у Познані, потім березень 1968 р. («повстання студентів» — але, звичайно, не тільки), грудень 1970 р. (повстання робітників на Вибжежу), червень 1976 р. (протести робітників із центрами в Радомі та Урсусі), свого роду «моральна революція» (схожа до тієї 1861-1862 рр.) від заснування Комітету захисту робітників (KOR) і Руху на захист прав людини й громадянина в 1976- 1977 р., а вже точно від обрання Івана Павла ІІ у жовтні 1978 р. і його першого паломництва на батьківщину (червень 1979 р.), а потім «безкровне повстання» – «Солідарності», а особливо його «спалах» у серпні 1980 р. – і, нарешті, криваве придушення цього «повстання» воєнним станом, запровадженим Ярузельським (з 13 грудня 1981 р., принаймні після смерті отця Єжи Попелушка в жовтні 1984 р.). Таким чином, принаймні до 1981 року повстанська традиція в Польщі жива. Вона й далі сприймається як така, що постійно відновлює свою актуальність.

Січневе повстання, яке принаймні кілька поколінь вважають найбільшим і найбільш травматичним з повстань за незалежність до 1918 року, досі пожвавлює дискусії щодо цієї традиції та ставить питання: боротися чи не боротися?

Воно спалахнуло, підготовлене широко розгорнутою підпільною організацією, 22 січня 1863 року. Датований цим днем ​​маніфест проголошував створення Тимчасового національного уряду і закликав народи Польщі, Литви та Русі (України), як трьох народів колишньої Речі Посполитої, до смертельного бою з «загарбницьким урядом», оголошуючи водночас про звільнення селян. Наступ на російські гарнізони провалився, але росіяни були здивовані великим розмахом дій. Це дало повстанцям час для організації партизанських загонів. Через лави повстанців пройшло не менше 150 тис. осіб. волонтерів з усіх трьох частин країни. Повстання викликало дипломатичне потрясіння: новий прем’єр-міністр Пруссії Бісмарк негайно запропонував допомогу Росії. Це, своєю чергою, насторожило Францію та Англію і навіть Австрію. Був шанс спровокувати великий європейський конфлікт, у якому повстанці мали б шанс вибороти незалежність Польщі. Частина ініціаторів повстання розраховували насамперед на залучення селян до масового повстання, інші — на втручання, хоча б дипломатичне, західних держав. Повстанці хотіли поліпшити польську долю. У понад 1200 боях і сутичках (найбільші відбулися під Малогощем, Скалою, Гроховісками, Опатовом, Жиржином) вони віддали за це життя. Вони боролися, також у Литві та під Києвом, за відбудову політичної спільноти Республіки Польща в її територіальній формі до поділів, 90 років тому. Цю боротьбу вони тоді програли.

Відчуття поразки було непереборним. Його живили насамперед величезними втратами під час повстання та репресії, що настали після нього. Лише в боях загинуло близько 20 тис. партизанів. Понад 700 було страчено на розстрілах. 35—40 тис. було відправлено на каторгу чи на примусове переселення в глиб Росії. Було конфісковано близько 3,5 тис. поміщицьких маєтків, які належали польській шляхті. Це початок довгого списку переслідувань польськості після 1863 року.

У дуже часто повторюваній схемі інтерпретації Січневе повстання трактувалося як прояв польської патології, «романтичного божевілля» активної частини суспільної еліти, яка не узріли (на відміну від самотнього, чи принаймні в меншості, Великопольського) шанс для модернізації, який принесли реформи в Росії після Кримської війни. Іван Беренд, автор популярного синтезу історії Центрально-Східної Європи, протиставляє польський «романтичний націоналізм», якому бракувало «раціонального самоконтролю», чеському національному руху, який діяв інакше, тобто раціонально, а не «емоційно – героїчно». В реальності, звивистий шлях до модернізації не зможе оминути питання незалежності, боротьби за повернення власної держави. У розв’язанні цього питання мала брати участь ціла нація, яка збільшувалася та поширювала свій суспільний діапазон. Перешкодою була не тільки бюрократія однієї імперії Габсбургів, що ослабла після поразок у війні з Італією, а потім і з Пруссією, як у згаданому випадку з Чехією, а й свідома політика еліт Росії та Бісмарка, який очолював Пруссію. Ці супердержави розглядали питання відбудови Польщі як загрозу не лише для стабільності своїх державних структур. Боротьба з так трактованою загрозою також була важливим мотивом розвитку національних програм країн: загальноросійської та пангерманської. Безсумнівно, Російська імперія не була готова ​​без бою дати полякам незалежність навіть на окремій, обмеженій території Королівства.

З іншого боку, вже в боротьбі за незалежність уявленого «цілого народу», польська шляхта могла вийти за межі, нав’язані її соціальними інтересами: поширити своє панування над селянством і контролювати землю. Проголошена повстанцями радикальна програма  привласнення була успішно запущена проти них російською владою. Довгостроковим наслідком, до якого привів повстанський маніфест 22 січня 1863 р., стало звільнення найбільшої соціальної групи — селян — від феодальної залежності та рабської ментальності. Селянин на польських землях російського поділу, отримав права так вигідно і радикально – завдяки повстанню! – він дозрівав протягом двох поколінь, щоб стати поляком. Він дозрів до цього ще й тому, що польськість асоціювалося вже не з кріпацтвом, а радше з тією чудовою боротьбою за волю, записаною у творах польської культури: тих, на яких ґрунтувалося масове посвячення в польськість за часів Сєнкевича, Жеромського, Виспянського. І цей селянин у 1920 році захищав Варшаву. Він встояв перед спокусою класової помсти та соціальної анархії, до якої його закликали більшовики.

.Пам’ять про Січневе повстання культивують поляки та литовці (у цьому повстанні дуже активну участь брали литовські селяни). У 2023 році українці також згадують ту боротьбу в контексті сьогоднішньої боротьби з російським імперіалізмом. Пам’ятають це повстання і вільні білоруси, адже саме в 1863 році гасло побудови сучасної білоруської нації висунув один із героїв цього повстання білорус Кастусь Каліновський. Річ Посполита вільних громадян чотирьох народів (Польщі, Литви, України та Білорусі) не здалася.

Andrzej Nowak