
Свобода неподільна
Сьогодні війна, причому надзвичайно жорстока, вже зовсім близько, і дуже багато людей на Заході дивуються, що українці не хочуть здаватися, що вони не хочуть бути росіянами. Чому на Заході не розуміють рішучості українців?
.Російська агресія проти України, яка почалася рік тому, знову виявила різні ієрархії цінностей і важливості в Європі. Багато людей на Заході дивуються, звідки в українців та їхніх східноєвропейських сусідів така шалена волелюбність. Саме це питання спонукає до основних роздумів про те, наскільки європейці насправді розуміють один одного. Чому пересічний житель Польщі, Литви чи Румунії більше знає про ситуацію в Німеччині, Франції чи Великій Британії, ніж пересічний німець, француз чи англієць про Польщу, Литву чи Румунію? Справа не лише в відстані. Звісно, для громадян Західної Європи важливі їхні повсякденні справи, але свого часу новини про війну у В’єтнамі чи боротьбу за права темношкірого населення США, про державний переворот у Чилі чи спротив апартеїду були в найважливіших заголовках сайтів новин. Сьогодні війна, і надзвичайно жорстока, вже ближче, і так багато людей на Заході дивуються, що українці не хочуть здаватися, що вони не хочуть бути росіянами. Чи це лише через відстань на Заході не розуміють рішучості українців і безкорисливої допомоги поляків, попри на важку і навіть криваву історію польсько-українських відносин?
Говорять, що перший ступінь музичності — це розуміння, коли грає музика, а коли ні. Першим кроком у стосунках між людьми, але також і між націями, полягає в тому, щоб помічати один одного. Можливо, другий крок – зацікавлення. Тема цього інтересу – відносини між Росією та її найближчими сусідами – непроста. І все ж, якщо ви хочете зрозуміти, що чим керуються українці, поляки чи їхні сусіди, які беруть участь у допомозі Україні, ви просто повинні зацікавитися їхньою політикою, історією та культурою, а не дивитися на ситуацію в Центральній Європі зі своєї власної перспективи, інтересів чи навіть власного комфорту, як це роблять німці сьогодні, можливо, все ще мріючи про нібито переваги особливих відносин з Росією. Чи свободу можна поділити? Чи деякі люди заслуговують на це більше, ніж інші? Чи мають одні люди право отримувати переваги від позбавлення свободи інших? Про мотиви реалізації імперських мрій Росією вкрай варварськими методами ми навіть не згадуємо, хоча ілюзій щодо цього в Західній Європі не бракує.
Питання Центральної та Східної Європи час від часу з’являються у полі зору європейської громадськості. На останньому пісенному конкурсі Євробачення пісня вірменки Рози Лінн (справжнє прізвище Костандян) „Snap” посіла двадцяте місце у фіналі. Захоплива мелодія, можливо, привернула увагу, але важкі слова точно не сприяли більшому успіху. Він прийшов пізніше: пісня увійшла в хіт-паради багатьох країн, але все одно навряд чи хтось намагається розшифрувати її послання. Цензурні обмеження – політичні тексти не допускаються до участі в конкурсі „Євробачення” – сприяють поетичній винахідливості. Роза Лінн таємно втягла великий вантаж емоцій, який варто засвоїти, адже співачка не може забути трагічний і лицемірний досвід. Напевно, мова йде про війну з азербайджанцями, але це може бути будь-яка інша агресія і жорстокість. Співачка чує, щоб повинна махнути на досвід рукою і “клацнула на нього пальцями”. Проте слово “клацнути” (snap) має багато значень. Зробивши цей жест, ви можете спробувати забути про злочинців, але це магічне заклинання не принесе втіхи. «Де ти?» так запитує Роза Лінн. Оскільки відповіді нема, артистка відкидає надію. Можливо, це «остання така пісня», як співає Роза Лінн, але скільки може бути останніх пісень? Чому їх ніхто не чує?
Можливо тому, що слово «свобода» має зовсім інший присмак у Західній Європі та у Європі Центральній, без згадки про Росію. Західні мислителі увічнили погляд, що існує лише «свобода від», що всі обмеження слід усунути, і що «свобода до», тобто турбота про загальне благо та інші позитивні цінності, загрожує ризиком примусу, а це остання річ, до якої можна прагнути. Тому західна свобода в основному асоціюється з достатком, здоров’ям, приємно проведеним часом і задоволеннями без зобов’язань. Про це борються на маршах. Рефлекс гостинності до «біженців» у 2015 році виявилася фальшивим жестом, як і демонстрації «je suis Charlie». Альтруїзм плутали з відсутністю розуму. Зараз альтруїзм винесли на задній план. Важливо боротися з глобальним потеплінням, зменшуючи тим самим розведення корів, а також ловити хитрих чоловіків, які, як нібито жінки, хочуть перемагати в жіночому спорті. Там, де для зачаття дитини потрібен «батько 1» і «батько 2», важко морочитися зі знесеними росіянами українськими житловими комплексами. Куди поділися ці чудові імпульси «солідарності з «Солідарністю»? Така «свобода від» уже прийшла в деякі кола центральноєвропейських країн, але ще не домінує у суспільній думці. Тут досі, під враженням від трагедії сусідів, їм відчиняють двері, їх годують і допомагають знайти притулок. Звідси можна вирушати у світ, щоб підіймати тривогу про несправедливість і варварство, та аби мобілізувати допомогу.
Можливо, це також й справа уяви та емпатії. Чи це надто багато – очікувати від людей Заходу цього третього ступеня людських стосунків? У Польщі та в країнах між Німеччиною та Росією свобода має особливу цінність, бо ми пам’ятаємо, яку ціну довелося за неї заплатити. У Польщі ще жива пам’ять про покоління масових депортацій поляків до Сибіру чи німецьких дитячих концтаборів. Важко забути, яких збитків завдала німецька агресія 1939 року, адже її матеріальні наслідки відчуваються й сьогодні. Ми пам’ятатимемо про це незалежно від того, чи та коли Німеччина виплатить компенсацію Польщі, і незалежно від того, коли Євросоюз припинить паплюжити нашу країну за російські гроші. Тож можна уявити, як почувається у Польщі українка, чиїх дітей убили росіяни і яка не має де жити, бо її будинок у руїнах. Більшість литовців, латишів та естонців мають у родині когось, хто загинув у глибинах ГУЛАГу. Вони також можуть відчути, що означає депортація тисяч українських дітей на схід і відсутність даху над головою для тих, що залишися.
.Відсутність уяви та емпатії означає, що на Заході важко усвідомити, що те саме може статися з дітьми французів, німців чи італійців. Повідомляється, що колишній прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон чув від Путіна, що той не хоче завдати йому шкоди, хоча ракетами це можна зробити миттєво. Можливо, тому англійці підтримують Україну. Можливо, президент Макрон чи канцлер Шольц цього не чули, але чи означає це, що вони не можуть цього почути? Якщо їм важко це уявити, то, можливо варто, щоб про це подумали ширші кола західної громадської думки.
Wojciech Roszkowski