Як інші можуть любити Захід, якщо він більше не любить сам себе?
Prof. Chantal DELSOL
Старий континент – ослаблений зсередини європейськими інституціями замість того, щоб відбивати атаки ззовні – не найкраще підготовлений, щоб відповісти на геополітичні виклики сьогодення, – пише проф. Chantal DELSOL
.На межі 20-21 століть у всьому світі почався процес відмови від західної культури. Це явище протилежне тому, що відбувалося після завоювання Заходом значної частини заселених земель нашої планети в XVI столітті, а саме захоплення західною культурою і бажання у всьому бути на неї схожою.
Століттями всі ідеї модернізації цих чужих культур якщо не повністю, то принаймні частково зводилися до запозичення західної моделі. Прикладів цього є багато, стільки ж, скільки й культур на світі.
Тим часом наприкінці ХХ століття виникла і продовжує посилюватися тенденція відмови від Заходу та його принципів. Згадаймо, наприклад, російського соціолога і філософа Олександра Зінов’єва та його теорію окциденталізму, згідно з якою права людини є проявом західної завойовницької ідеології. Приклад Путіна показує нам, наскільки сильним є повернення в Росію слов’янофільських течій («православ’я, автократія, націоналізм»), які ще з часів більшовицької революції слугували джерелом війни проти західної культури. Подібну реакцію ми бачимо в Китаї – офіційний державний текст від 2013 року під назвою Документ № 9 говорить про нещадну культурну війну, яку слід оголосити індивідуалістичному та декадентському Заходу. Не забуваймо також про мусульманські країни, які, хоч і не одностайні в оцінці західної культури, все більше йдуть до її відторгнення, якщо не сказати ненависті.
Усі ці настрої є проявом образи на колонізацію, історичні досягнення Заходу, приниження (на останнє вказує, наприклад, Китай), але це явище можна розглядати і як ознаку духовного занепаду Заходу, переповненого почуттям провини, сорому за себе, Заходу, який втрачає всі надії.
Як інші можуть любити Захід, якщо він більше не любить себе? Ця криза західного духу має глибокі та сильно вкорінені в історії причини. Це результат як жахливої депресії, спричиненої подіями ХХ століття, так і краху християнства, яке до того часу панувало над душами та розумом (можна навіть говорити про кінець християнського світу). Свою роль у цьому процесі відіграла й поява різноманітних різновидів нової «моралі чистоти», неподалік від її попередніх, утопічних втілень. Все це змінило менталітет людей. Тому дуже ймовірно, що ослаблений таким чином Захід не зможе спростувати висунуті йому звинувачення – тим паче, що він не хоче захищатися або навіть, розкаявшись, сам висуває ці звинувачення…
Водночас Старий континент стикається з внутрішньою загрозою. Її проявом є, наприклад, недотримання раніше встановлених спільних принципів, у чому багато держав-членів звинувачують інституції ЄС. Ми не повинні забувати, що вся наша політична філософія базується на концепції особистої автономії – і саме на основі цієї віри (бо ми тут маємо справу з вірою, спочатку релігійною, а потім революційною), були побудовані наші демократії.
Європа в її неймовірному історичному розмаїтті пронизана принципом субсидіарності, який ставить на п’єдестал автономію індивідів і груп. Тим часом нинішні структури європейських інституцій стали повністю захоплені технократичним трендом. Європейський Союз, відкидаючи принцип субсидіарності, дозволяє собі від імені та замість держав-членів приймати рішення, які ці країни могли б і повинні були б приймати самі (у таких сферах, як освіта, охорона здоров’я, імміграція тощо). Така модель управління була б виправданою з точки зору Платона («правити може лише той, хто знає») або навіть з точки зору Китаю («правитель — батько і мати народу»), але з європейської точки зору, це втручання, яке важко прийняти. Саме цим пояснюється брекзит і розвиток неліберальних тенденцій і урядів у Європі, які прагнуть відновити владу держав-членів над повсякденними справами.
.Ось так Старий Континент – ослаблений зсередини європейськими інституціями, які не зважають на його фундаментальні переконання (автономію індивідів і груп), і з постійним почуттям провини, яке змушує його починати сумніватися в собі, замість того, щоб відбивати атаки ззовні – не найкраще підготовлений, щоб відповісти на геополітичні виклики сьогодення. Залишається тільки сподіватися, що – як казав Гельдерлін – «там, де є небезпека, зростає і те, що рятує»… Першим проявом цього є реакція Заходу на напад Росії на Україну. Враховуючи військову та культурну загрозу, пацифістська ідеологія була відкинута до корзини зі схожим безглуздям, а ЄС оголосив про впровадження реформ. Нехай це буде добрим знаком на майбутнє.
