Церкви відіграли велику роль у процесі польсько-українського єднання
Те, що досі відбувалося в польсько-українських стосунках, натхнене Церквами в Польщі та Україні, було підготовкою до теперішнього стану відносин між поляками та українцями. Про те, що ці дії не були марними, свідчить те, що відбувається сьогодні в наших відносинах, особливо відкритість і щедрість тисяч поляків, які приймають у своїх домівках українців, які тікають від війни, спричиненої Росією, – пише ks. Stefan BATRUCH
.Кожне єднання – це процес, воно має свій початок, певну динаміку розвитку і прагне досягти повноти, бути щирим і справжнім примиренням. Що стосується польсько-українського єднання, то його можна поділити принаймні на два етапи: до 1990 р. і після 1990 р. Ця дата важлива, оскільки до 1990 р., до політичних змін у Польщі та колишньому Радянському Союзі, питання польсько-українських відносин було дуже політизоване. Наприклад, прямий діалог між церковними ієрархами та священнослужителями був неможливий, тому що офіційно християнство в Радянському Союзі було заборонено і мало піти в підпілля. Усі єпископи Української Греко-Католицької Церкви перебували або в таборах, або, після звільнення з них, за кордоном.
У Польщі також була складна ситуація, яка вимагала постійних переговорів з владою. Примас Стефан Вишинський також брав активну участь у допомозі Греко-Католицькій Церкві пережити важкий період, оскільки він виконував обов’язки ординарія, особи, яка була повністю відповідальною за розвиток і становище Греко-Католицької Церкви, за відсутності її власного ієрарха. Важливу роль у підтриманні стосунків між нашими громадами відіграв митрополит Краківський кардинал Кароль Войтила. Перші контакти, які вони налагодили з кардиналом Йосифом Сліпим, відбулися в контексті ІІ Ватиканського Собору, де кардинал Сліпий виступив на пленарному засіданні, й розповідав про те, скільки жертв несе Греко-Католицька Церква за вірність Святому Престолу.
Другим важливим моментом було привезення кардиналом Йосифом Сліпим мощей св. Йосафата, що зберігається з початку ХХ століття в Білій Підляській, а потім, у 1963 році, через Відень дісталися Риму. Його метою було розмістити їх у базиліці св. Петра і це спрацювало: вони були у вівтарі св. Василія Великого. Припускаємо, що Кароль Войтила також був учасником цієї події, і це справило на нього сильний вплив і спричинило те, що згодом за сприяння отця домініканина Фелікса Беднарського була налагоджена співпраця, яка мала на меті обмін досвідом і поглядами польських і та українських теологів. Обидва ієрархи підтримали цю ініціативу.
Сам отець Фелікс Беднарський голосно звертав увагу на необхідність шукати шляхи порозуміння та співпраці між поляками та українцями, між католиками з Польщі та греко-католиками з України. У цьому співробітництві він бачив шлях до подолання важкого становища наших країн під комуністичним режимом. Ще одним важливим моментом у всьому процесі було обрання Кароля Войтили Папою Івана Павла ІІ. Саме тоді, через місяць після обрання, кардинал Йосиф Сліпий відвідав нового Папу, щоб передати йому пропозицію організувати спільне святкування тисячоліття Хрещення. Папа-поляк не тільки прийняв ідею, але й був від неї в захваті. Отже, хоча кардинал Сліпий невдовзі помер, у 1984 році Іван Павло ІІ ніби взяв на себе цю програму і почав втілювати її у життя. І ось у 1987 році з його ініціативи була організована зустріч польського єпископату та Української греко-католицької церкви. Вона проходила у Польському колегіумі та Українському колегіумі в Римі. Тоді обмінювалися кількома важливими деклараціями, про те, що треба відійти від болісного минулого, яке розділяє поляків і українців, думати про співпрацю, що вона потрібна, що це важливо, що не можна постійно робити ставку на зло, біль і страждань, яких зазнали народи. Уже тоді була помічена роль Росії в конфлікті між поляками та українцями.
Через рік після цієї зустрічі відбулося святкування Тисячоліття Хрещення Київської Русі: спочатку в Римі за активної участі Івана Павла ІІ, а потім на Ясній Горі в Ченстохові у вересні, де брали участь як новий глава греко-католицької церкви кардинал Мирослав Любачівський, так і Примас Польщі кардинал Юзеф Глемп, разом з іншими ієрархами. Це були фактично перші та найбільші зустрічі поляків та українців після Другої світової війни. Вони мали показати, що ми молимося разом, але ми також розпочинаємо спільну подорож, яка має примирити нас і допомогти відірватися від болісних спогадів про минуле.
Коли настав перелом 1989 і 1990 рр., кард. Мирослав Любачівський повернувся з Риму до Львова, а через рік, у 1991 році, Іван Павло ІІ відвідав Перемишль. Ситуація була складною, оскільки під час його візиту до Перемишля колишню греко-католицьку катедру мали передати греко-католицькій церкві в Польщі, що відроджувалась. Однак знайшлися люди, яких це занепокоїло, і був створений комітет, який виступав проти цих рішень. Тоді Іван Павло ІІ за сприяння місцевого єпископа знайшов соломонову розв’язку: передав греко-католикам гарнізонний храм, який донині залишається катедрою митрополита Перемишльсько-Варшавського. Там же прозвучали перші дуже важливі слова Івана Павла ІІ до греко-католиків. «Як би я хотів, браття і сестри, щоб ті ясногірські урочистості Греко-Католицької Церкви [з 1987 року – прим.ред.] виявилися пророчим ще в одному: що Бог зволив прийняти їх як символічну печать примирення та справжнього братерства українців і поляків. Обидві наші нації пройшли через стільки гіркоти й мук за останні кілька десятиліть. Нехай цей досвід послужить очищенням, яке допоможе з відстані поглянути на давні суперечки, образи та взаємну недовіру, а насамперед допоможе взаємному прощенню минулих кривд. Сьогодні буквально все – і насамперед спільна віра в Ісуса Христа – закликає до примирення, братерства та взаємоповаги; до пошуку того, що єднає. Розпалювання старих націоналізмів і невдоволення було б діями проти християнської ідентичності; це також був би відвертий анахронізм, негідний обох великих націй», – сказав Папа-поляк.
І саме так сталося пізніше.
1990-ті роки були, звичайно, часом, коли Церква і в Польщі, і в Україні проходила певну реорганізацію, адміністративну реформу структур, новий адміністративний поділ. У 2001 році спочатку помер Глава Греко-Католицької Церкви Мирослав Любачівський, а потім в Україну поїхав Іван Павло ІІ. Під час меси Івана Павла ІІ у Львові новий лідер греко-католиків кардинал Любомир Гузар вперше попросив прощення у присутності 2 мільйонів українських вірян. Він попросив пробачення у поляків та родичів у всіх, кому українці – християни, греко-католики завдали страждань чи невинної смерті. Було дуже важливо, що він зробив це в присутності Івана Павла ІІ та перед такою кількістю зібраних вірян, у тому числі з Польщі.
Те, що до цього часу відбувалося в польсько-українських стосунках, натхнене Церквами в Польщі та Україні, було підготовкою до теперішнього стану відносин між поляками та українцями. Наразі дуже важливим елементом є вшанування пам’яті жертв різних братських злочинів як в Україні, так і в Польщі. Звісно, пропорції цих жертв зовсім інші, тому ієрархи повинні знайти в собі мужність просити чиновників профільних міністерств якнайшвидше провести це вшанування пам’яті жертв. Також потрібно виділити відповідні державні кошти, щоб ці вшанування були гідними, мали відповідну форму, а не були імпровізованими. Те, що сталося в польсько-українських відносинах після початку повномасштабної агресії Росії проти України, особливо реакція пересічних поляків, які вітали людей, що тікали від цієї війни, у їх власних домівках, показали, що зусилля, докладені церквами, не були марними. Тоді виявилося, що попри складні події минулого, які нас розділяли, десь всередині з’явилось переконання, що ми дуже близькі одна одній нації й перед обличчям небезпеки можемо і повинні підтримувати один одного.
.Найбільшим викликом у наших взаєминах зараз є уникнення крайніх емоцій як з українського, так і з польського боку. Під час дослідження нашого спільного трагічного минулого, ми повинні звернути увагу на ретельні розслідування та чесні дискусії. Наразі ті емоції, що з’являлися, часом екстремальні, викликали численні непорозуміння. Зараз нам потрібен спокійний діалог, розмова по суті та з’ясування всіх спірних моментів у пошуках спільної позиції. Будемо сподіватися, що з Божою допомогою нам це вдасться.
Ks. Stefan Batruch