Нас до такого не готували
Dzwinka MATIJASZ
.“Мені було так страшно, — каже Аліна* (*ім’я змінено), розповідаючи про те, що відчувала наприкінці лютого та в березні 2022, коли вона жила в Києві. — Нас до такого не готували. Вибухи, від яких стискається все тіло. Сирени — від їхнього виття у мене закладало вуха. Безсонні ночі. Перелякані люди й домашні тварини. Питання “чому?” і “як таке можливо?”, на які немає відповідей”.
Аліна закінчила філософський факультет київського університету. Працювала у власному творчому просторі, який допомогли відкрити батьки-бізнесмени. Організовувала майстер-класи з малювання, запрошувала цікавих художників, дискутувала з друзями у камерному філософському клубі, вела щоденник вдячності, ходила зі своїм хлопцем на концерти у філармонію та до опери. Насичене, цікаве життя молодої людини. Все тільки починається. Багато мрій і планів.
Аліна не могла повірити у те, що почнеться війна — така, як у фільмах — з ракетними обстрілами, з сидінням у підвалах, з танками на вулицях міст. Тільки фільм триває півтори-дві години й закінчується. А те, що почалося 24 лютого 2022, тривало й тривало. З цим треба було якось жити. “Дивовижно. Ми живемо у двадцять першому столітті, — каже дівчина. — Ми цивілізовані люди. Ми обговорювали твори Камю й Сартра, які пережили Другу світову війну. Але ніколи не припускали, що можемо опинитись у подібній ситуації. Я не могла уявити, що в моєму житті таке станеться”.
Аліна виїхала до Європи, супроводжуючи молодшого брата-підлітка наприкінці березня 2022. Зараз вона часом приїжджає до Києва, ходить улюбленими вулицями, зустрічається з друзями і мріє одного дня повернутися назовсім. Знову проводити майстер-класи. Малювати. Гуляти Оболонською набережною. Слухати музику. І щоб ніяких ракет у небі й жодного виття сирен. Це цілком нормальні бажання, хіба ні? Її європейські ровесники, з якими Аліна вільно спілкується англійською та німецькою, цілком із нею згодні. Це нормально — жити у мирному світі. Зараз Аліна працює баристою у кав’ярні в одному з міст у Європі. Це не те, про що вона мріяла. Зате вона спить спокійно, панічні атаки у неї і у брата припинились. Брат ще довго здригався від грому і гучних звуків. “Чому люди не можуть домовитись? Навіщо убивати одне одного?” — запитує він. Наївне дитяче запитання, — скаже хтось. Але у тринадцять років ще можна дозволити собі наївність. А я думаю, дивлячись у дорослі очі цього підлітка, що він та його ровесники будуватимуть інший світ, без воєн та насильства. Тримаю кулаки, щоб їм це вдалося.
*
.Один мій знайомий блоґер каже, що 24 лютого 2022 йому цілий день хотілося плакати, кожна хвилина тягнулась, як вічність. Він з дитинства не плакав. Десь так років тридцять.
*
.Мій викладач давньогрецької, поліглот та перекладач Олександр Кислюк загинув 5 березня 2022 в Ірпені. Був розстріляний з танка у власній одноповерховій хаті. Він перекладав на українську Аристотеля, Ксенофонта, Тому Аквінського, Карла Ясперса та інших мислителів. Викладав давні мови у кількох вищих навчальних закладах, зокрема у духовній семінарії для майбутніх священиків.
Чи був пан Олександр готовий до того, що йому на початку березня 2022 доведеться копати протитанковий рів разом із братом-близнюком, щоб захистити свій дім? У мене немає відповіді на це запитання.
На жаль, перекопати дорогу брати не встигли, хоча Олександрів брат залишився живим. Чи він був він готовий до того, що йому доведеться поховати братове тіло прямо на подвір’ї, а не на цвинтарі, тому що в окупованому місті це було небезпечно?
На ці запитання у мене також немає відповідей. Пам’ятаю, як худорлявий пан Олександр натхненно розповідав на лекціях про красу синтаксису давньогрецької мови і читав нам фрагменти із Нагірної проповіді давньогрецькою. Я не знаю, про що він думав, копаючи той рів. Можливо, згадував слова з Євангелія від Матвія: Блаженні ті, що плачуть, бо вони будуть утішені. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть… Ви — сіль землі. Ви — світло для світу…
*
.Моя приятелька з Кривого Рогу (Дніпропетровська область) розповідає, як у неї довго тремтіло все тіло, оскільки ракета впала неподалік від її будинку. А потім починає розповідати про плани на найближчі дні: чергове заняття з йоги у парку, традиційна суботня медитація за мир, прибирання на кручах за містом для охочих, і як бонус — чайна церемонія — так-так, справжня, з відповідного мініатюрного посуду, з ексклюзивними китайськими чаями і розмови про Дао, про Шлях кожного з нас, про те, навіщо ми тут. Чи була вона готова до війни? Нам зараз навіть не спадає на думку про це говорити. Лише один раз за понад два роки обстрілів, повітряних тривог та вибухів вона сказала мені у розмові, що їй, здається, страшно.
*
.Останні двадцять сім з половиною місяців вміщають у себе так багато. Стільки історій, скільки сліз, сміху й чорного гумору. “Ну, ти вже ж пожила на світі, — каже одна жінка іншій у маршрутці. — Сорок дев’ять років — це не так уже й мало. А от дітей шкода…”
Справді. Сорок дев’ять років — ціла епоха. Майже півстоліття. Дітей шкода. Себе не дуже. Хоча власне життя якраз мало би бути найбільшою цінністю.
“Ну, прилетить ракета, так прилетить”, — чую на ринку, де купую свіжу зелень. Кілька років тому ми про таке не розмовляли. Ми навіть не уявляли, що можна про таке говорити. Очі бабусі, якій вже десь за вісімдесят, яка каже ці слова, сині, як небо, зовсім молоді.
Несу додому кріп і петрушку й думаю, що не хочу, щоб у моєму небі щодня літали ракети. І нікому цього не бажаю. Так само не маю жодного бажання копати протитанкові рови, якщо що. Куди краще копати ями для дерев. Садити черешні, яблуні, абрикоси, трояндові кущі — нехай навколо буде більше садів.
“Ви пацифістка?” — запитує мене студентка львівського університету під час онлайн-зустрічі. Ні, я просто знаю, що таке базові цінності. Зокрема, цінність людського життя. Всього-на-всього.
“Невже ми ніколи більше не зможемо писати звичайну прозу? Щось, що не пов’язане з війною?” — міркує моя знайома київська літераторка. Кажу, що не знаю, бо у ту мить (у березні 2024) справді не знаю.
“Зможемо. Звичайно, зможемо”, — кажу собі кілька днів тому, у червні, багатому на полуниці, черешні, дощі та відключення світла (16 годин без електроенергії — рекорд цього сезону, але ж скільки світових шедеврів було створено, коли ніякої електроенергії взагалі не було). Отож вигадую смішну історію про кумедну дівчинку, схожу на Пеппі Довгупанчоху. Можливо, таки є сенс її записати й посміятися донесхочу. Потім видати в електронному вигляді. Паперові книги, на жаль, згорають, так як це сталося 23 травня 2024 у Харкові, коли ракета поцілила у друкарню “ФакторДрук”.
Що відчувають письменники, коли згорає наклад їхніх книжок? Часом вони самі себе починають відчувати книгами — такими, що навіть якщо згорають, то все одно відроджуються з попелу, як фенікси. Хтось із них пише у соцмережах, що його\її книгу не можна буде придбати під час Книжкового Арсеналу, що почався в останні дні травня у Києві, бо весь наклад згорів у друкарні в Харкові. А хтось пише, що частина накладу таки вціліла. Можна буде придбати й трохи обгорілі примірники, що пахнуть димом, і навіть отримати автограф на обпалених сторінках.
Але у друкарнях не лише горять книги, там горить обладнання, гинуть люди, які там працювали. 23 травня у “ФакторДруці” загинуло семеро осіб: дві машиністки швацьких машин та автоматів, машиністка комплектувальної машини, друкарка теснильної машини, машиніст приклеювальної машини і двоє брошурувальників. Я все життя живу поруч з книгами і сама пищу книжки, і лише тепер довідалася, як звуться професії тих людей, що працюють у друкарнях і завдяки яким можемо тримати в руках паперові книги.
*
.Після 24 лютого 2022 у Києві було перейменовано понад 200 об’єктів (вулиці, провулки, станції метро). Ці об’єкти мали назви, пов’язані з комуністичним режимом. Пересічні мешканці міста переважно не дуже цікавились біографіями осіб, на честь яких було названо вулиці, якими вони щодня ходили чи їздили. Дивовижно: після розвалу СРСР минуло тридцять років, а сліди режиму були скрізь, куди оком не кинь. Пам’ятник Леніну у серці Києва на Бесарабській площі було повалено лише 8 грудня 2013 року. Пам’ятник Миколі Щорсу, радянському військовому діячеві, одному з командирів Київської наступальної операції Червоної Армії проти військ УНР під командуванням Симона Петлюри на початку лютого 1919, було демонтовано лише 9 грудня 2023 року. А ще скільки таких топонімів і пам’ятників було у цілій Україні. І залишається сьогодні на окупованих територіях.
.Усвідомлення необхідності розпрощатися з тоталітарною спадщиною прийшло дуже пізно. Ціна за це усвідомлення неймовірно висока — тисячі життів, і цю ціну поки що доводиться платити дотепер. Щодня.
