Україна чи незгода з імперським поневоленням

Катерина II, яка так захоплює Ангелу Меркель, насильницьким шляхом ліквідувала Січ – останній притулок самоврядування для вільних козаків під її владою, останній залишок української політичної традиції.

.Канцлер Меркель неодноразово використовувала термін «наш велика сусідка» щодо Росії, як, зрештою, значна частина сучасних німецьких ЗМІ. Однак, якщо поглянути на сучасну карту, треба визнати, що Росія не є сусідом Німеччини. Між ними є такі країни, як Польща, Україна, Литва, Білорусь… На своєму столі канцлер тримала портрет Катерини ІІ, імператриці Всеросійської, німкені, яку вважали найвидатнішою правителькою на російському престолі. Напевно, щоб показати приклад успіху жінки, в додатку до того, зі східної Німеччини (зокрема: зі Щецина), у високій політиці.

Десь, однак, у цьому портреті загубилася невелика плямка: адже Катерину прозвали Великою в Росії, бо вона здійснила найефективнішу експансію своєї імперії на захід за все XVIII століття: вона зайняла північне узбережжя Причорномор’я, назвавши його «Новоросією», і ліквідувала величезну Польську державу, що проіснувала понад вісім століть, що з XIV століття функціонувала в добровільному союзі з Литвою, а також охоплювала землі нинішніх Білорусі та України. Олександр Пушкін, найбільший хвалебник Російської імперії (поряд з україноненависником Йосипом Бродським і ненависником Польщі й Заходу Федором Достоєвським), сказав, що власне це геополітичне досягнення є найважливішим титулом Катерини на безсмертну славу. У своїй приватній, а отже, щирій замітці поет також нагадав, що Катерина підготувала теж ефективну експансію на північ: захоплення Фінляндії, – яку зрештою здійснить її онук, цар Олександр I.

Освічена Європа захоплювалася Катериною, адже вона змогла не тільки підкорити сусідні країни, а й підкупити тодішніх «трендсетерів»: Вольтера, Дідро, у німецьких землях барона Грімма. І вони переконали Європу, що підкорені Катериною території є лише джерелом хаосу та анархії, а також відсталості на карті освіченої Європи, де на схід від Німеччини має рахуватися лише Росія та її модернізація. Завоювання як модернізація… Додамо тут, що також в ім’я «модернізації» Катерина силоміць ліквідувала Січ – останню опору самоврядування вільного козацтва під її владою, останній слід політичної традиції України.

Але звідки взялася ця Україна, яку, як і Польщу, Катерина хотіла стерти з карти і з пам’яті? Україна, Білорусь і Росія мають спільну колиску — Київську Русь. Однак ця спільна колиска східнослов’янської державності розпалася в XIII столітті внаслідок монголо-навали. Вона була остаточно поділена між політичними системами, які збудували нові центри: Москвою (яка певною мірою успадкувала традиції Монгольської імперії) та Литвою, яка, об’єднана унією з Польщею, відкривала русинський світ, світ Київської Русі, для впливу латинської цивілізаї – впливи, що через Польщу сягають до Литви та Литовської Русі, тобто сьогоднішньої Білорусі та України. У XIV-XV століттях до складу Великого князівства Литовського входила майже вся Білорусь, а згодом і Україна.

Таким чином через Польщу приходить західна цивілізація, яка змінює русинську традицію – доповнює її та формує по-новому. Ці впливи мають свої символи. Одна з них – надзвичайний пам’ятник Магдебурзького права, встановлений недалеко берега Дніпра в Києві – я сподіваюся, що це місто переживе пожежу війни й незабаром можна буде знову відвідати його. Міське право — це не польський винахід. Право жителів того чи іншого міста вирішувати за себе Польща перейняла від німецьких країн у XIII-XIV ст. У XIII столітті таким чином був перезаснований, зокрема, Краків, на рубежі XVI століття так реформувався і Київ. Ця подія, завдяки якій кияни стали європейцями в хорошому сенсі цього слова, тобто людьми, для яких свобода і самоврядування є найважливішими, згадується як велике свято. Схожий пам’ятник магдебурзькому праву також був встановлений у 1990-х роках у Мінську (не знаю, чи він ще стоїть), коли Білорусь намагалася закріпити свою незалежність.

Другим, ще важливішим символом є свобода, пояснення та фундаментальні причини якої знаходяться  в римсько-грецькій традиції, яка проходить через університети Кракова з 1364 року, Вільнюса з 1579 року та Львова з 1661 року (нагадаємо, що перший університет у Росії була заснована лише в 1755 році). Звідти випливало обґрунтування свободи як найважливішої цінності в політичному житті. Внутрішня, громадянська свобода відображена в культурі договору – ми не маємо над собою народжених керівників. Ми, які обираємо наших правителів, і правителі, якими за мить можемо почати керувати ми – а це залежить від виборів – домовляємося про те, як виглядатиме цей договір. Ця традиція культури згоди й вибору, традиція свободи, яка виражалася через право голосу кожного вільного громадянина на місцевому сейміку, процвітала з землями Великого князівства Литовського, включно з Руссю (тобто землями Білорусі і України). На руських землях самоврядний порив перебував у контакті з новою традицією, створеною вільним козацьким народом. Козаків можна було зустріти й на полі диспутів, де кожен мав право висловлюватись і де спільно обирали гетьмана. Вони обрали того, хто правитиме ними до тих пір, поки цього бажатимуть громадяни цієї громади, тобто вільні козаки. Навколо гетьмана утворювалася рада — своєрідний сенат із полковників. Кожен полковник обирався у своєму полку, що створювало своєрідне політичне самоврядування. Феномен вільного козацтва, що організовано зароджується у другій половині ХІХ ст. XVI ст., пов’язаний з початком офіційної назви «Україна» як опису території, де формується це скупчення вільних, незалежних духів, що боронять свою свободу. До середини XVII століття козаки захищали кордон Речі Посполитої, як проти Москви (Росії), так і проти Туреччини. Проте соціальний і релігійний конфлікт усередині Речі Посполитої, в якому козаки не отримали повної громадянської свободи, викликав у них спокусу звернутися до Москви. Ця спокуса обернулася доленосним рішенням Богдана Хмельницького, керівника найбільшого з серії українських повстань, укласти у січні 1654 року унію з Москвою-Росією. Хмельницький припускав, що результатом стане рівноправна угода, яку від імені царя заприсягне його посланець, що гарантуватиме Україні повну автономію в новому союзі. Тоді він почув від царського посланця, наскільки політична культура Москви відрізняється від політичної культури Речі Посполитої: «У московському царизмі піддані клянуться, що їм приємно служити великому цареві, а такого, щоб присягатися в чомусь від імені царя ніколи не було і не буде…”. Хмельницький не відмовився від стосунків з Москвою, але значна частина козаків воліла повернутися до Речі Посполитої або вступити в союз з Туреччиною чи навіть зі Швецією, щоб не потрапити під деспотичну владу царів. Росія, однак, скористалася цим кризовим моментом. Річ Посполита, хоч і намагалася укласти нову, рівноправну унію з козаками (з Україною) у 1658 р. у Гадячі, не змогла її втримати.

На конфлікті між козаками та польською шляхтою Росія заклала підвалини для свого першого великого успіху в експансії на захід: захоплення східної половини України в 1667 році.

.Але козаки не забули про свою традицію свободи.  Вони вимагатимуть її у XVIII столітті (символами цього руху є гетьмани Іван Мазепа та його наступник Пилип Орлик), а після ліквідації Катериною ІІ усієї їхньої автономії старанно відроджуватимуть свою національну ідентичність. Так само поляки та литовці не змирилися з тим, що Росія, Пруссія та Австрія позбавили їх незалежності. І вони боролися за це, мечем і пером, від кінця XVIII століття до 1918 року, коли вони відновили свою незалежність. Українцям тоді це не вдалося. Їм довелося боротися до 1991 року, до розпаду радянської імперії, щоб відновити свою незалежну державу. Не раз у цій історії вони воювали проти поляків, але врешті-решт спільна традиція свободи, протистояння імперському поневоленню, а також традиція пам’яті жертв, втрачених у боротьбі з царським, а потім радянським режимом гноблення виявилися сильнішими. Поляки, українці, литовці та інші народи цього простору, який не хоче бути ні «руським миром» Путіна, ні жетоном у грі інших європейських держав, сьогодні дають про себе знати: горде вето, накладене вільними та солідарними націями проти спроби відновлення імперського панування над Східною Європою.

Andrzej Nowak