Правда про Волинь знаходиться в інтересах Польщі та України

Як сьогодні говорити про Волинську різанину, щоб не підтримувати російську пропаганду і водночас не відмовлятись від правди та пам’яті жертв злочину? – запитує проф. Marek KORNAT

.Коли йде мова про Волинську різанину, варто спочатку подумати про те, як стався цей геноцид. Я вважаю, що вирішальними були три фактори. Перший – це тогочасний український інтегральний націоналізм, який безкомпромісно проголошував теорію власної національної держави без чужинців, яких, згідно з цією концепцією, слід вигнати чи вбити. Цей націоналізм був явно натхненний фашизмом, ідеологією, популярною у міжвоєнний період. Багато націй намагалися створити свій власний варіант, з вірою, що вони створять сильну державу без внутрішніх розколів. Другим чинником є радянська агресія проти польських східних територій у вересні 1939 р. Присутність радянської влади на цих територіях (після поділу польської держави) сприяла загостренню польсько-українських розбіжностей. Третій фактор — німецька окупація, яка відбулася після нападу Третього Рейху на СРСР у червні 1941 року, та поява українських збройних формувань, які співпрацювали з німцями. Ці формування використовувалися для боротьби проти поляків. Таким чином у 1943 році виникла можливість «етнічної чистки» на Волині. Були розправи над польським населенням, які набули винищувального характеру. Вони не були спонтанними, а реалізовувалися як політичний план. Заходам передував ідейний проєкт. Метою нападників було «очистити» українські землі від поляків. Слід відкинути теорію, яку пропагують також деякі польські історики, про т. зв «селянську війну». Насправді 80 років тому на Волині мундирні збройні формування атакували мирне населення – в руслі тези про те, що вони вважаються тягарем, якого треба позбутися. 

Оскільки питання волинського злочину в польсько-українських стосунках донині належним чином не вирішене, ним цинічно користується Росія, в інтересах якої і є розбрат між поляками та українцями. Володимир Путін бачить Волинь не так, як сприймала її раніше влада СРСР. Історична пропаганда Радянського Союзу керувалася загальним правилом, що між т. зв «соціалістичними народами» повинна бути згода, і на можливий конфлікт між ними не провинно проливатися світло. Волинська різанина була «відкрита» як історичний факт, а потім показана аж в пропаганді Росії – країни, яка була створена після розпаду СРСР у 1991 році. Звичайно, такі злочини, як на Волині чи у Східній Галичині, ідеально підходять для використання в наративі про «поганий” фашизм та заслуги тих, хто його переміг, тобто Радянського Союзу. Відтоді ця тема є одним із постійних мотивів боротьби проти України, яка роками намагається стати остаточно незалежною від Російської Федерації. Одна справа – формально проголосити незалежність, що Україна зробила в 1991 році, і зовсім інша – отримати незалежність справжню. Незалежна Україна є ворогом Росії, тому метою російської пропаганди є її дискредитація. Це і є мета віднесень до минулого – насамперед до Другої світової війни – в російській історичній політиці. Наближення вісімдесятої річниці Волинського злочину, безумовно, буде використано російською пропагандою, а Польща та Україна не мають на це впливу. Росія це послідовно робить протягом багатьох років, але, що важливо, вона вже не може сказати нічого нового з цього приводу. У підготовленому нею наративі стверджується, що українці вбивали не лише поляків, а й радянських громадян. Це робили українці, спадкоємцями яких нібито є люди, які сьогодні панують у Києві. Росія не відмовиться від свого наративу, або, принаймні, не відмовиться, поки перебуває під владою нинішнього диктатора. Проте Польща та Україна можуть проводити вмілу історичну політику, й завдяки цьому наблизитися одна до одної та не допустити сварки двох народів. Неспровокований напад на Україну як ніщо інше сприяє їхньому зближенню. Але як сьогодні говорити про волинську різанину, щоб не підтримувати російську пропаганду і водночас не відмовлятися від правди та пам’яті жертв злочину?

Я думаю, що польська позиція повинна базуватися на історичних фактах. І серед них найважливішим є те, що разом із населенням східної Галичини загинуло близько 100 тис. осіб. Неможливо уникнути введення до дискурсу на цю тему поняття злочинів проти людства. З історичної точки зору не можна оцінити це інакше. Польська сторона, за бажання підтримати Україну в її боротьбі з Росією, не може робити це коштом історичної правди. Ми не можемо продовжувати наратив, згідно з яким поляки завдавали шкоди українцям, які проживали в Другій Речі Посполитій, і, як наслідок, на Волині відбувалися українські каральні акції. Поставити справу лише так означало б виправдати злочинців. Польща не може собі цього дозволити, навіть якби це слугувало видимому покращенню польсько-українських відносин. Я пишу про «видиме покращення», бо брехнею не побудуєш довготривалої нормалізації відносин, годі й казати про дружбу між народами.

Українська держава наразі мало зробила для вирішення конфлікту навколо пам’яті про вбивство на Волині. Історіографія, яку я знаю, намагається звести винищувальні дії, що відбуваються на цій території, до локальної громадянської війни. Це не вигідно польсько-українським відносинам. Доречним кроком у цьому питанні було б піти назустріч зусиллям Польщі дозволити ексгумацію останків жертв Волинського злочину. Можна сказати, що це необхідний мінімум. Варто зазначити, що деякі українські історики публічно визнають геноцид на Волині злочином, який підпадає під категорію злочинів проти людства. Проблема, однак, у ставленні української історичної політики до спадщини УПА. Там поширена думка, що місцева влада і глава держави не можуть прямо сказати нічого такого, що б засуджувало УПА, бо ця формація зі зброєю в руках боролася за незалежну Україну – і переважно проти радянської влади. І це вже цінне саме в собі. Складається враження, що війна, яка триває, ще більше поглибила небажання української влади зробити зобов’язувальну декларацію про злочини на Волині, адже воїни УПА, які воювали проти Росії у ХХ столітті, ймовірно, є зразком для тих, хто бореться сьогодні за вільну батьківщину з тим самим противником. Така аргументація, однак, призводить до того, що між Україною та Польщею не може бути тривалої згоди в конфлікті навколо історичної пам’яті. Українські лідери не можуть, на мою думку, не поставити собі питання, з ким їм будувати союз у майбутньому. Якщо їм вдасться захистити свою країну від загарбників, це буде історичне диво. Тоді, однак, необхідно буде відбудовувати державу і створювати основу для її безпеки на найближчі роки. Для цього Україна не може уникнути тісної співпраці з Польщею – іншого шляху просто немає. Туреччина точно не буде відігравати роль такого ефективного союзника, оскільки від України її відділяє море. Німеччина поки що зосереджена на співпраці з Росією, а не з Україною, і довговічність німецько-українського зближення, що відбулося після російської агресії в лютому 2022 року, залишається невизначеною. З іншого боку, Польща є країною, в життєвому інтересі якої є незалежна від Росії Україна, а тому й достатньо сильна, щоб протистояти їй.

У своєму підході до України деякі польські кола, що формують громадську думку, представляють інший погляд, ніж я. Уряд підтримує Україну і робить правильно. Тут сумнівів немає. Проте з’являються однак, з посиланням на політичний реалізм, голоси проти цієї політики, згідно з якими підтримка Польщею України заходить занадто далеко. Я вважаю, що це міркування неправильне, тому що Польща не має іншого виходу. Завоювання Росією України означає смертельну загрозу для Польщі, і тим, хто цього не розуміє, не варто коментувати політику. Ще під час дипломатичної кризи, що передувала вибуху війни в Україні, Росія направляла свої чіткі вимагання й до Польщі. Це не були територіальні претензії, але з’явилася вимога фактично заморозити членство нашої країни в НАТО. Польща була і залишається наступною ціллю у списку амбіцій Росії. Проте плани ворога зірвали українці, від яких до 24 лютого 2022 року ніхто не очікував такого сміливого та ефективного захисту. Було б дуже погано, якби віднесення до конфлікту пам’яті про волинські злочини дало претекст для всіх тих хто хоче польської дезінтеграції в російсько-українській війні. Між Росією та Україною немає місця для маневру. Це лише уявний політичний реалізм. Це не має нічого спільного з польським національним інтересом. «Ми не українофіли», — писав перед Другою світовою війною політичний публіцист Влодзімеж Бончковський. Ці слова можна повторити й сьогодні, адже йдеться не про почуття, а про інтереси. В інтересах Польщі – виживання української держави.

Проте необхідність підтримки України не означає, що волинський злочин сьогодні не варто обговорювати, і що Польща має утриматися від інтенсивних зусиль, спрямованих на зняття цієї теми з порядку денного польсько-українських відносин. Таку політику пам’яті було б надзвичайно легко підірвати в майбутньому – не лише в контексті волинського злочину. Я не прихильник тези, що історію треба залишити історикам. Пам’ятаймо, що державна влада формує соціальну ідентичність через політику пам’яті. Тому люди на найвищих державних посадах мають дбати про культуру пам’яті власного народу і не можуть нікому дозволити змусити себе мовчати. Водночас слід докласти всіх зусиль, щоб під час війни, яка має екзистенційне значення для України та Польщі, українці та поляки не відновили конфлікту навколо історії. Вирішальний крок, однак, належить до України. Влада цієї країни вважати за зле, що Польща вона вимагає визнання правди й хоче вшанувати пам’ять жертв Волинського злочину у вісімдесяту річницю цих подій. Президент Зеленський, ризикуючи життям, довів, що він патріот, який дбає про благо своєї країни. І в цьому випадку він повинен розуміти, що в інтересах його батьківщини.

*

.У справі Волині нам передусім потрібна правда, визнана з обох сторін. Ця правда, своєю чергою, згідно з класичним визначенням, є відповідністю дійсності. Ми повинні будувати відносини між Польщею та Україною лише на основі правди. З пам’яттю про те, що історія народів складається зі славних, але й тяжких сторінок, дбаймо, щоб жодної краплі не вилилося з ріки історії.

Marek Kornat