Заповіт Шоа
Karol NAWROCKI
Десятиліттями голосом жертв Аушвіца були ті, кому вдалося вижити. Коли вони помирають, наш обов’язок — нести їх свідчення далі.
.Луїджі Феррі закочує лівий рукав і демонструє табірний номер, витатуйований на його передпліччі: B 7525. Цьому італійському хлопчику лише дванадцять років, але те, що він пережив, жорстоко вирвало його з безтурботного дитинства. Хоча він був вихований католиком, влітку 1944 року разом із його бабусею-єврейкою німці депортували його до Аушвіца. Вона померла в газовій камері. Він майже дивом вижив у табірному пеклі.
Феррі був одним із приблизно семи тисяч в’язнів Аушвіц, яких, вкрай виснажених, звільнили 27 січня 1945 року. Менш ніж за п’ять років у цьому найбільшому німецькому концтаборі та таборі смерті загинули понад 1,1 мільйона людей. Серед жертв було близько 230 000 дітей – єврейських, а також польських, ромських та інших національностей. Зворушливим свідченням їх трагічної долі є залишені речі: взуття, одяг, іграшки. Їх можна побачити й сьогодні у блоці 5 Державного музею Аушвіц-Біркенау в Освенцімі.
Час апокаліпсису
.Cвій радикальний антисемітизм, поєднаний із програмою отримання «життєвого простору» для Німеччини на Сході, Адольф Гітлер окреслив ще у «Майн Кампф» у 1920-х роках. Допоки його Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (NSDAP) мала невелике значення, його відкинули як небезпечну, але нереалістичну ідею.
Коли 30 січня 1933 року Гітлер обійняв посаду рейхсканцлера, багато людей все ще вірили, що він не протримається при владі довго. Націонал-соціалісти мали трохи більше третини місць у парламенті. Очевидно, тому вони були залежні від ласки партнерів по коаліції та президента Пауля фон Гінденбурга. «Через два місяці ми настільки заженемо Гітлера в кут, що він буде пищати», — передбачив віце-канцлер Франц фон Папен.
Проте нацисти напрочуд швидко розправилися з будь-якою опозицією та встановили однопартійну диктатуру. У цьому їм допоміг нещадний терор, розгорнутий у перші тижні їх панування. Одним із його символів стали концентраційні табори, призначені для політичних противників Гітлера та всіх тих, кого нова влада вирішила вивести за межі суспільства. Єврейська громада також опинилася під прицілом режиму, зазнаючи все більших переслідувань і репресій – від бойкоту торгівлі, через ганебні Нюрнберзькі закони, до погромів під час Кришталевої ночі.
Все це виявилося прелюдією до ще більшої гекатомби, започаткованої диявольським пактом між Гітлером і Сталіним у серпні 1939 року та їхнім спільним нападом на Польщу у вересні того ж року. На завойованих територіях німецькі головорізи знищували представників широко зрозумілої «польської керівної верстви», пацієнтів психіатричних лікарень і тисячі випадкових людей. Трагічна доля спіткала єврейське населення – спочатку скупчене в гетто, а потім розстріляне в таборах смерті.
Вже навесні 1940 року німці відкрили концтабір Аушвіц. Спочатку туди відправляли переважно польських політв’язнів. Серед убитих тут були священнослужителі, як-от монах-францисканець Максиміліан Кольбе, політики, як-от колишній депутат Станіслав Дюбуа, і навіть діти, зокрема 14-річна Чеслава Квока із Замостя, яку вбили ін’єкцією фенолу.
Згодом Аушвіц також став центральним табором смерті, включеним до німецького плану знищення єврейського населення. «Наших польських євреїв здебільшого добивали в
Треблінці та Майданеку. Сюди, до Освенцима, євреїв звозили чи не з усієї Європи», – писав капітан Вітольд Пілецький, також в’язень Аушвіцта автор шокуючого звіту з табору. Ми читаємо про транспорти євреїв, які прибували «тисячами щодня», спрямовані «прямо до Біркенау», де були розташовані газові камери та крематорії.
Крім Аушвіца, Треблінки та Майданека, функціонували також табори смерті Кульмхоф, Белжец і Собібор, а також численні інші місця масових вбивств, такі як Бабин Яр на околицях Києва. Лише за кілька років німецькій державі та її чиновникам вдалося вбити приблизно шість мільйонів євреїв. Держава Ізраїль досягла порівнянної кількості населення лише наприкінці 1990-х років.
Речники мільйонів
.Коли навесні 1961 року в Єрусалимі розпочався судовий процес над Адольфом Ейхманом, одним із головних «архітекторів Голокосту», прокурор Гідеон Хаузнер заявив суду, що разом із ним стоять «шість мільйонів обвинувачів». […] Їхня кров волає до неба, але їхнього голосу не чути». Тому Хауснер бачив себе їхнім речником.
Голосом давно вбитих є також ті, що вижили. Перші книги про пекло Освенцима вийшли в 1940-х роках. У жахливо зруйнованій німцями Варшаві в 1945 році вийшли автобіографічні повісті «Дими над Біркенау» польки Северини Шмаглевської та «Це Аушвіц!» єврейського історика Філіпа Фрідмана. Шмаглевська провела в Аушвіці понад два роки, а Фрідман втратив дружину та дочку під час Голокосту.
Свідки історії говорять з нами донині, інколи після довгих років травм і мовчання. Луїджі Феррі відкрився перед Фредіано Сессі – результатом стала книга Il bambino scomparso 2022 року. Проте таких свідчень буде все менше. Через вісімдесят років після звільнення останніх в’язнів з Аушвіца невблаганно відходить останнє покоління тих, хто вижив.
.Тому захисниками жертв повинні бути всі ми: історики, освітяни, журналісти і всі люди доброї волі. Ми завдячуємо цим убитим, а також майбутнім поколінням.
