Воювали для інших, гинули для Польщі

80 років тому польські солдати здобули Монте-Кассіно. Далеко від батьківщини вони воювали „за нашу і вашу свободу”

.Це одна з найбільш іконічних фотографій Другої світової війни. Шість морських піхотинців США підіймають національний прапор на вершині гори Сурібачі. Це 23 лютого 1945 року, п’ятий день боїв за Іото, стратегічно розташований японський острів у Тихому океані. Вже два дні пізніше фотографія Джо Розенталя з’явиться на першій сторінці New York Times. У наступні десятиліття він стане символом хоробрості, відваги та самопожертви американських солдатів.

В архіві Інституту національної пам’яті ми зберігаємо світлину, значення якої не менш символічне. Солдати 2-го польського корпусу встановлюють біло-червоний національний прапор на руїнах монастиря Монте-Кассіно. Це 18 травня 1944 року. По чотирьох місяцях власне добігає кінця одна з найзапекліших битв Другої світової війни, відкриваючи союзникам шлях до Риму. „В історії Другої світової війни Монте-Кассіно став свідченням усіх зусиль польського солдата”, — скаже пізніше Папа Іван Павло ІІ.

Стежки надії

.На італійський фронт цього солдата вела довга дорога. Вона  почалася у вересні 1939 року, коли Польща стала жертвою двох могутніх сусідів: спочатку Німецького Рейху, а потім Радянського Союзу. Тоталітарні режими зламали запеклий опір Війська Польського і поділили польські землі між собою, виконуючи таємний протокол Серпневого пакту Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна. Це був час терору для побитого населення по обидва боки нового німецько-радянського кордону. Скрізь, де досягала сила свастики, її символізували вуличні облави, відкриті й таємні страти, депортації до концтаборів і таборів смерті. Під знаком червоної зірки поляків чекали масові арешти та депортації в глиб СРСР. До цього додався жорстокий Катинський розстріл. У його рамках навесні 1940 р. співробітники НКВД, виконуючи рішення вищих органів влади держави і комуністичної партії, без жодного суду знищили щонайменше 21 768 польських громадян – військовополонених і в’язнів, яких вважали „ворогами радянської влади”.

Мета обох окупантів тоді була зрозуміла: назавжди стерти Польщу з карти Європи. Але вереснева поразка лише зміцнила польський ген свободи. У країні все ще тривали бої проти вермахту та Червоної армії, коли 30 вересня 1939 року генерал Владислав Сікорський обійняв посаду прем’єр-міністра Республіки Польща у вигнанні. Майже одночасно, як головнокомандувач, він почав відтворювати регулярну польську армію за кордоном, а в окупованій Польщі створив таємну збройну організацію – Союз збройної боротьби, згодом перетворений на Армію Крайову. „Польща [продовжує] брати участь у війні як союзник Франції та Великої Британії […]. Це шлях, яким ми йдемо, вірячи, що він повинен привести нас до повного визволення нашої батьківщини”, – писав Сікорський у прокламації, виданій у перші тижні свого перебування на посаді.

До весни 1940 р. на Заході була сформована кількадесяти тисячна армія. ЇЇ живили місцеві польські емігранти, а також численні солдати вересня 39-го, яким через Угорщину, Румунію та інші країни вдалося дістатися до Франції. У той тяжкий 1940 рік, коли бліцкриг вермахту святкував великі тріумфи, польські солдати билися проти німців, захищаючи Норвегію, у французькій кампанії та в переможній битві за Британію. На картах останньої золотими літерами записалися польські пілоти з ескадрильї 303 та інших частин.

Після нападу Німеччини на СРСР репресовані в Радянському Союзі поляки підпали під „амністію”. Сталін погодився створити польську армію, яка б боролася з вермахтом разом із Червоною армією. У ній були кандидати, звільнені з тюрем, ГУЛАГу та місць пересилення – недоїдаючі, часто в лахмітті, але щасливі, що мали шанс вирватися з пекла. „Моє серце боліло, коли я дивився на цих бідних людей і запитував себе, чи можна буде сформувати з них армію і чи зможуть вони витримати тяготи війни, які на них чекають”, — згадував пізніше генерал Владислав Андерс. Він сам мав за плечима досвід радянських тюрем. У серпні 1941 р. був звільнений і призначений командувачем Війська Польського в СРСР.

Швидко виявилося, що в Радянському Союзі польські солдати не могли розраховувати на відповідну зброю чи навіть продовольство. Зрештою, армія Андерса була евакуйована до Ірану в 1942 році. Виїхало приблизно 78,5 тис. осіб. вояків і 37 тис. цивільного населення (у тому числі багато дітей). Останні згодом розпорошилися по світу — знайшли притулок у британських колоніях в Африці, але також, серед ін. в Мексиці та Новій Зеландії. Солдати досягли Палестини. Там до них приєдналися колеги з окремої Карпатської стрілецької бригади, яка прославилася успішною обороною Тобрука від військ Ервіна Роммеля.

Дні слави

.На зламі 1943–1944 рр. вояків Андерса – вже як 2-й польський корпус – переправили до Італії. У попередні місяці війська союзників швидко окупували Сицилію та південну частину Італійського півострова, але згодом застрягли у складній гірській місцевості. Німці успішно оборонялися на лінії Густава – з ключовою позицією на Монте-Кассіно. Три атаки союзників тут закінчилися невдачею.

У цій ситуації Андерс отримав від англійців місію підкорити Монте-Кассіно. „Поставлене нам завдання зробить ім’я польського вояка відомим у всьому світі”, — писав він у наказі своїм воякам. Перший наступ розпочався в ніч з 11 на 12 травня 1944 року, а через кілька днів ще один, цього разу переможний. „Були відчайдушні рукопашні бої. […] Поляки досягли майже неможливого подвигу”, – повідомляє британський щоденник „Daily Telegraph”.

Підкоривши Монте-Кассіно, солдати 2-го польського корпусу визволили м. ін. Анкона і Болонья,де їх вітали місцеві жителі. Водночас на Західному фронті 1-ша бронетанкова дивізія генерала Станіслава Мачека пройшла славний шлях від Нормандії через Бельгію та Нідерланди до німецького Вільгельмсгафена. Польські льотчики брали участь у бомбардуванні Рейху, а польські моряки – в охороні конвоїв в Атлантиці та Середземному морі. Всі вони вірили, що борються „за нашу і вашу свободу”. Що, допомагаючи звільнити Європу від німецької тиранії, вони також працюють над поверненням до незалежної, демократичної батьківщини.

Запізнілі почесті

.Більшості з них не вдалося побачити таку Польщу. Після Другої світової війни країна потрапила в сферу впливу Радянського Союзу. Комуністичний уряд у Варшаві, приведений на багнетах Червоної армії, позбавив громадянства генералів Андерса і Мачека, які залишилися в еміграції. У багатьох випадках їхні солдати, які поверталися на батьківщину, зазнавали тюремного ув’язнення або навіть смертної кари. Героїв війни, які в будь-якій нормальній країні отримали б найвищі почесті, обплювали і викреслили з історії. Червоний режим справедливо боявся їхньої незалежності та харизми.

Сьогодні, у вільній Польщі, ми віддаємо їм запізнілу данину. Інститут національної пам’яті реалізує масштабний проєкт „Стежками надії. Одіссея свободи”, щоб вшанувати зусилля Польських збройних Сил під час Другої світової війни та блукання польського цивільного населення того часу. Вся Європа завдячує їм вдячною пам’яттю.

Karol Nawrocki