Eryk MISTEWICZ: Поляки випрямилися

ua Language Flag Поляки випрямилися

Photo of Eryk MISTEWICZ

Eryk MISTEWICZ

директор Інституту Нових Медіа, видавник місячника «Все що найважливіше», лауреат польської Пулітцерівської премії.

Коли журналісти іноземних ЗМІ запитують, що зроблять поляки, який фактор є найважливішим у їхніх рішеннях, я відповідаю коротко: поляки випрямилися, – пише Eryk MISTEWICZ

.Роберт Костро, керівник Музею історії Польщі, погодився прийняти істориків, філософів і стратегів із Франції, України та Польщі у важкий для музею час, за два тижні до його урочистого відкриття. Але він присвятив нам понад годину й показував справді монументальний музей; нарешті музей, гідний нації, яка міцно стоїть на ногах. Рекомендую відвідати будівлю Музею історії Польщі. Не буду нічого розкривати.

Однак потрібно багато злої волі, щоб поставити під сумнів зусилля команди, яка будує це місце, і посил, яке це місце передає. І цей меседж ясний, простий і сильний: Польща – прекрасна країна з багатою історією, з історії якої плине висновок, що поляки любили і люблять свою країну, вони готові віддати за неї життя, до чого, на жаль, були змушені кожне друге чи третє покоління протягом останніх століть.  І попри це кольори і честь цієї нації зберігаються. Польща і поляки можуть пережити найбільші потрясіння.

Як же це відрізняється від того бачення історії, сьогодення та можливого майбутнього поляків, яке зараз всюди подається; історії, з якою ми мали справу протягом останніх тридцяти років. Відрізняється від іміджу, який ефективно подається як у ранкових радіопрограмах, в Інтернеті, пресі, так і, звісно, ​​у вечірніх рубриках інформаційно-публіцистичних програм, роль яких нібито зводиться, з одного боку, до навчання поляків (виконавці часто вживають слово «полячків»), а з іншого боку, до утримання у них відчуття неповноцінності перед іншими націями, постійного похилу голови, постійно зігнутої шиї.

У певному сенсі це була раціональна дія. Якщо поляки («полячки») повинні були бути переважно простою робочою силою для складальних підприємств, що засновувалися у 1990-х роках, їхнє надмірне підняття голови, наприклад, у соціальних, фінансових та робочих питаннях, обмежувало б прибутки підприємців, обмежувало розвиток компаній і всієї економіки (заклинання – своєрідний бог у 1990-х роках особливо екстенсивної ліберальної економіки). Не випадково чинні в Польщі профспілки були дискредитовані, розбиті та заплутані. Не випадково переконували, як всередині, так і ззовні, що поляки — нація злодіїв. Хоча відомі експерименти, проведені в кількох десятках країн світу з гаманцем зі значною сумою грошей, залишеним у громадському місці, а також із даними, які дозволяють сповістити власника про втрату, показали, що поляки є одними з найчеснішої нації з кількох десятків опитаних, одразу за швейцарцями та фінами. Коли ми опублікували результати цих досліджень на веб-сайті www.wszystkoCoNajwazniejsze.pl, один із коментаторів у соціальних мережах запитав, чому ЗМІ, що виходять у Польщі, видаються для поляків польською мовою, хоча найчастіше іноземним капіталом, не представили цих результатів.

Для багатьох людей поляки повинні були бути і для багатьох залишаються й досі занедбаними, слабкими та посередніми. Вони повинні мати потребу в інших, покладатися на інших, без яких вони нічого або мало що значать. Як от, пересічні люди з польських низин, з радгоспів після ПГЕ, з внутрішніх теренів, які згодом перейменували на «східну Польщу», із забутих містечок, до яких уже нічого не доїжджає, де вже нічого немає, бо який в тому сенс. У них повинен бути господар, вони повинні відчувати його батіг. Іншою їхньою характерною рисою є те, що вони все ще ходять до церкви (звичай, який давно покинули цивілізовані країни), вони плекають чаклунство, наприклад, встановлюють на велосипедних доріжках зупинки Хресної дороги, через що освічені, сучасні, світські люди (такі також живуть на цій землі) мають вставати з велосипедів і обминати місця їх згромаджень. Дуже часто буває, що з ранку до вечора п’ють горілку, ходять брудні, б’ють жінок або, навпаки, шанобливо цілують їм руки, що теж не є нормальним в цивілізованому світі рівних прав. Суміш загиблого дворянства, звироднілого пролетаріату, всіляких патологій, що переходять із покоління в покоління. Одним словом: люди, які розбивають термос з водою і дають його людині, щоб вона почала харкатися в нього кров’ю і помирати в страшних муках, під супровід їх грубого, незграбного, виродженого сміху.

Якщо в них ще щось є, то це треба продати, приватизувати, віддати іншим, хто краще знає, що з цим робити. Це панівна думка гуру трансформації, знаменитих «бригад Marriott», які допомогли перетворити занепадаючу Польську Народну Республіку на Третю Польську Республіку на зламі 1980-1990-х років. Зрештою, на кого ще ми –  країна, де постійно вбивали еліти – ми мали б покладатися, як не на «бригаду Marriott»? До цього моменту нашої новітньої історії повертається в цікавому тексті в номері 57 «Все, що найважливіше» проф. Ришард Бугай. Зроблений тоді вибір визначив напрямок змін в економіці, політиці та суспільному житті на наступні десятиліття, хоча останніми роками вони були поставлені під сумнів.

Варто зняти фільм про польські 90-ті, я все ще чекаю хорошої книги про той час. Про ті роки, коли кожного, хто задавав питання (хоча б про приватизацію, тобто продаж іноземному капіталу, наприклад, польських цукрових заводів), одразу вважали психічно хворим. Про роки, які визначили польськість як ненормальність, як щось брудне й ганебне, з чим не можна ототожнюватись у гарній компанії, навіть у неєвропейському багатозірковому Club Med.

Тому я чекаю хорошої книги про ті роки, вірячи, що людина, яка могла б її створити, все ще може це зробити, навіть якщо її життя добігає кінця. Людина, яка чудово вміє володіти пером, має в будинку в Констанціні стіну з автографом Кисіля, перенесеного з попередньої квартири. Людина, без якої період трансформації міг би повернути зовсім в інше русло. Без нього і його друзів. Ходяча історія Польщі останніх десятиліть. Відразу запевняю – наше видавництво з радістю видасть цю книгу. Однак за однієї умови: вона має бути до болю правдива. До болю, на жаль.

Іноземні гості, для яких Роберт Костро та його команда провели передпрем’єрну (і навіть «передпрезидентську») екскурсію будівлею Музею історії Польщі (ще раз дякую, гості були справді зворушені), – це найвидатніші історики з Франції, України та Польщі, які були гостями організованого нами заходу дебати «Токвіль у Варшаві». Ми говорили про те, що без розрахування попередніх каральних експедицій німців і росіян проти народів Центральної Європи важко буде забезпечити тривалий час миру в цьому регіоні. Історичний музей Польщі, з видом на східний кордон, був найкращим місцем для розуміння цих слів. Оглянувши виставку, варто піднятися на дах музею (якщо в фінальній версії це буде місце, відкрите для відвідувачів) і подивитись на річку Віслу та територію, звідки стільки разів надходила імперська Росія. «Ви побудували справжню твердиню, справжню фортецю. У вас є фортеця, щоб захищатися від брехні Путіна та ускладнювати росіянам маніпулювання історією регіону, ви твердо стоїте на основі вашої власної історії та вашої власної цінності, яка з неї випливає», – зазначив проф. Костянтин Сігов, один із найвидатніших українських філософів, керівник відомого видавництва «Дуч і Літера».

Я не знаю, яким буде майбутнє Польщі. Я не знаю, чи виживемо ми як нація з власною валютою, з власною освітньою політикою, черпаючи радість і силу з власної історії, а водночас з повагою до інших націй та готовністю співпрацювати з ними у великих транснаціональних проєктах – економічних чи військових. Я не знаю, чи використаємо ми цей важливий момент в історії, щоб продовжити економічний стрибок, якого інші заздрять нам, як я відчуваю в столицях, які відвідую. Я не знаю, чи ми знайдемо час зупинитися і подумати, яким найважливішим питанням ми повинні підпорядкувати те, що ми всі робимо для Польщі, побудованої не на одну каденцію, не в рамках тієї чи іншої політичної системи, а на наступні покоління. Не знаю, чи будемо ми вільними у своєму виборі.

Прощаючись із нами у спекотний день, Роберт Костро приніс усім воду в одноразових стаканчиках. Тоді один із польських істориків запитав, чому Музей історії Польщі будувався стільки років (насправді, понад двадцять років, якщо я правильно підрахував). Адже він був потрібен раніше. Нібито так, нібито ні. У 2006–2015 роках роботи були припинені. Тоді думали, чи потрібен Музей історії Польщі, чи краще на цьому місці створити музей образотворчого мистецтва. Формування почуття гідності та сили, що є результатом польської історії, не було серед пріоритетів того часу.

.Поляки вирівнялись. Мені цікаво, що буде далі.

Eryk Mistewicz

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 19 października 2023