Катинський злочин був геноцидом 

Незважаючи на те, що Росія офіційно зізналась у скоєнні катинського злочину, в російській історичній політиці ця правда впродовж відсутня. Тому, що вона не пасує до міфу про велику перемогу у війні, так само, як не пасують змова Гітлера та Сталіна з 1939 р., масові депортації, поневолення балтійських республік чи колосальний масштаб дезертирства Червоної Армії в кінцевій фазі Другої світової війни. 

.Вчинене весною 1940 р. радянським режимом масове вбивство польських військовополонених та в’язнів, називане катинським злочином, не пасує до усіляких, навіть найбільш цинічних спроб раціоналізації. Це не тільки геноцид в умовах формальної війни майже 22 тисяч беззахисних осіб, це також фальсифікація та приховування протягом десятиліть правди про цей злочин, вчинення з нього знаряддя політичної боротьби, знищення ідеологічних противників. 

На сімнадцятий день польсько-німецької війни тил запекло воюючого Польського Війська атакувала Червона армія. Це було наслідком угоди Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 р., згідно з якою мав відбутись німецько-російський поділ земель Польської Республіки. В радянських руках опинилась значна кількість польських полонених – військових та цивільних. Щоб можна було їх утримувати в неволі, керівник НКВС Лаврентій Берія наказав створити мережу восьми спеціальних таборів. Офіцерів, поліцейських та частину цивільних (займаючих вищі посади в адміністрації та в інституціях культури) ізолювали в трьох з них: Козельську, Осташкові та Старобільську. Табір в Осташкові був призначений в основному для поліцейських, був найбільшим та налічував біля 6 тис. ув’язнених; офіцерів розміщували у двох інших таборах – козельському, біля 4,5 тисячі, і старобільському, біля 4 тисяч. 

Протягом перших місяців полону не приймалось рішення, що далі робити з полоненими та з тисячами польських громадян, яких утримували в радянських в’язницях. І тільки 5 березня 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення згідне з їх попередньою практикою, з періоду придушування селянських повстань чи масового терору з 1937–1938 років. Було прийняте рішення вбити полонених, вважаючи, що ці особи не підлягають примусовій зміні поглядів на радянські. Утворено спеціальний орган, так звану особливу Трійку (рос. Особое Совещание), яке мало зайнятись організаційною стороною цього геноциду, зробити так, щоб незважаючи на колосальний масштаб це було зроблене таємним способом. 

Центральна Трійка поділила полонених та в’язнів на партії по більш-менш сто осіб, після цього створювались формальні списки («списки смерті»). На їхній основі комендант даного табору видавав партію полонених відділам Конвойних військ НКВС, котрі перевозили їх до визначеного окружного управління НКВС разом з наказом про їхній розстріл. Так само виглядала процедура з в’язнями. Полонених зі Старобільська вбивали в так званій внутрішній в’язниці управління НКВС в Харкові, а ховали в братських могилах в лісосмугах приміської зони. Полонених з Осташкова вбивали у внутрішній в’язниці в Калініні (сьогодні Твер), а ховали неподалік в Мєдному. Полонених з Козельська розстрілювали в Катинському лісі біля Смоленська, безпосередньо над ровами смерті. 

До сьогодні немає жодної документації, яка б вказала де були вбиті та поховані понад 7300 в’язнів. Ті, котрих вбивало білоруське НКВС (так званий білоруський список), скоріше всього поховані в Куропатах поблизу Мінська. Натомість підлеглі українському НКВС (так званий український список) – були поховані в різних місцях, з котрих до сьогодні встановлено тільки Биківню під Києвом, де були ексгумовані біля 500 трупів. 

Факт скоєного геноциду вдалось утримувати в таємниці до весни 1943 р. Тоді, 13 квітня, в Радіо Берлін прозвучало повідомлення, що в Катинському лісі під Смоленськом були виявленні масові поховання вбитих польських офіцерів. Москва відразу звинуватила в скоєнні цього злочину Вермахт, це звинувачення Англосакси визнали недоведеним під час Нюрнберзького процесу. Тим не менш Москва продовжувала підтримувати так звану катинську брехню, агресивно реагуючи на усілякі спроби її спростувати. 

В Польщі незважаючи на те, що тема катинського злочину була значно цензурована, правда про неї була суспільству загальновідома. На це вказує період так званої першої «Солідарності», коли масово з’являлись докази цього у вигляді явно організованих лекцій, спектаклів, підпільних видавництв, різних пам’ятних гаджетів, марок польської пошти і т. д. 

Під кінець 80-х, в умовах так званої перестройки та гласності, з’явився шанс на спростування катинської брехні. Це сталось в квітні 1990 р., коли радянська влада офіційно визнала, що геноцид польських полонених та в’язнів був скоєний весною 1940 р. НКВС. 

Російська військова прокуратура була змушена розпочати слідство у цій справі. Тягнулось воно роками, поступово втрачаючи динаміку. Безсумнівно це було пов’язане з російською історичною політикою, в якій перемога в Другій світовій війні стала певним міфом, котрий уособлював силу та значимість СРСР (Росії). Міфом, на який не може впасти жодна тінь, а нею точно був катинський злочин. І тільки у вересні 2004 року було оголошено повідомлення, яке описувало злочин як… «звичайний злочин, якому минув строк давності». 

Незважаючи на те, що Росія офіційно зізналась у скоєнні катинського злочину, в російській історичній політиці ця правда впродовж відсутня. Тому, що вона не пасує до міфу про велику перемогу у війні, так само, як не пасують змова Гітлера та Сталіна з 1939 р., масові депортації, поневолення балтійських республік чи колосальний масштаб дезертирства Червоної армії в кінцевій фазі Другої світової війни. 

Для російського суспільства, котре звикло до факту, що влада використовує масові злочини в якості ефективного політичного інструменту, пієтизм, з яким поляки відносяться до пам’яті про жертв катинського вбивства, незрозумілий. Для росіян 22 тисячі польських жертв цього злочину це капля в морі в порівнянні з мільйонами російських жертв з 1917 р., а котрі не заважають їм вшановувати пам’ять про Леніна та Сталіна. Абсолютна більшість не усвідомлювала собі і впродовж не усвідомлює, що використання нелюдських, злочинних методів в реалізації так званих стратегічних завдань, спричиняє дегенерацію не тільки еліти влади, але також суспільства, котре толерує цю владу. Таке суспільне прийняття влади ми бачили під час чеченської війни, нападу на Грузію чи окупації Криму. Ми можемо також слідкувати за ним від лютого 2022 р., коли Путін вирішив розпочати повномасштабне вторгнення на територію братньої – як вмовлялось десятиліттями – України. 

.Важко бути оптимістом, якщо йдеться про майбутнє такої держави і народу, та не проявляти неспокою за долі держав, які з ними межують. 

Wojciech Materski