Jan ROKITA: Пам’ять про Волинь 

Пам’ять про Волинь 

Photo of Jan ROKITA

Jan ROKITA

Філософ політики. Випускник юридичного факультету Ягеллонського університету. Опозиційний діяч «Солідарності» в 1989-2007 роках, в минулому керівник парламентарного клубу Громадянська Платформа. Сьогодні – викладач в вищих навчальних закладах.

Ryc.: Fabien Clairefond

Інші статті цього автора

.Вісімдесят років тому бійці Української Повстанської Армії долучилися до кампанії масового вбивства поляків, які проживали на Волині. За короткий час було спалено сотні польських сіл, вбито чоловіків, жінок і дітей. Нові історичні дослідження, зокрема розслідування Інституту Національної Пам’яті, проведене з великою увагою до історичних деталей, не залишають жодних сумнівів, що у 1943 році дехто з тодішніх українських лідерів спланував і наказав етнічну чистку поляків, які проживали на українському прикордонні протягом століть. Цей план був створений за прикладом нічого іншого, як  «остаточного вирішення» єврейського питання, що одночасно здійснювали німці. І момент був зважений політично, коли після Сталінграда німецькі війська опинилися в безладді, і відступали з території України. Так уточнював мету цієї акції у відомому історикам наказі командир УПА на Волині та Поліссі – сумнозвісний Клим Савур: він наказував «скористатись сприятливим моментом відходу німецьких військ», щоб «здійснити велику акцію ліквідації польського елементу».

ХХ століття майже до свого кінця було століттям демонів для Центрально-Східної Європи. Проте протягом цього демонічного століття поляки й українці влаштували собі своє власне побратимське пекло. На самому початку століття спроби намісника Міхала Бобжинського, який шукав тривалого порозуміння між поляками та українцями в Галичині, зазнали невдачі (певною мірою винуватцями цього фіаско були католицькі єпископи, які зовсім не розумілися на політиці). Наслідки не забарилися: криваві бої за Львів увічнили ворожнечу з обох сторін, але й створили зворушливу патріотичну легенду про львівських орлят. Антирадянський союз між Пілсудським і Петлюрою був ніби проблиском надії зламати долю взаємної ворожнечі, але він виявився ілюзією, і Польща зрадила переможених і відчайдушних союзників. А потім прийшла справді божевільна національна політика ІІ РП на окраїнах, наслідками якої були пацифікація села перед брестськими виборами (парламентарні вибори в Польщі 1930р. – прим. перекладача), а у відповідь – тероризм українських націоналістів. Коли ми згадуємо Волинську різанину, треба пам’ятати, що це була кульмінація цієї проклятої низки подій ХХ століття. Під кінець відбувся ще  кривавий епілог боїв у Бещадах та у відповідь акція масових депортацій українського населення за наказом комуністів. Тоді майже на півстоліття над поляками та українцями повисла радянська тиранія. 

Два роки після перемоги Майдану, напередодні тодішньої річниці Волинської різанини, ми отримали листа «До братів поляків», який підписали тринадцять видатних українців. Серед них були очільники Греко-Католицької Церкви – архієпископ Святослав Шевчук і Православної Церкви – тодішній Патріарх Філарет, два колишні президенти України та ретельно відібрана група науковців із кола громадянської еліти, народженої київським Майданом. Лист тринадцяти починався благородним «проханням про прощення за скоєні злочини і кривди». Але важливіше те, що її автори просили нас не робити надто принципових «будь-яких незбалансованих політичних декларацій» у чергову річницю Волинської різанини, оскільки Україні ще бракує історичного часу, щоб подумки зіткнутися з власним минулим. Тринадцятка писала: «Перед Українською державою ще стоїть завдання сформулювати всебічне ставлення (…) до власної відповідальності за минуле й майбутнє».

До сьогодні це прохання звучить у моїх вухах, коли наближається річниця Кривавої неділі 11 липня, тобто Національний день пам’яті жертв геноциду на Волині. На жаль, в ті часи прохання зависло у вакуумі. Через рік, після провокацій фанатиків, яких багато з обох боків,  вибухла т. зв «війна пам’ятників», фоном якої стало вшанування польських та українських жертв Другої світової війни. Київ гнівно оголосив про заборону «пошуку, ексгумації та вшанування пам’яті» польських жертв, на що глава польської дипломатії відреагував жалюгідними погрозами заблокувати вступ України до ЄС і НАТО. Здавалося, характерні для нашого часу сутінки ідеалістичних мрій про ліберальний і мирний світ і брутальне «повернення історії» (за відомим терміном Роберта Кагана) штовхнуть обидві наші нації назад у глибини братського пекла. І все це було тим драматичніше, що ситуації уже допомагав гуркіт російських гаубиць і мінометів, які знищували українських воїнів у «Дебальцевському котлі».

Так не сталося, і Провидіння дало нам ще один шанс. Послідовно «прометеївська» польська політика, яка проводиться з 24 лютого 2022 року, а особливо стихійна реакція поляків на воєнні нещастя, які спіткали наших сусідів, породили щире почуття польсько-українського братерства. Ніби похмура пам’ять про демонів ХХ століття раптом поступається місцем давній пам’яті нашої спільної історичної батьківщини. Але демони тільки заснули, їх не вигнали. А польсько-українське братерство надто молоде, аби його було неможливо знищити. Це можна було побачити нещодавно, коли витівка речника МЗС Польщі, який відчув потребу прочитати президенту Зеленському лекції про те, що і як він має говорити в річницю Волинської різанини, спричинила розливання в мережі стримуваної раніше брудної хвилі старої ворожнечі двох націй. 

Прихована протягом поколінь, а тому ще глибша польська пам’ять про страшні злочини, скоєні колись українськими націоналістами, живе в серцях мільйонів поляків. І помиляється той, хто міг би подумати, що вона зникла раптово з вторгненням Росії в Україну. Не зникло й формоване протягом трьох століть українське почуття несправедливості та приниження з боку Польщі, яке так легко відродити вказівками, як українцям розуміти власну історію. Ображена гордість нації, яка власне повертається в історію Європи, і повертається в надзвичайно драматичних обставинах, може легко поновити невдоволення «польських панів», які так і не змогли позбутися зневаги до козацької «чорноти» Сенкевича. Навіть така ліберальна, проєвропейська та прихильна до польської культури письменниця, як Оксана Забужко, після тих прикрих погроз, які кілька років тому висловив голова МЗС Польщі, визнала за потрібне звернутися до давнього польського комплексу. «Тут йдеться про повну підпорядкованість, — сказала вона, — нехай це буде в символічному значенні: польський двір і українська чорнота; зрозуміло, хто перед ким знімає капелюха. Ви не уявляєте, як це дратує».

Так, правда те, що писали нам адресанти Листа тринадцяти у 2016 році. Україні потрібен історичний час, щоб зіткнутися зі своїм минулим. Зрештою, коли вона мала це зробити, якщо вона чала прокидатися до субвʼєктного життя після Помаранчевої революції, щоб невдовзі загрузнути у глибокій політичній кризі й народитись назавжди лише у кривавих боротьбах київського Майдану і героїчній обороні від російського вторгнення? У майбутньому, мабуть, буде легше зблизити польську та українську оцінки історії, бо вже є ціла купа сучасних героїв України, яких ми будемо згадувати з однаковою пошаною як захисників «свободи нашої й вашої». Водночас справою минулого стане фатум, що тяжіє над спільною пам’яттю згідно з яким ті, хто були великими злочинцями (як-от згаданий Клим Савур), водночас загинули від радянських рук, як останні героїчні захисники вільної України. 

.Але підкреслимо: мета – зближення спільних оцінок минулого, а не якась конструктивістська концепція уніфікації пам’яті обох націй. Ми не маємо жодних підстав спонукати українців прийняти польську точку зору на минуле чи змушувати їх писати спільні підручники історії. Ця віра в те, що можна, як із пластиліну, заново виліпити спільну пам’ять різних націй, є одним із наївних, псевдоліберальних забобонів сучасності. Йдеться про те, щоб ми змогли гідно поховати та вшанувати невинних жертв етнічних чисток на Волині, щоб нарешті закрити цю сторінку історії. Для поляків Волинська різанина назавжди залишиться жахливим і незбагненним злочином, якому не можна знайти виправдання в жодній давній несправедливості чи кривді, яку ми заподіяли українцям. І, мабуть, не так вже й далекий той час, коли українці стануть настільки сильною та утвердженою в історії нацією, що відчують, що вже не потрібно шукати жодних виправдань чи пом’якшувальних обставин тому злочину.

Jan Rokita

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 8 lipca 2023