Robert KOSTRO: Лабораторія формування Європи

Лабораторія формування Європи

Photo of Robert KOSTRO

Robert KOSTRO

Січневе повстання дало серйозний шанс порушити солідарність трьох держав, які ділили Польщу, і заручитися підтримкою західних країн – Франції та Великої Британії.

.Січневе повстання спалахнуло 22 січня 1863 р. Повстанці йшли в бій погано озброєні. Їм не вдалося захопити жодне ключове місто або назавжди захопити великий регіон. Тим не менш, січневий ірредентизм був найбільшим і найтривалішим польським повстанням за незалежність під час поділів. Він зібрав аж 200 тисяч учасників.

Повстання не набуло форми постійної війни, але майже вся польська територія була вкрита мережею підпільної структури, що діяла як цивільна база для військ, які переховувалися в лісах. Діяв таємний уряд, збиралися податки, була організована таємна пошта та преса. Повстанці мали й своїх іноземних представників. Завдяки активній участі аристократичних родин Чарторийських і Замойських готель Lambert створив мережу закладів і контактів по всій Європі. Емігрантський повстанський відділ займався добуванням грошей і зброї, а також, що не менш важливо, організацією політичної підтримки за кордоном.

Міжнародна криза як можливість для Польщі

В обговоренні шансів на відновлення Польщею незалежності у ХІХ столітті, зазвичай згадують Листопадове постання як таке, що мало найбільше шансів на успіх. Якщо дивитися виключно на військовий потенціал, це, безсумнівно, так і було. Проте, якщо поглянути на міжнародну ситуацію, то мають рацію ті, хто стверджує, що період Січневого повстання був більш сприятливим для незалежницького повстання. Саме тоді з’явилася можливість порушити солідарність трьох держав, що ділили Польщу і заручитися підтримкою західних держав – Франції та Великої Британії.

Ситуація на зламі 1850-1860-х років була невигідною для поляків. Франція, яка з часів Наполеона I була основною політичною опорою європейських національних і незалежницьких рухів, після Кримської війни зблизилася з Росією. Проте між гегемонами були значні розбіжності. Тоді як Росія була зацікавлена у збереженні тогочасного міжнародного порядку, Франція хотіла його демонтувати. Наполеон III хотів окреслити кордони держави на Рейні, а зробити це можна було лише коштом Пруссії. Крім того, французька громадська думка поступово відверталася від Росії через польське питання. Ехо маніфестація 8 квітня 1861 р., під час якої росіяни застосували зброю та вбили понад сотню польських патріотів, широко поширилося в Європі. Події у Варшаві викликали співчуття французької та європейської громадської думки.

Спочатку Наполеон III чинив дипломатичний тиск на Росію, намагаючись не псувати відносини з царем. Поворотним моментом стала Альвенслебенська конвенція, підписана Росією та Пруссією через кілька тижнів після вибуху Січневого повстання. В угоді йшлося про співпрацю держав у придушенні повстань. З точки зору Франції, російсько-прусський союз загрожував порушити рівновагу сил у Європі та розвіяв надії Наполеона III на заснування кордонів держави на Рейні. Париж рішуче виступив проти уряду в Берліні, попереджаючи, що якщо прусські війська візьмуть участь у придушенні польського повстання, Франція не залишиться бездіяльною.

Австрія та Велика Британія також відчували занепокоєння щодо російсько-прусської співпраці, що робило їх потенційними союзниками Франції. 17 квітня відбулося дипломатичне втручання цих країн у польське питання. Оскільки це були три окремі промови, а не одна спільна позиція, міністр закордонних справ Росії Горчаков тягнув час і запитував про пропозиції західних країн щодо вирішення кризи в Королівстві Польському. Коли в червні три держави представили план із шести пунктів мирного припинення повстання та відновлення автономії в Королівстві, Росія відмовилася від подальших дипломатичних консультацій. Водночас Франція почала зондування Англії та Австрії, перевіряючи, чи будуть вони готові до військових дій проти Росії.

Австрія, важлива з точки зору потенційної підтримки повстання, почала переговори, але врешті решт вирішила не ризикувати початком європейської війни. З точки зору Відня, сам спалах повстання означав сильне ослаблення Росії. Велика Британія також не була зацікавлена у військовому союзі з Францією. Уряд лорда Пальмерстона побоювався, що переможна війна може забезпечити гегемонію Парижа на континенті. Останню спробу дії в польському питанні зробив Наполеон III у листопаді, висунувши міжнародну ініціативу скликання Європейської конференції, яка мала б розв’язувати основні питання європейської безпеки. Ця ініціатива була прихильно сприйнята багатьма країнами, включаючи Пруссію, але була зірвана британською дипломатією.

Французька громадська думка прихильна до поляків

Прихильність Наполеона III до польської справи була результатом не лише геополітичних факторів. Важливе значення мала також міцна політична позиція польської еміграції у Франції. Впливовою фігурою у французькій політиці був, наприклад, позашлюбний син Наполеона I і пані Валевської Олександр Колонна-Валевський, у 1950-х роках міністр закордонних справ Франції, а під час повстання — депутат і міністр культури. Польська аристократія мала доступ до Наполеона III й мала вплив серед інших кіл, зокрема легітимістів і церкви. Своєю чергою, кола демократичної еміграції могли розраховувати на підтримку французьких республіканських кіл.

Потужну підтримку польському повстанню надала французька преса. Важливою була діяльність Hotel Lambert, який фінансував прихильні до Польщі видання. Дружними польській справі були також видання L’Opinion Nationale, пов’язане з Наполеоном, і Le Siècle, провідна газета республіканської опозиції. Численні малюнки і карикатури, що висміюють Росію, з’явилися в сатиричному журналі «Le Charivari». Одним із провідних колумністів важливого інтелектуального журналу того періоду «Revue des Deux Mondes» був поляк Юліан Клачко. Одну з впливових паризьких газет Le Temps заснував польський емігрант Едмунд Хоєцький. Цей журнал, як і «L’Opinion Nationale» і «Le Progres de Lyon», мав свого кореспондента в Польщі Поля Аргана.

Польську справу підтримували також видатні інтелектуали, напр. Жюль Мішле та Едгар Кіне. На сторінках L’Opinion Nationale у березні 1863 року, Мішле заявив: «Росія завжди залишатиметься собою. Мінливість особи царя не вносить нічого нового. За Олександра II, справжнього втілення вічного царя в Кремлі, огидна бюрократія перевершила себе в часи Миколи. Росія та сама: як нація, неприборкана, грабує, вбиває, нищить. Такою ми її бачили під час бійні на вулицях Варшави, такою ми бачимо її в березні 1863 року. Польща – це друга Франція, з усіма нашими колишніми вадами та чеснотами, але з додаванням мучеництва, з особливими дарами, піднесеними до екстазу.

Свою підтримку боротьбі поляків висловив і Віктор Гюго. У лютому 1863 року він написав звернення до царських солдатів, у якому були такі слова: «Російські солдати. Нехай поляки будуть вашим натхненням, не сваріться з ними. Перед вами в Польщі не ворог, а взірець.” Французька версія звернення з’явилася, серед інших, на в La Presse і Le Courrier du Dimanche. Серед католицьких публіцистів одним із провідних поборників польської справи був граф. Шарль де Монталамбер, автор видань «Une nation en deuil: la Pologne en 1861» (1861) та «Le pape et la Pologne» (1864).

Французькі симпатії до повстання також були виразно помітні на полі бою. Історики зафіксували понад сімдесят французьких добровольців, які воювали проти Росії. Вищезгаданий Леон Янг де Бланкенхайм загинув у квітні 1863 року в битві під Брдовом. Інший француз Франсуа де Рошбрюн створив загін «зуавів смерті». Зуави були відбірним загоном, солдати якого поклялися, що не відступлять, коли на них нападуть. Солдати Рошбрюна відзначилися, зокрема, у битвах під Мєхувом і Гроховісками.

Віддалена Велика Британія 

Інтерес Британії до ситуації в Польщі зростав після різанини на Замковій площі 8 квітня 1861 року. Місцевий міністр закордонних справ Джон Рассел під час виступу в Палаті громад засудив дії російської влади. Після вибуху повстання 27 лютого 1863 р. у парламенті відбулися дебати про події в Польщі. Як писав лорд Палмерстон: «Палата громад була одностайно пропольською, а Сеймур Фіцджеральд навіть був схильний до війни. Думка щодо позиції Росії була одностайною, але Уолпол застерігав не виривати ініціативи з рук уряду.” Британські еліти – як правлячі ліберали, так і консерватори – поводилися обережно і загалом були проти військового втручання в справі Польщі. Жести британського уряду щодо поляків були пов’язані не лише із симпатією, а й з бажанням розірвати невигідний британським інтересам франко-російський союз.

Коли Франція розірвала відносини з Росією, інтерес британського політичного класу до повстання явно ослаб. У квітні 1863 року британський посол у Санкт-Петербурзі лорд Напір стверджував, що відновлення Польщі призведе до спроб відновлення історичних кордонів і що сильна католицька Польща буде природним союзником Франції. Близька  уряду газета The Times, яка спочатку оголосила про підтримку польської справи, у серпні опублікувала статтю, в якій поставила під сумнів сенс фінансування можливої військової дії та нараження британських солдатів на смерть. У вересні Джон Рассел знову розкритикував дії російської влади, але при цьому заявив, що Велика Британія не змогла змусити Росію піти на поступки.

Польське питання, однак, отримало значну підтримку з боку простих британців. Майже в кожному великому місті проходили пропольські мітинги та демонстрації. У багатьох із них брав участь представник Польщі у Великій Британії Владислав Замойський. У липні була заснована Національна Ліга за Незалежність Польщі на чолі з Едмондом Білзом. Серед речників польської справи був також, між ін. видатний ліберальний філософ Джон Стюарт Мілль.

Найбільшу підтримку польське повстання отримало від профспілок і тижневика „The Bee-Hive”, який їх репрезентував. Одним із публіцистів, які закликали підтримати польське повстання, був впливовий історик і філософ Едвард Спенсер Бізлі. Під час великої демонстрації на вул. Джеймс Холл 22 липня, крім британських депутатів і профспілкових активістів, з’явилася потужна делегація французьких робітників. Спільний виступ британських і французьких тред-юніоністів поклав початок співпраці, наступним етапом якої стало створення у вересні 1864 р. Першого Інтернаціоналу. Атмосфера, що панувала в британському профспілковому русі, вплинула і на Карла Маркса, який жив у Лондоні, і висловлював своє співчуття повстанню. Його доброзичливе ставлення до Польщі випливало як зі сприйняття Росії як сили, що має зворотну дію, так і з оцінки Пруссії як сили, що відіграє негативну роль у Німеччині, а реконструкція Польщі передбачала послаблення Пруссії.

Італійці та угорці з великою симпатією та підтримкою

Січневе повстання викликало інтерес і симпатії в Італії. Взаємовідносини між італійським рухом рисорджіменто та польською демократичною еміграцією сягають вугільних рухів 1930-1940-х рр. Італійці все ще прагнули звільнити ті регіони, які були під владою Габсбургів. Поляки захоплювалися успіхами італійського національного руху. Після Наполеона Гарібальді став другим іноземним героєм, сильно присутнім у польській незалежній традиції 19-го століття. У Генуї, а потім у Кунео існувала польська військова школа, випускники якої поповнювали лави повстанців. Італійці допомагали польським змовникам закуповувати зброю. До повстанських загонів приєдналося близько півсотні італійських добровольців. Серед них був близький Гарібальді Франческо Нулло, який помер незабаром після перетину кордону королівства. Були розроблені плани італійської висадки на березі Чорного моря. Однак глибшої політичної співпраці між Національним урядом і Гарібальді не відбулося, оскільки італійці були зацікавлені в діях проти австрійців, а поляки прагнули створити франко-австрійський союз, який міг би призвести до європейської війни й, як наслідок, відбудова вільної Польщі.

Січневе повстання викликало інтерес і симпатії в Італії. Взаємовідносини між італійським рухом рисорджіменто та польською демократичною еміграцією сягають вугільних рухів 30-40-х рр. Італійці все ще прагнули звільнити регіони, які були під владою Габсбургів. Поляки захоплювалися успіхами італійського національного руху. Після Наполеона Гарібальді став другим іноземним героєм, сильно присутнім у польській незалежній традиції 19-го століття. У Генуї, а потім у Кунео існувала польська військова школа, випускники якої поповнювали лави повстанців. Італійці допомагали польським змовникам закуповувати зброю. До повстанських загонів приєдналося близько півсотні італійських добровольців. Серед них був близький Гарібальді Франческо Нулло, який помер незабаром після перетину кордону королівства. Були розроблені плани італійської висадки на березі Чорного моря. Однак глибшої політичної співпраці між Національним урядом і Гарібальді не відбулося, оскільки італійці були зацікавлені в діях проти австрійців, а поляки прагнули створити франко-австрійський союз, який міг би призвести до європейської війни і, як наслідок, відбудови вільної Польщі.

Перелом стався лише на початку 1864 р., коли франко-австрійські відносини погіршилися та Австрія почала політично зближуватися з Росією та Пруссією. Національний уряд на чолі з Ромуальдом Траугуттом розпочав переговори, спрямовані на залучення італійців та угорців до повстання проти Австрії. 6 червня 1864 року офіційний договір про спільну промову з Гарібальді підписав представник національного уряду Юзеф Орденга. Однак насправді це було волевиявлення, яке жодна зі сторін не змогла виконати.

Січневе повстання користувалося великим співчуттям в Угорщині. З-за Дунаю до Польщі прибуло щонайменше сто добровольців, а Лайош Кошут планував створити угорський добровольчий легіон. Зрештою, однак, ширшої співпраці з Угорщиною не сталося. Як і у випадку з італійцями, угорці були зацікавлені насамперед у боротьбі проти Австрії, тоді як поляки до початку 1864 р. розраховували на участь Австрії у війні проти Росії. Угода про спільну боротьбу проти Австрії та Росії, підписана в березні 1864 р. Юзефом Орденгою та Дьєрджем Клапкою з Угорського національного комітету, вже не могла вплинути на долю повстання.

* * *

Січневе повстання було пов’язане з процесом модернізації політичного вигляду Європи. Старий континент, устрій якого до Французької революції базувався на династичному принципі, поступово трансформувався в Європу конституційних і республіканських національних держав. Тому багато добровольців з народів, які боролися за створення чи зміцнення своїх держав, угорці та італійці також зголосилися до повстання, а на боці Польщі воювали також росіяни, які хотіли перетворити свою країну на сучасну правову державу.

.Як в листопадовому, так і в січневому повстаннях бракувало важливого чинника. У 1830 році не було належної міжнародної підтримки, а в 1863 році не було регулярної армії. Можливо, якби поляки мали армію, порівнянну з тією, яка воювала з Росією в 1830–31 роках, рішення підтримати Польщу було б легшим. Лише ці два фактори разом могли змусити Польщу протистояти російській армії. Але поразка в Січневому повстанні була не лише поразкою поляків. Як показують події наступних років, не тільки Росія, але й Пруссія отримала користь від відсутності рішень Заходу. Лише через два роки після падіння повстання Бісмарк розгромив Австрію під Садовою, а в 1870 році Франція зазнала поразки під Седаном. Дві з трьох держав, які не втрутилися на користь Польщі, стали жертвами власної нерішучості.

Robert Kostro

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 20 stycznia 2023