Фальсифікація Катині
Karol POLEJOWSKI
85 років тому совєти вбили польських офіцерів. Пізніше вони зробили все, щоб вбити також правду про цей злочин.
.Цей вид підполковник Джон Х. Ван Вліт джуніор запам’ятав на все життя. У братських могилах лежали гнивші тіла в польських офіцерських мундирах. У всіх постраждалих «на потилиці, біля шиї були дірки від кулі», у деяких були зв’язані мотузкою руки.
Ван Вліт був у групі американських і британських військовополонених, яких навесні 1943 року німці перевезли до Катинського лісу під Смоленськом. Тамтешні офіцери Альянсу стали мимовільними свідками ексгумацій, якими керував проф. Герхард Бутц. «Я хотів вірити, що все це було шахрайством», — пізніше зізнався Ван Вліт. Він був в омані, що вбивства були справою рук німців, що намагалися звинуватити Радянський Союз, аби відокремити його від інших країн антигітлерівської коаліції. Однак після глибшого аналізу він змінив свою думку. «Я вважаю, що це зробили росіяни», — сказав він після повернення на свободу та повернення до США.
Для репутації Радянського Союзу такі свідчення, як свідчення Ван Вліта – від людей, які були нейтральними у катинській справі – були серйозною загрозою. Після розкриття німцями злочинів проти тисяч польських офіцерів Кремль не збирався брати на себе відповідальність. Тож Радянський Союз залучив спецслужби та всю пропагандистську машину, щоб переконати світ у альтернативній історії про вину Німеччини. Так народилася катинська брехня, яка підтримувалася багато років.
Розстріляна еліта
.Два потужні удари обрушилися на Польщу у вересні 1939 року. Спершу атакував вермахт, а через десяток-другий днів наступила й Червона армія. Тоталітарні режими, чиї ідеології мали бути непримиренними, – нацистський німецький рейх і комуністичний Радянський Союз – щойно уклали диявольську угоду про розділення Центральної Європи між собою. Військо Польське не змогло протистояти об’єднаній агресії.
Польські землі перебували під подвійною окупацією. І німці, і радянська влада запроваджували терор на окупованих територіях. На анексованих СРСР Східних Кресах його символом, окрім арештів, була масова депортація мирного населення до Сибіру та інших віддалених регіонів. Особливо репресії зазнали польські еліти: інтелігенція, військовослужбовці, чиновники, землевласники та заможніші селяни і їхні родини.
Ідею вбивства без суду двадцяти з гаком тисяч людей – польських військовополонених і політичних в’язнів – подав диктатору Йосипу Сталіну 2 березня 1940 року його довірена людина, нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія. Голова НКВС стверджував, що це «оголошені вороги радянської влади без надії на покращення». Через кілька днів його заяву затвердило Політбюро.
3 квітня з табору в Козельську до Катині вирушив перший транспорт в’язнів на розстріл. Місць розстрілів було більше: окрім Катинського лісу, серед ін. Харків, Калінін (сьогодні Твер) і Київ. Загалом протягом кількох тижнів совєти вбили щонайменше 21 768 людей, у тому числі офіцерів Війська Польського (зокрема багатьох резервістів, цивільних осіб, які працювали за іншими професіями), поліцейських та офіцерів інших військових служб. Кілька сотень жертв були єврейського походження.
Сім’ї вбитих не отримували жодного повідомлення про смерть своїх близьких. Коли в якийсь момент від них перестали отримувати листування, вони мали право вважати, що це просто тимчасова відсутність зв’язку.
Долею офіцерів зацікавилась і польська влада в еміграції. Після червня 1941 року, тобто нападу Німеччини на СРСР, ці люди теоретично мали бути звільнені. Сталін удав, що поняття не має, що з ними сталося. «Вони втекли», — сказав він генералу Владиславу Сікорському, польському прем’єр-міністру та Головнокомандувачу.
Анатомія брехні
.У квітні 1943 року німці оголосили про виявлення масових поховань польських офіцерів у Катині. Вони доклали багато зусиль, щоб переконати світ, що це жертви НКВД. На місце ексгумації привезли міжнародну медичну комісію, представників Польського Червоного Хреста та інших поляків, а також в’язнів з Офлагів.
Радянська влада відповіла фальшивим повідомленням, у якому звинуватила німців у злочині. Пізніше цю версію поширювала т. зв Комісія Бурденка, яка працювала в Катині в січні 1944 року – після витіснення Вермахту з району Смоленська Червоною Армією.
Радянська влада пішла настільки далеко, що передала справу Катині до Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, який судив провідних нацистських сановників у 1945–1946 роках. «У вересні 1941 року в Катинському лісі під Смоленськом нацисти масово розстріляли польських офіцерів – військовополонених», – читаємо в обвинувальному акті. Однак «докази» виявилися нікчемними, і в Нюрнберзькому рішенні справа була пропущена.
Під час Другої світової війни західні держави не були зацікавлені протистояти брехні в Катині. Їм потрібен був Сталін як союзник проти Німеччини, а потім і Японії. «Якби Гітлер вторгся в пекло, я б принаймні люб’язно згадав про диявола в палаті громад», — чесно зізнався британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль. Президент США Франклін Рузвельт навіть вважав, що з радянським диктатором можна побудувати новий світовий порядок.
Ситуацію змінила лише холодна війна, яка посилилася на рубежі 1940-1950-х років. У 1951 році була створена Спеціальна слідча комісія Конгресу США з розслідування Катинської різанини, відома як Комісія Меддена. Вона ретельно проаналізувала наявні на той час документи та опитала багатьох свідків, у тому числі людей, які спостерігали за німецькими ексгумаціями у 1943 році. Звіт Меддена від грудня 1952 року чітко покладає відповідальність за Катинський вбивство на Радянський Союз.
Проте ані цей документ, ані вірогідні дослідження польських емігрантів про Катинь не встигли офіційно з’явитися в країнах, які після Другої світової війни опинилися у сфері впливу СРСР. Комуністичний уряд у Варшаві в 1952 році повторив: «Убивство тисяч польських офіцерів і солдатів у Катині було справою рук нацистських злочинців».
Кожен, хто проповідував правду про Катинь у «народній» Польщі, піддавався репресіям. Цензура ретельно стежила за тим, щоб у ЗМІ з’являлася лише інформація, яка відповідає радянській версії. Навіть суди, які за клопотанням сімей убитих ухвалювали рішення про визнання померлими, приймали дати смерті, які не відповідали справжнім: 1941 рік чи пізніше.
Валентій Бадилак різко протестував проти брехні про Катинський розстріл. У березні 1980 року він підпалив себе на головній площі Кракова. Режимна преса опублікувала лаконічні згадки про смерть психічно хворого пенсіонера. Проте люди знали краще – і поставили свічки та квіти на місці трагічної події.
Крок вперед, два кроки назад
.На хвилі демократичних змін у квітні 1990 року влада СРСР визнала Катинський розстріл одним із «тяжких злочинів сталінізму». У 1990–1992 роках Кремль оприлюднив деякі документи Катині. Перспективним було і розслідування російської військової прокуратури – на початковому етапі.
Проте подальші дії Москви були кроками назад. Російське розслідування було припинено в 2004 році, і значна частина зібраного матеріалу, включно з остаточним рішенням, залишається секретною й досі. Головна військова прокуратура Російської Федерації трактує Катинський розстріл не як геноцид, а як звичайний злочин, який вичерпано. Крім того, у російському публічному просторі продовжують з’являтися заяви про заперечення причетності СРСР.
Це робить розслідування Катинської справи, яке проводить прокуратура Інституту національної пам’яті, ще більш важливим. Ми не заспокоїмося, доки максимально повно не вияснимо всі обставини цієї справи. Жертви закликають до пам’яті, а історична правда потребує витривалих захисників.
