Путін як (анти)історик

У наративі, представленому Володимиром Путіним кілька років тому, Росія знову виявилася жертвою, а в Катині злочинцями виявилися поляки.

.День 7 квітня 2010 року прем’єр-міністр Володимир Путін прийняв прем’єр-міністра Дональда Туска на місці масової страти польських офіцерів у її 70-ту річницю. Він не хотів приймати президента Качиньського, тому главі польської держави залишили візит нижчого рангу через три дні.

У місці, яке є символом найвідомішого злочину, скоєного проти поляків радянською державою, Путін-історик розкрив свої все ще невичерпані можливості. Згадавши про розстріл польських офіцерів у Катині, він засудив замовчування цього факту. Але лише для того, щоб прирівняти в цьому ж реченні радянську брехню про Катинь як нібито німецький злочин – з «брехнею», яка, за його словами, покладає відповідальність за цей злочин на Росію і також те, що Польща домагається міжнародної юридичної компенсації від російської держави як правонаступника Радянського Союзу. Зауважимо: Путін у цей момент поводився саме так, як ніби канцлер ФРН в Аушвіці за присутності прем’єр-міністра Ізраїлю обурився на євреїв за те, що вони поклали на ФРН юридичну та моральну відповідальність за наслідки політики Третього рейху та за Голокост. За словами російського прем’єра, Катинь не була злочином, за який відповідала б держава, навіть радянська, а ні тим більше НКВД – органи безпеки (з яких він гордо походив). Це була вина виключно однієї людини: Йосипа Сталіна. Він просто мав, згідно з трактуванням Путіна, в такий спосіб помститися за його особисту невдачу у війні з поляками в 1920 році. А отже нема винного, Росія та її попереднє політичне втілення, Радянський Союз, бездоганні – принаймні в ставлення до поляків. Коли йдеться про те, що Червона армія звільнила Європу від нацистського ярма, Червона армія в наративі Путіна дорівнює Росії, великій Росії, якій світ завдячує. Але коли найвища влада Радянського Союзу вирішує розстріляти двадцять кілька тисяч громадян держави, щойно окупованої Червоною Армією (у взаємодії з Вермахтом), то це не Росія, це навіть не Радянський Союз, це все одна зла (у цьому контексті, бо в інших також велика) людина: Сталін. У своїй Катинській промові Путін вдався до іншого прийому, який він часто використовує: релятивізації. Він розповів, що на тій самій катинській землі, поруч із поляками, поховані останки червоноармійців, «розстріляних фашистами під час Великої Вітчизняної війни. Катинь нерозривно пов’язала їхні долі. Тут пліч-о-пліч, як у братській могилі, вони знайшли вічний спочинок». Жоден із надійних російських істориків Другої світової війни не підтверджує факт таких розстрілів військовополонених – червоноармійців у Катині. Однак ця брехня була потрібна Путіну, щоб звести нанівець і релятивізувати пам’ять про злочин, скоєний Радянським Союзом проти поляків.

Найважливішу частину свого послання, адресованого 7 квітня 2010 року не лише полякам, а й росіянам, Путін залишив для спільної з Дональдом Туском прес-конференції. Тоді він більш детально пояснив причини «сталінської помсти». Це мала бути відплата за смерть 32 тисяч військовополонених – червоноармійців – у польському полоні після війни 1920 року. Звідки у Путіна цифра 32 тисячі, не вдалося вгадати найбільш обізнаним польським та російським експертам з цього питання, тобто долі радянських в’язнів у польських таборах для інтернованих у 1920 році (де насправді померло, звісно, ​​не за якимось наказом, а внаслідок інфекційних захворювань, які тоді шаленіли в Східній Європи, приблизно 16-18 тис. осіб). Чому саме він використав це число не викликало сумнів. Саме тому Михайло Горбачов, вирішивши у 1988 році під тиском польської сторони розкрити хоча б таємницю Катинського розстрілу, негайно наказав своїм архівним службам шукати «анти-Катинь», тобто те, що можна було б представити, як еквівалент: великий польський злочин проти радянських громадян. Ця пропагандистська операція «анти-Катинь» отримала величезний новий імпульс під час правління Путіна, принаймні з 2010 року. Після прес-конференції Путіна в Катині 7 квітня у російського глядача міг виникнути – і, ймовірно, навіть повинен був – виникнути сумнів: якщо в Катині 5 чи 6 тисяч розстріляних поляків (а тільки таку кількість жертв підкреслювали тоді російські ЗМІ), а наш прем’єр нагадує, що раніше поляки вбили 32 тис. «наших», значить, борги досі не повернуті… У будь-якому випадку Росія знову виявилася жертвою, а в Катині злочинцями стали поляки.

На жаль, польські ЗМІ, які святкували тоді великий успіх політики ресету  з Росією Путіна, повністю проігнорували цей аспект виступу російського прем’єра в Катині. Вражає, що навіть через роки, аналізуючи історичні «досягнення» Путіна, деякі польські автори ніби з соромом опускають цю нитку в описі візиту до Катині 7 квітня 2010 року, припускаючи, що лише через два роки у далекому Краснодарі Путін «вдарив геть іншими тонами, поставивши своєрідний iunctim між злочином проти польських офіцерів і трагічною загибеллю великої кількості червоноармійців у польських таборах для військовополонених у 1920-1921 роках – фактично жертв епідемій, відсутності гігієни та недоїдання… Ні, такий iunctim поставив Путін у Катині 7 квітня 2010 року, під ура ЗМІ, у присутності польського прем’єр-міністра. І без жодної реакції.

Потім було 10 квітня. Президент Лех Качинський прилетів на  могили польських офіцерів, убитих НКВД у 1940 році. Але він не встиг. Його літак з 96 людьми на борту розбився над смоленським аеропортом за нез’ясованих досі обставин.

Власне так діє творець історії Путін. Таку має силу. Почуття цієї агентивності дозволило йому, знову як президенту (з 2012 року), дедалі частіше й ефективніше переходити у сферу формування самої реальності, військовими засобами та не тільки.

***

Через десятиліття, на порозі нового, відкрито військового етапу відбудови «втраченої імперії», престижний двомісячник «Россия в глобальной политике», що фінансується Радою з питань зовнішньої та оборонної політики при Президенті Російської Федерації, опублікував (у номері XIII 2019) стенограму робочої зустрічі істориків і соціологів, які консультують Володимира Путіна щодо стратегії політики пам’яті та її використання в зовнішньому наступі Росії. Ця зустріч стала, як зазначив головний редактор журналу Федір Лук’янов, відповіддю на невдоволення, висловлене особисто президентом Путіним після європейського святкування вісімдесятої річниці початку Другої світової війни та нагадування з цієї нагоди про ключовий пакт Ріббентропа-Молотова.

Що робити? Як ефективно брехати про роль Радянського Союзу в прокладанні Гітлеру шляху до війни, в тоталітарному розділі Східної Європи в 1939-1940 роках? Як підготувати країну і світ до майбутнього святкування 75-річчя «Великої перемоги», тобто «перемоги Росії над фашизмом» у травні 1945 року? Які аргументи президент Федерації, який надзвичайно цікавиться історією, повинен навести в цю річницю?

Найбільш розгорнуту відповідь під час цієї зустрічі дав Олексій Міллер, професор Центральноєвропейського університету (який власне переїжджав з Будапешта до Відня). Окрім нього, у зустрічі взяв участь, серед інших, доцент історичного факультету Московського університету ім. Ломоносова Федір Гайда, професор Дмитро Єфременко – заступник директора Інституту наукової інформації (ІНІОН) Російської Академії Наук, а також Олександр Ломанов, заступник директора Інституту світової економіки і міжнародних відносин (ІМЕМО) імені Євгена Прімакова (засновника Служби зовнішньої розвідки РФ).

Міллер почав зі скарги на непослідовність і недбалість історичної політики Росії щодо західних країн. Недостатньо закликати старі сили Західної Європи приборкати «нових східноєвропейських членів Союзу, що погано поводяться», і які все ще згадують Пакт Молотова-Ріббентропа як угоду про розділ між двома тоталітарними агресорами. Перш за все, необхідно дотримуватися однієї лінії у заявах самого російського президента. Міллер, нарікає, що той лише від 2014 року почав називати пакт Сталіна з Гітлером «правільним рєшенієм» (слушним рішенням), тоді як раніше радше повторював, що пакт може і не є приводом для гордості, але багато подібних угод укладали й інші країни… «Так війну за пам’ять не виграти», — каже російський історик і стратег тієї війни. Він зазначає, що треба постійно «працювати з…», тобто підтримувати перевірених партнерів Росії в Німеччині, які виступають проти закликів Варшави вшанувати в Берліні польських жертв німецької агресії у Другій світовій війні. Треба разом із цими партнерами вимагати встановлення пам’ятника радянським військовополоненим, а також примусовим робітникам, тобто «казахам, українцям, білорусам…» Також обов’язково потрібно спільно працювати разом із тими лівими політиками Західної Європи, в Італії, Франції, в Європарламенті, які виступають проти вшанування пам’яті жертв Другої світової війни та радянської системи з країн «нової Європи», оскільки бачать у цьому загрозу релятивізації Голокосту, расизму і повернення націоналізму. Однак Польща, шкодує Міллер, нещодавно успішно просувала Вітольда Пілецького як «ідеальну фігуру поляка – жертви двох тоталітаризмів», тобто в’язня Освенцима, який потім був убитий системою радянського репресивного апарату. Тим часом утривалення у світі переконання, що радянський тоталітаризм нічим не відрізнявся від нацистського тоталітаризму в Третьому рейху і що обидва активно співпрацювали один з одним, буде провалом історичної політики Кремля. У цій ситуації ми повинні знати, «як нам воювати, хто наші потенційні союзники, хто наш затятий ворог». Як очевидного союзника Міллер вказав Ізраїль, куди президент Путін збирався на початку 2020 року для відкриття пам’ятника жертвам блокади Ленінграда під час Другої світової війни. Таким чином, – зазначив історик, – можна, за згодою Ізраїлю, поєднати пам’ять про жертв Голокосту з пам’яттю про страждання росіян (і, можна додати, тільки росіян) під час війни. Ізраїль також буде природним союзником Росії у боротьбі з «національною пам’яттю» в Польщі, Україні та країнах Балтії, вважає історик з Європейського університету. Але цього недостатньо. Треба запускати недержавні канали діалогу з європейською громадською думкою, громадські організації, які «розкриватимуть похмуру сутність» політики пам’яті «тих чи інших людей або країн». Він ні на мить не залишав сумніву, що хотів «демаскувати» Польщу.

Цю тезу підхопив доцент Гайда: «Так, у нас є опоненти і є союзники. Польща представляє себе головним козлом відбувайлом. Якщо ми маємо шукати спільного ворога  разом із євробюрократами, то першим кандидатом, безсумнівно, буде Польща». У цьому дусі історик з Університету Ломоносова радить висвітлити негативну роль Польщі в історії катастрофи ХХ століття. «Чим Пілсудський кращий за Муссоліні?» – запитує він риторично, щоб далі розвинути свою думку в напрямку релятивізації відповідальності Німеччини за розв’язання Другої світової війни. Це ганебний Версальський диктат, який зробив німців вигнанцями європейської системи, а також маленькі, расистські, антисемітські диктатури Східної Європи (від Естонії до Румунії, з, звичайно, найбільш фашистською Польщею центрі) – є значними джерелами Другої війни. З такої точки зору пакт Молотова-Ріббентропа можна представити не лише як вираження оборонної політики Москви, а і як спробу виправити несправедливість Версальської системи (саме так трактував її Володимир Путін на Вестерплатте 1 вересня 2009). Якби професор Гайда пригадав стенограму розмови Сталіна з лідером ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу Георгієм Димитровим одразу після вторгнення до Польщі у вересні 1939 року, він міг би просто повторити за Вождем: у результаті пакту з Німеччиною стало «на одну фашистську державу менше». Про що ж шкодувати? З точки зору сучасних, антифашистських «євробюрократів», це має виглядати схоже, припустив московський історик. Він також зазначив, що при підписанні пакту 23 серпня 1939 року Радянський Союз також вів збройну боротьбу з Японією, яка фактично почала світову війну з агресії на Далекому Сході, проти Китаю. Отже, Сталін був в антифашистському таборі від початку війни, навіть був його першим членом (тільки доцент Гайда забув додати, що радянська дипломатія всіма силами намагалася укласти перемир’я з Японією перед її власною агресією проти Польщі – і вона досягла цієї мети 15 вересня 1939 р.).

Професор Дмитро Єфременко підкреслив, що окрім Ізраїлю, «світового єврейства», лівих кіл європейських політиків та активістів пам’яті, Росія має шукати інших союзників. Звичайно, в ім’я захисту «європейської космополітичної культури» необхідно провести «аналітичну деконструкцію наративу», який Польща та інші країни Європи, колись розділені Сталіним і Гітлером, вводять у європейську пам’ять. Це також треба робити, шукаючи колаборантів серед захисників доброго імені комунізму, які заплямують усі порівняння Радянського Союзу з фашистськими режимами. Професор Єфременко вказує на таких симпатиків комунізму, з якими слід підтримувати контакти, особливо в країнах Південної Європи: в Іспанії, де критику комунізму можна трактувати як спробу реабілітації режиму Франко, але також, наприклад, у Греції [.. .]

Особливо цікавим видається послідовний пошук шляхів порозуміння інтелектуальних еліт сучасної Росії – над головами жертв чи, висловлюючись делікатніше, об’єктів все ще актуальної імперської політики, особливо у Східній Європі – з партнерами з Заходу. Лише коли це порозуміння виявиться складним, можна звернутися до партнерів з імперій з антизахідними традиціями, таких як Китай. Характерна підтримка наративу, у якому Росія є силою прогресу, яка захищає «справжню» («стару»: читай Західну Європу) від хаосу «етнократії», який продовжує порушувати мир на території між Росією та Німеччиною. Посилаючись на благородні гасла боротьби з антисемітизмом, расизмом, фашизмом, націоналізмом – але не в нашій, великій країні, а в сусідніх, слабших країнах, які «традиційно» повинні становити зону відповідальності/впливу/контролю Москви.. Як це нагадує ті часи, коли Катерина ІІ купувала оплески салонів Західної Європи за те, що на багнетах впроваджувала своїх вояків «цивілізації» та «просвіти» на простори Речі Посполитої, зараженої природним «там» неуцтвом та нетолерантністю…

.В підсумку свого виступу на конференції кремлівських стратегів пам’яті, Олексій Міллер заявив, що 2020 рік дає шанс для перелому у війні за пам’ять і може призвести до перелому дуже небезпечної для Росії тенденції. Рік мав розпочатися «штормовим візитом» (ударного візіта) президента Путіна до Ізраїлю, а потім «святкуванням Перемоги з уже підтвердженими візитами світових лідерів, 75-річчя ООН. У нас попереду цілий ряд заходів, у яких ми можемо посилити нашу позицію, щоб вийти з клінчу в рамах політики пам’яті». І тут історик перерахував ворогів, яких треба перемогти: політику пам’яті «в Польщі й – особливо – в Україні», а також «в ​​Естонії, Латвії, Литві». У 2020 році не вийшло. Вірус зіпсував плани.

Andrzej Nowak